З найстаршим нащадком старовинного українського шляхетського роду КИСІЛЕВСЬКИХ паном Ігорем, який уже на пенсії самовіддано досліджує свій родовід, коріння котрого сягає княжих часів, мене познайомив його брат, нині, на жаль, покійний Борис Кисілевський – талановитий художник і поет, викладач Кошалінської політехніки (Польща). Сталося це наприкінці літа чи на початку осені 2012-го. Завдяки знайомству мені вдалося підготувати й надрукувати у нашому часописі статтю про його батька Богдана Кисілевського – хорунжого УСС, лікаря, який залишив помітний слід в історії галицького краю («Людина честі та обов’язку», «Галичина» за 29 листопада 2012 р.).
Сталося так, що на цьому наше знайомство з Ігорем КИСІЛЕВСЬКИМ, на щастя, не закінчилося. Спілкуючись з ним, я щоразу відкривав для себе все нові грані характеру цієї непересічної людини. З’ясувалося зокрема, що у нас із паном Ігорем багато спільного: однакові погляди на наше непросте сьогодення, майже тотожні літературні смаки й уподобання та закоханість у нашу рідну галицьку старовину. Завдяки спілкуванню зі знаковими особистостями нашого міста та краю протягом усього свого довгого і тернистого життєвого шляху (бо непросто було в часи радянщини бути нащадком знаного не лише в Україні, а й у світі аристократичного роду, пов’язаного з іншими галицькими родами Цегельських, Шухевичів, Глібовицьких, Стернюків, Руденських, Бурачинських, Сембратовичів, Крушельницьких, Левицьких, що закладали міцний підмурівок української національної ідеї в Галичині) І. Кисілевський став для мене своєрідним путівником довоєнного та повоєнного буття Станиславівщини. Від нього я періодично довідувався про життя відомих людей Галичини, таких, скажімо, як знана письменниця та громадська діячка Ірина Вільде, поетеса Олена (Ольга) Дучимінська чи двоюрідна сестра Степана Бандери Мирослава Антонович тощо.
Розмовляючи з паном Ігорем, я щоразу ловив себе на думці, що ми, українці, попри все таки сподобались нашому Творцеві, який не дав перерватися тяглості нашого національного буття. Навіть попри те, що на початку трагічного для нас XVII століття почалося фізичне вимирання української князівської еліти Острозьких, остання представниця яких померла 1654 року, Корецьких (1651), Ружицьких (ймовірно до середини XVII ст.), Заславських (1673), Збаразьких (1631), Порицьких (1633), Пронських (30-ті роки XVII ст.), на арену суспільного життя виходять, наче постають із попелу княжої доби представники українських шляхетських родів, які заклали основи боротьби з москвофільством нової провідної верстви українського суспільства в Галичині. Саме її представники, до яких належали і Кисілевські, а не абстрактні маси, як вважають історики так званої народницької школи, формували державницькі візії тогочасного українського (русинського) галицького суспільства. Не можемо, не маємо права не згадати у цій статті нині, на жаль, покійного Василя Романюка – знаного на Прикарпатті громадського діяча, педагога, письменника та публіциста, який у своєму дослідженні «Місто між двома Бистрицями» розповів зокрема і про представників аристократичного роду Кисілевських, який починається від отця Григорія Кисілевського (1724–1796) та налічує більше півсотні священничих родин.
Якось я показав панові Ігорю світлину з далекого 1966-го, зроблену під час святкування 80-річного ювілею відомої громадської діячки, письменниці та поетеси Іванни Блажкевичевої (саме Блажкевичевої, а не Блажкевич, як почали чомусь казати і писати за «совітів» і в її родинному селі Денисові на Тернопіллі, і в нас). На цій світлині були зазнимковані найближчі її подруги – поетеса Олена (Ольга) Дучимінська, письменниця лауреатка Шевченківської премії за роман «Сестри Річинські» Ірина Вільде, а також дочка І. Блажкевичевої Дарця зі своїм чоловіком Яковом, і моя мама Софія, яка до війни була заміжня за сином пані Іванни Богданом.
Уважно вдивившись у це фото, пан Ігор сказав, що мав за честь бути знайомим з добродійкою Дучимінською. Познайомився він із нею далекого 1957-го, коли жив зі своєю мамою Станіславою Кисілевською на вулиці Спільній у Станиславові. До пані С. Кисілевської, як він розповідав, часто навідувалася її подруга двоюрідна сестра Степана Бандери Мирослава Антонович, яка опікувалася О. Дучимінською. Саме вона розповідала його мамі про те, що була в ув’язненні разом з Оленою (Ольгою) та просила її матеріально допомогти старенькій поетесі. До речі, мій приятель Володимир Кукуляк, батько «кіборга» Тараса Кукуляка, який, захищаючи донецьке летовище, був тяжко поранений, оповідав мені, що свого часу також допомагав пані Дучимінській харчами. А познайомився він з нею у своїх сусідів – репресованого подружжя Федора та Катерини Петранюків, до яких вона частенько навідувалася.
– Відтоді ми з мамою почали допомагати пані Дучимінській, – продовжував розповідь І. Кисілевський. – А невдовзі з нею подружилися. Вона розповіла нам, що її чоловік Петро Дучимінський здійснив 1949-го атентат на письменника Ярослава Галана, за що його засудили до розстрілу, який замінили 25 роками каторжних робіт, де він і помер…
Спілкування пана Ігоря з Дучимінською тривало до грудня 1957-го, допоки його не призвали до війська.
– Що би не казали, але минуле не відпускає нас від себе, – зізнався мені якось І. Кисілевський. А потім почав розповідати про свою довголітню дружбу з колишнім комбатантом дивізії «Галичина» Михайлом Муликом, який торік на сотому році свого земного життя пішов у засвіти. Довідався від нього я і про те, що, повернувшись з ув’язнення, М. Мулик приїхав зі своєї Горожанки на Монастирищині до Делієва Галицького району, де батько пана Ігоря Богдан мав лікарську практику. Було це 1955 року.
– Стан здоров’я М. Мулика був загрозливим, і мій батько надав йому екстрену лікарську допомогу, – сказав І. Кисілевський. – Після смерті батька 1957-го ми з мамою переїхали до Станиславова, де вона отримала роботу інспектора відділу кадрів бавовняної фабрики, куди згодом прилаштувала слюсарем М. Мулика. Так з легкої руки моєї матері колишній вояк української дивізії «Галичина» розпочав тепер уже на волі трудову діяльність у нашому місті…
Розповідав пан Ігор і про дружбу його батька з єпископом Станиславівським Григорієм Хомишиним, який 1939-го обвінчав у катедральному соборі його батьків. Повінчав попри те, що батько був українцем, а мама – полькою. Щоправда, заради цього матері довелося перейти на греко-католицький обряд.
– Чого не зробиш заради кохання, – чи то жартома, чи всерйоз сказав І. Кисілевський.
Що ж до батька, то він завжди був і залишається для нього моральним авторитетом, дороговказом на його життєвому шляху. Коли згадує про нього, то його голос набуває особливого тембру, а очі починають світитися теплом і любов’ю. Розповідаючи про батька, І. Кисілевський неодмінно згадує і Маріямпіль на Дністрі, де той працював лікарем. Автора цих рядків із Маріямполем також багато що пов’язує. Зокрема і спільні подорожі з маріямпільцями до Вроцлава. Тому ми з паном Ігорем із приємністю згадуємо залишки княжого замку, костел, парк, широкоплинний Дністер і, звісно ж, «Біблійний сад», створений стараннями професора медицини Володимира Боцюрка.
У своїх спогадах про Маріямпіль, що увійшли до згаданої книжки «Місто між двома Бистрицями», Ігор Кисілевський, звісно ж, зі слів свого батька, згадує і про його друзів-маріямпільців – директора школи Корнелія Монастирського, священників отця Онуфрія та отця Шкредка, родини Каменецьких, Кочутів, Волошиних, Тарасевичів… За «других совітів» доктор Богдан Кисілевський, до речі, як і батько автора цих рядків хірург Василь Гладиш, ночами оперували наших повстанців. Допомагав їм грішми, медикаментами, бинтами тощо. Свою подвижницьку працю він продовжив і в сусідньому Делієві, що за декілька кілометрів від Маріямполя, куди його призначили на посаду головного лікаря місцевої лікарні. Прощаючись із полковим лікарем УСС, який відійшов у засвіти 16 січня 1957 року, деліївці заспівали йому стрілецьку пісню, а рідна галицька «земля хрестів і могил» навіки прийняла його у свої обійми…
Буквально днями І. Кисілевський розповів мені ще одну цікаву історію про те, як кадебісти «підшукували» квартиру для дисидента і художника Опанаса Заливахи. Працював він тоді інспектором відділу обліку та розподілу житла міськвиконкому. Якось викликали його до начальства, де на нього вже чекав незнайомець, який представився капітаном КДБ і сказав, що за дорученням свого керівництва підшукує приміщення для шахово-шашкового клубу і просить йому в цьому допомогти. Через декілька днів ми знайшли для цього кадебіста аж декілька приміщень, але він чомусь від них відмовився. Натомість запропонував відселити Опанаса Заливаху з родиною з їхнього помешкання на тодішній вулиці О. Кошового, 10, яке, за словами кадебіста, найкраще підходить для розміщення шахово-шашкового клубу, надавши їм чотирикімнатну квартиру на вулиці Тудора, 7-а.
Невдовзі обласна рада своїм рішенням (№505 грудень 1972-го) запропонувала виселити мешканців з будинку №10 на вулиці О. Кошового для створення у ньому шахово-шашкового клубу. Тоді кадебіст забрав ключі від запропонованого О. Заливасі житла та повернув їх у міськвиконком через два дні. І тоді мене, сказав І. Кисілевський, раптом осінило, що працівники КДБ встановили у запропонованій О. Заливасі квартирі «жучки», аби його та членів родини прослуховувати. На щастя, пан Заливаха навідріз відмовився від переїзду на нове місце. На цьому кадебістська затія із «жучками» зійшла, як мовиться, нанівець…
– Він до нестями любив мистецтво, – сказав про свого середущого брата Бориса Ігор Кисілевський. А ще його завжди тягнуло в Карпати. У дитинстві він малював кроликів і коней, а потім взявся до портретів. Дотримуючись давньоукраїнських іконографічних традицій, Борис створював ікони, акварелі, пастелі, пейзажі. Потім переїхав із родиною до міста Кошаліна (Польща), де став працювати в царині монументально-декоративного мистецтва, а заодно викладав дизайн і технологію у місцевому університеті. Та довелося Борисові, поки не отримав польське громадянство, і сторожувати, розмальовувати вітражі кошалінського костелу, співати у хорі православної церкви тощо…
Та попри все, сказав на закінчення нашої бесіди пан Ігор, Борис завжди пам’ятав, що він українець. І там, у Кошаліні, він прислужився місцевій українській громаді чим міг. А насамперед – своїм непересічним талантом митця.
– Із В’ячеславом Чорноволом, – повідав І. Кисілевський. – Я познайомився спекотного у всіх сенсах літа 1990-го. Протестні акції проти чинного тоді тоталітарного комуністичного режиму набирали обертів. На наших галицьких теренах владу у свої руки частково перебрав Народний рух України. Як член рухівського осередку Івано-Франківського арматурного заводу я разом із п’ятьма своїми побратимами приїжджав тими спекотними днями до Києва, де під стінами тоді ще Верховної Ради УРСР ми підтримували депутатів від Народної ради.
Одного разу, десь перед обідом 20 червня 1990-го, до нас підійшли Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл. Я привітався з ними й попросив автографи. Витягнув свій тоді ще радянський паспорт, і вони особисто підписалися на його останній сторінці. Її я бережу донині як зіницю ока. Потім я їздив у відрядження до Москви, де купував синю та жовту тканини, з яких в Івано-Франківську шили національні прапори.
А через місяць, здається, 23 липня 1990-го, я знову зустрівся з Чорноволом. Тепер уже на велелюдному вічі у парку культури і відпочинку ім. Т. Шевченка в нашому обласному центрі. Навколо нас ходили кагебісти у цивільному. Фотографували все довкола та рекомендували мітингувальникам розходитись по домівках.
Остання ж моя зустріч із автором «Лиха з розуму» відбулася в Криму – 12 жовтня 1991-го в Євпаторії у день 50-річчя нашого середущого брата Бориса, який проживав тоді у цьому місті. Того дня ми з Борисом і нашим наймолодшим братом Ярославом прогулювалися середмістям Євпаторії. На одному зі стовпів ми побачили оголошення про те, що того дня о 17-й годині в Клубі енергетиків відбудеться зустріч із В. Чорноволом. Звісна річ, ми туди пішли. У залі, де відбувалася зустріч, перебувало не більше пів сотні людей. В’ячеслав Максимович розповідав про НРУ та запропонував присутнім виступити після нього. Я попросив слова. Говорив про Івано-Франківськ, нашу рухівську крайову організацію і, звісно ж, про Провідника ОУН Степана Бандеру. У відповідь із «гальорки» почали свистіти і кричати: «Вон отсюда, бандеровци!».
Наші поодинокі доброзичливці порадили нам негайно залишити приміщення через чорний хід. Що ми й зробили. В’ячеслав Максимович разом зі своїми рухівцями поїхали в зеленому «Москвичі» у сусіднє містечко Саки, а ми пішли до Бориса додому. Більше я В. Чорновола не зустрічав.
