Стверджувати, як прийнято вважати, що проголошена 1917 року Українська народна республіка припинила своє існування 1920 – 1921 рр., буде неправильно. Адже її уряд і далі, після четвертування за умовами так званого Ризького мирного договору 1921-го території УНР (до якої входили згідно з актом Злуки 1919-го й терени ЗУНР), провадив свою діяльність. Правда, вже за кордоном.

Про це нагадав українцям доктор історичних наук Василь Яблонський в етері недавньої програми «Історична правда» на Еспресо.TV. Причому до Другої світової до того еміграційного уряду (інша назва – державний центр УНР) доволі прихильно ставилися у владі Польщі, Чехословаччини, Франції, а після завершення війни його підтримували у ФРН, Канаді, США.

Більше того, з 1989 року в іще тодішній Українській РСР напівофіційним представником державного центру УНР був дисидент і правозахисник Левко Лук’яненко. А 1992-го, нагадаємо, останній президент УНР в екзилі, член ОУН (м) Микола Плав’юк передав свої повноваження всенародно обраному на демократичних виборах главі новітньої Української держави Леонідові Кравчуку.

Звісно, той уряд у вигнанні не мав жодних владних повноважень і був насамперед громадською структурою. Але люди в його складі, патріоти українства, хоч і не мали жодних ресурсів, діяли без особливої підтримки, причому в забутті, оскільки на українських теренах СРСР про них мало хто знав, горіли бажанням зберегти традицію національної державності та історичну пам’ять про неї, оскільки в УРСР винищували будь-які прояви її... Тому де-юре вони витримували певні правила гри в межах міжнародного правового поля. І в підсумку їхня ідея українського самостійництва перемогла й де-факто імперську ідею інтернаціонального Радянського Союзу та побудови в такому суспільстві комунізму.

Інакше кажучи, завдяки діяльності за кордоном державного центру УНР тяглість української державности від 1917-го й до 1991-го цілком очевидна. І було б не зле, якби тоді, на зорі незалежності, не лише проголосили суверенну Українську державу, а й означили б її правонаступницею УНР. І то було б відновленням історичної справедливості не лише фактично, а й в юридичній площині.

Як на нашу думку, другу помилку творці новітньої української самостійности допустили, хоча й не навмисне, коли назвали державу «Україною», обірвавши таким чином де-юре її історичне коріння, яке починається з часів Києворуської держави. Тим часом іще 1904 року професор Михайло Грушевський у своїй знаменитій статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» акцентував, що в «общерусской» історії, яку просували ще тоді й далі просувають у науковий обіг «великодержавні» московські вчені, «підтримується старе представлення, що історія України… починається доперва з XIV – XV віком, а що перед тим – то історія «общерусская»…, і в результаті українсько-руська народність виходить на арену історії в XIV – XVI ст. як би щось нове, мовби її перед тим там не було або вона історичного життя не мала».

Історик нарікає на «пришивання Київської держави», яка, безумовно, була і є попередницею сучасної України хоча б навіть за територіальною ознакою, «на початок державного й культурного життя великоруського народу», чим займаються російські історіографи. І пише, що в підсумку таких «діянь» і сама офіційна історія Московії є хибною, й минувшину українських земель подають як «безкореневу», початки якої губляться в тумані «общерусскої» історії чи у «спільній колисці трьох братніх народів».

Тим часом, як обурюється М. Грушевський, «немає «общерусскої» історії й не може бути, як нема «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «русских народностей», кому охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої «русскої історії».

В деталях не маю заміру викладати схему такої нової конструкції Історії східного слов’янства. П’ятнадцять літ я спеціально працюю над історією українсько-руської народності й виробляю її схему як у загальних курсах, так і спеціальніших працях. По сій схемі укладаю я свою історію України-Руси».

Усе-таки недарма професор назвав свою фундаментальну десятитомну працю як «Істория України-Руси». І ті прописні істини, про які ми тут щойно нагадали, давно би мали стати домінантою в нашому суспільстві: у художніх творах, кіно, культурі, інформаційному просторі, зрештою. Проте… Після проголошення незалежності й дотепер живучий імперський міф про «братню колиску» задурманює голови не лише пересічних громадян, а й науковців і перших осіб держави.

Але для нас в одвічній борні за самостійне місце під сонцем серед інших націй Землі, яка останніми роками загострилася на сході, важливо знати правду, що наша держава, по суті, веде свій родовід від тисячолітньої Княжої України-Руси, творцем котрої був український етнос, як це науково обґрунтував М. Грушевський. А не з «Кієвской Русі» чи «Дрєвнєрусскава гасударства», як твердять у Москві і як ще й досі дехто гадає і в Києві. І було б дуже добре, точніше – така вимога нинішнього часу, якби й у вітчизняному законодавстві закріпити за нашою національною державою назву «Україна-Русь». Щоб і де-юре в нас було все облаштовано так, як є фактично.