Нове дослідження прикарпатського вченого Степана ХОРОБА відкриває для сучасників значущість літературознавчої спадщини західного й діаспорного українства одного з найскладніших періодів XX ст.
Той, хто займається українською літературознавчою наукою, певно, не заперечуватиме того, що впродовж останніх літ про неї з’явилося чимало досліджень як в Україні, так і в українському зарубіжжі. Йдеться передовсім про праці Івана Дзюби, Миколи Жулинського, Миколи Ільницького, Михайла Наєнка, Тараса Салиги, Григорія Костюка, Мікулаша Неверли, Івана Фізера та інших учених, які у своїх студіях розглядають специфіку та історіографію, особливості розвитку та творчого побутування цієї сфери національної науки, своєрідність наукового мислення її яскравих представників тощо. Надто ж помітно це в часи української державності, коли, з одного боку, до нашого культурно-духовного вжитку поверталися несправедливо забуті або ж проскрибовані імена цілого корпусу письменників та їхніх творів, а з другого – відкривалися необмежені можливості застосовувати до їх аналізу найновіші методологічні підходи або ж запозичувати їх у літературознавців з української еміграції, що вже тривалий час творили в обставинах, незаангажованих ідеологемами. Тобто судили про художню літературу естетично вільно, в річищі західноєвропейської науки про словесну творчість.
Тож нова книжка івано-франківського дослідника Степана Хороба «Літературознавчі етюди (Дослідження про західноукраїнських та еміграційних учених першої половини ХХ століття)» (Івано-Франківськ, 2020) написана в такому ключі з урахуванням нових методик і методологій, чинних в українському літературознавстві. Власне, він у своїх нарисах про наукові праці Леоніда Білецького, Володимира Бірчака, Юрія Бойка-Блохина, Миколи Гнатишака, Ярослава Гординського, Остапа Грицая, Володимира Державина, Миколи Євшана, Богдана Лепкого та Михайла Роздольського намагається не лише з’ясувати особливості їх наукового мислення як істориків і теоретиків літератури та літературних критиків, а й органічно вписати їх до координат літературознавчої доби – перших десятиліть ХХ століття. Така дослідницька концепція Степана Хороба заслуговує щонайменше підтримки, не кажучи вже про те, що вона постає цілковито природно в осмисленні та вивченні досі не розв’язаної нашою наукою проблеми правдивого опису й оцінки літературно-критичної спадщини одного із найскладніших періодів 20–50-х років минулого століття як в Україні, так і в українській діаспорі. Адже названі і незгадані дослідники українського письменства (їх є доволі багато) для сучасних, зокрема, молодих літературознавців й досі залишаються «нерозпізнаними об’єктами». Тому-то автор «Літературознавчих етюдів» усіляко намагається (нехай навіть і через такий «портретний жанр») донести до сьогоднішнього читача, зосібна науковця, непроминальність літературознавчого світу, витвореного в Західній Україні та в українській еміграційній науці.
Хай там як, а найголовніша цінність такого потрібного видання в тому, що воно активно спонукає до пошуків нових імен в національній науковій сфері, відчутно сприяє виробленню науково-об’єктивного сучасного погляду на українську літературу. Відтак належить поцінувати добросовісність, скрупульозність, фактологічну систематизованість, зусібічну аргументованість і доказову відповідальність Степана Хороба, який на такому добротному рівні виконав цю нелегку й давно очікувану працю – з максимальною науковою об’єктивністю описав й осмислив надзвичайно складний і суперечливий літературно-критичний процес (крізь призму наукової творчості його окремих представників) як західноукраїнської, так і діаспорної гілок національного письменства перших десятиліть ХХ століття.
Розгортаючи кожен із дванадцяти етюдів до окреслення «портрета науковця», важливо, що івано-франківський дослідник свідомо проєктує цей багатющий літературознавчий матеріал у день сьогоднішній. Тому-то той ідейно-естетичний, історико- й теоретико-літературний та літературно-критичний фактаж, дбайливо дібраний автором до кожного із зазначених етюдів-портретів у книжці, віриться, не ляже мертвим «фіксатором» на полицю історії літературознавчих учень ХХ століття, а продуктивно запрацює в річищі багатьох актуальних проблем сьогоднішньої філологічної науки, зосібна літературознавства, допоможе увиразнити шляхи її методологічних пошуків. Мені видається, що про таку активну дієвість своєї праці Степан Хороб дбав постійно, пишучи і публікуючи в різні роки та в різних виданнях, як про це він сам зізнається у «Вступному слові», такі неодновимірні постаті українських учених у жанрі портретного етюда. Адже, за його словами, «кожен поданий етюд до певної міри несе в собі відчутну частку об’єктивного уявлення про конкретних персоналій, їх творчість та особливості наукового універсаму».
Знову ж таки, на його переконання, «до певної міри, адже автор книжки аж ніяк не претендує на створення системно-цілісних літературознавчих учень, а лишень на «змалювання» в ній окремих її творців. Смію думати, що вони також мають право на життя…» Справді, розділи-етюди, розташовані за абеткою й почасти хронологічним принципом, несуть у собі позначену автором зацікавленість – як до особистості вченого, так і до його методологічного і методичного інструментарію. Навіть більше, він відшуковує його, такий поліаспектний інструментарій, через певну систему об’єктів і предметів дослідження західноукраїнськими та еміграційними вченими.
Скажімо, у нарисах «Леонід Білецький – історик української літератури», «Літературознавчі «стремління» Володимира Бірчака», «Нариси, що стали історією», «Методологічні засновки історії української літератури в осмисленні Богдана Лепкого» йдеться про дослідників, які створили свої концепції історії українського національного письменства. У портретах «Від історії літератури – до літературної критики», «Літературний критик: знаний і невідомий», «Літературно-критичні концепції Миколи Євшана» мовиться про дослідників, що витворили самодостатні концепції розвитку вітчизняної літературно-критичної думки. В етюдах «Літературознавчі концепції Юрія Бойка-Блохина в дослідженнях творчості Тараса Шевченка», «Дослідницькі маркери наукового мислення Володимира Державина: еміграційна модель творчості», «Творчість Володимира Державина періоду МУРу» мова йде про дослідників з їх цілковито новаторським (у річищі західноєвропейської науки) підходом в аналізі явищ української літератури як материкового, так і діаспорного походження. І, нарешті, в нарисах «Перекладацька концепція Володимира Державина» та «Невідомий теоретик драми» йдеться про дослідників з їх теоретичними підходами у вивченні різних з’яв (здебільшого теоретичних) як українського, так і зарубіжного письменства.
Отож, якщо синтезувати думки і враження від кожної з груп етюдів, то можна зробити висновок, скажімо, що Леонід Білецький розвиток української літератури пов’язував насамперед із розвитком фольклорно-історичної, класицистичної, романтичної і реалістичної стихій, що у своєму зв’язку витворювали оригінальну стильову домінанту («Леонід Білецький – історик української літератури»), Микола Гнатишак – із формально-стильовими особливостями творчості цілого ряду письменників у їх гармонійному поєднанні християнської (або ж загальнолюдської) етики з національними ідеями, вираженими у високомистецькій формі, що давало йому підстави до відповідної періодизації національного письменства («Нариси, що стали історією»), Володимир Бірчак – із поєднанням художнього, релігійно-християнського і національно-історичного первнів, котрі в своїй єдності посутньо позначалися на побутуванні впродовж століть української літератури Закарпаття («Літературознавчі «стремління» Володимира Бірчака»), Богдан Лепкий – з естетичною сутністю самої природи художньої творчості («Методологічні засновки історії української літератури в осмисленні Богдана Лепкого»).
Відтак кожну з названих і проаналізованих наукових постатей дослідник Степан Хороб логічно «прив’язує» до тієї чи іншої методології, використовуваної ними під час написання «своїх» історій українського національного письменства: Леоніда Білецького – з естетично-культурною методою, Миколу Гнатишака – зі структуральною, Володимира Бірчака – з біографічною, Богдана Лепкого – з філологічною методою.
Якщо ж проаналізувати написані дослідником нариси-етюди про літературних критиків, то і їхні праці автор зводить до відповідних методологічних підходів: лінгвістичного в Ярослава Гординського («Від історії літератури – до літературної критики»), порівняльно-типологічного в Остапа Грицая («Літературний критик: знаний і невідомий»), формально-поетикального в Миколи Євшана («Літературно-критичні концепції Миколи Євшана»), а в теоретиків літератури – до принципів біографічного методу («Літературознавчі концепції Юрія Бойка-Блохина в дослідженнях творчості Тараса Шевченка»), структурального методу («Дослідницьків маркери наукового мислення Володимира Державина: еміграційна модель творчості»), психологічного методу («Творчість Володимира Державина періоду МУРу») або ж формалістичного методу («Перекладацька концепція Володимира Державина» і «Невідомий теоретик драми» про Михайла Роздольського).
Звісна річ, Степан Хороб у кожному з етюдів під час аналізу історико- й теоретико-літературних та літературно-критичних праць західноукраїнських та еміграційних учених першої половини ХХ ст. цілком свідомо виокремлював у них домінуючий методологічний підхід їх аналітичного інструментарію, окреслюючи водночас й інші, може, менш примітні принципи у розгляді дослідниками тих чи тих ідейно-естетичних явищ українського національного письменства. Проте аж ніяк не абсолютизуючи їх, такі методологічні підходи, івано-франківський літературознавець справедливо наголошує на їх різноманітті, продуктивності, на їх, сказати б, дослідницько-художній свободі творення. Адже, на відміну від праць багатьох радянських дослідників, де, по суті, використовувався один, ідеологічно заангажований науковий (чи науковий?!) так званий «метод соцреалізму», західноукраїнські та еміграційні вчені послуговувалися широким спектром методів і методик аналізу твору чи творчості українських художників слова. І це робило їхні студії за очевидної суб’єктивності більш об’єктивними, позбавленими щонайменше будь-яких ідеологічних нашарувань та упереджень. А власне кажучи, їхні праці (звісно, кожна по-своєму) були завше спрямовані на виявлення естетичної суті української національної літератури. Байдуже, чи це торкалося змісту або форми художнього твору, його природних зв’язків із суспільно-історичним життям народу-нації, або ж його вписуваності до координат загальноукраїнського чи принаймні західноєвропейського контексту. Саме в цьому, як на мене, й полягає наукова цінність «Літературознавчих етюдів» Степана Хороба.
Не вдаватимемося до інших характеристик нової книжки івано-франківського дослідника. Зауважимо тільки, що попри позитивні сторони її суті у ній, як видається, не вистачає вступного розлогого нарису про літературознавче тло наукової думки в Західній Україні та в українській діаспорі першої половини ХХ століття. Адже воно було строкате, сповнене розмежувань у 20–30-х і в 40–50-х роках різних літературних сил за світоглядно-ідеологічним (по суті, визначальним у тих умовах) та естетичним принципами (згадаймо, приміром, літературознавчу добу в Галичині цього часу, коли існували проєвропейські, прокатолицькі чи прорадянські літературні сили, а в діаспорі тієї доби – Мистецький Український Рух). Так-от, такий синтезуючий розділ виглядав би цілком логічним і виправданим в оцінці літературознавчої спадщини західноукраїнських та еміграційних учених. Як і абсолютно аргументованими були би спроби на широкому літературознавчому тлі бодай окреслити ідейно-світоглядні обриси знакових тогочасних часописів: прорадянських «Нові шляхи» (1929–1932 рр.), марксистських «Вікна» (1928–1930), ліберально-естетичних «Назустріч» (1934–1938), католицьких «Дзвони» (1931–1939) та націоналістичних «ЛНВ» (1933–1939). Або ж альманахи «МУР» (1946–1948) в Німеччині (Баварія) чи «Орлик» (1945–1949) в Австрії. Адже довкола цих часописів не просто гуртувалися літературознавці і критики відповідних ідейно-естетичних орієнтацій; вони впливали на літературно-мистецьке та духовно-культурне життя дослідників (істориків, теоретиків і літературних критиків) як у Галичині, так і в еміграції.
Втім, це лише побажання і прагнення до вдосконалення структури «Літературознавчих етюдів» Степана Хороба. Адже він, крім значущої пошукової роботи (безмір фактографічних матеріалів, біографічних довідок, наукових текстів, розпорошених на сторінках різноманітних видань як в Україні, так і в діаспорі тощо), успішно, нерідко глибоко і вправно створив міні-портрети українських літературознавців, здебільшого подані вперше для читацького загалу. Його праця, безперечно, значно розширює наше уявлення про існування в українській літературно-критичній практиці першої половини ХХ століття різних напрямів, різних методологій – їх тут вичерпно проаналізовано. Івано-франківський учений переконливо доводить у кожному з дванадцяти етюдів, що кожен чи то історик або теоретик літератури, чи літературний критик того далекого й неодновимірного часу власну методологію аналізу художнього твору чи творчості письменника будував обов’язково на певних ідейно-естетичних засадах з урахуванням своїх світоглядних орієнтирів. У такий спосіб Степан Хороб у своїй книжці чітко виокремив в їх аналізі єдиний критерій – рівень художності, тобто естетичної якості і сутності літературного тексту.
І насамкінець: нова праця дослідника з Прикарпаття приємно вражає доступним стилем викладу доволі складного літературознавчого матеріалу, толерантністю суджень і позицій, аргументацією положень і висновків, не знайдете в ній нав’язливих або ж викривальних думок. Автор не губиться у такому розмаїтті стилю. Тож студію Степана Хороба «Літературознавчі етюди» можуть читати і науковці, і всі любителі українського слова.
