У широкий прокат в Україні вийшла біографічна драма польської режисерки Агнешки Голланд «Ціна правди», в основі якої подвиг валійського журналіста Гарета Джонса, котрий уперше в західній пресі написав про Голодомор в Україні. Картина розповідає не лише про одну з найтрагічніших сторінок в українській історії, а й про непросту журналістську працю в часи тоталітарного режиму, про свободу слова, яке таки виривається на волю. Це найочікуваніша українська прем’єра 2019 року.
Над стрічкою працювали фахівці трьох країн – Польщі, Великобританії й України. І це, звичайно, не могло не вплинути на остаточний результат, адже потрібно визнати, що світовий кінематограф має значно ширші можливості й вищий рівень виробництва, ніж наш, вітчизняний. Те, що фільм є не лише українським, дозволяє розширити географічні межі донесення правди про Голодомор як спланований геноцид українського народу. Світова прем’єра «Ціни правди» відбулася на Берлінському міжнародному кінофестивалі. Дуже добре, що стрічка, котра розкриває правду про Голодомор 1932–1933 років, розпочала свій шлях саме там. Адже так ця тема виходить за кордони однієї конкретної країни, якій вона болить найбільше. Щодо кінорецензій у світовій пресі, то вони досить контрастні: від захоплення до розгромної критики. Але навіть негативні відгуки – це теж реклама. Скажімо, мені після таких статей хочеться піти на фільм і перевірити, наскільки мої враження збігаються з оцінками кінокритиків.
«Ціна правди» розповідає про те, як Гарет Джонс, котрий взяв інтерв’ю у Адольфа Гітлера, прагне поїхати до Москви, щоб поспілкуватися зі ще одним диктатором – Йосипом Сталіним. Але в Москві він розуміє, що йому потрібно до України, туди, де вирощують «золото Сталіна», адже відчуває, що саме там знайде відповіді на багато своїх запитань. Журналістові вдається правдами і неправдами «проникнути» у сільську глибинку Харківщини, знайти Юзівку (теперішній Донецьк), де колись викладала англійську мову його мама, стати свідком штучного Голодомору, і написати про це у західній пресі. Щоправда, йому вірили далеко не всі. І це не дивно, адже тоталітарна машина робила все, щоб одинокий голос правди потонув у морі брехні.
Центральних персонажів зіграли відомі британські актори. До речі, акторська гра у цьому фільмі – безперечно, його сильний бік. Гарета Джонса зіграв Джеймс Нортон, в доробку якого успішні ролі в серіалах «МакМафія» та «Війна і мир». Як на мене, актор впорався зі своїм завданням, йому вдалося показати еволюцію свого персонажа, який виріс із наївного репортера до зрілого чоловіка, що зустрівся в реальності із жахіттями голоду. У його грі не було пафосу, і це підсилювало довіру до його героя. Зірка телесеріалу «Корона» та дев’ятої частини «Форсажу» Ванеса Кірбі переконливо зіграла журналістку Аду Брукс. Роль керівника московського бюро газети «Нью-Йорк Таймс», пулітцерівського лауреата Волтера Дюранті фантастично зіграв Пітер Сарсгаард. Акторові вдалося передати різні грані свого персонажа. Він настільки поріднився зі своїм героєм, що під час перегляду стрічки складно розгледіти актора, який грає журналіста, адже глядач бачить не Пітера Сарсгаарда, а Волтера Дюранті, і з кожною хвилиною починає ненавидіти його чимраз більше. Акторів на ролі українців підібрано добре. Хоча образи селян дещо заштамповані, все ж «шароварщини», як у «Гірких жнивах», там немає.
Хочу виокремити операторську роботу Томаша Наумюка, яка теж робить цю картину неповторною. Це не просто зйомка камерою певного кадру, це мистецтво. Операторська робота надзвичайно динамічна та авторська. І це, безперечно, ще один плюс стрічки.
«Ціна правди» пересипана діалогами, метафорами та символами, і щоб краще їх зрозуміти, рекомендую перед тим, як дивитися фільм, прочитати хоча б статті з «Вікіпедії» про Гарета Джонса, Волтера Дюранті та Джорджа Орвелла… До чого тут Орвелл? – подумаєте ви. Саме образ цього письменника та його твір «Колгосп тварин» слугують обрамленням фільму. І це не просто так, адже відкриття Г. Джонса про Голодомор в Україні стали підґрунтям до написання його алегоричного твору. Проте щоб одразу «в’їхати» у цей художній прийом і розпізнати у чоловікові, котрий з’являється у перших кадрах фільму, Джорджа Орвелла, потрібно бути в контексті. Тож цей прийом хоч і дуже цікавий, проте не спрацьовує до кінця.
Одним з недоліків стрічки є те, що вона не має єдиного жанру, режисерка немов спеціально перестрибує від однієї до іншої кіномови. Через це фільм може видатися нецілісним. Втім, у підсумку цей калейдоскоп жанрів не псує картину, а підкреслює багатогранність тем, які режисерка хотіла донести до глядача.
Розповідь у стрічці не є лінійною, тому попри довгий хронометраж у понад дві години її цікаво дивитися, розгадуючи символи та метафори. Хоча не всім глядачам подобається розшифровувати ребуси у фільмі, тому тим, хто прагне простоти, може бути нудно.
Голодомор у стрічці не виступає на перший план, а є тлом, адже «Ціна правди» насамперед розповідає про журналістську працю Гарета Джонса. Але попри те голод зображено правдиво, без романтизму та прикрас. Тонко та майстерно. Вражає сцена, котра розповідає глядачам про факти канібалізму. Режисерці вдалося подати це дуже майстерно, не перейшовши жодної межі. Для мене ця сцена є однією із найсильніших і психологічно найважчих.
Стрічка дуже гостро показує, що для тоталітарної системи ціна людського життя не має жодної ваги. Мільйони людей, яких замордували голодом, – ціна, яку радянська машина готова платити, щоби досягти своїх цілей. Сильна сторона стрічки, як на мене, ще й у тому, що її творці стверджують: Голодомор 1932–1933 років холоднокровно сплановано, і не шукають нікому виправдань.
Контрасти – саме такий художній прийом використовує Агнешка Голланд у «Ціні правді». Фільм побудовано на протиставленнях світу розкоші з похмурою реальністю зубожіння, кадри «ситої» Москви, де столи вгинаються від червоної та чорної ікри, змінюють похмурі та депресивні пейзажі українських сіл із сумними обличчями та голодними очима їхніх жителів. У процесі зміни цих кадрів ти мимоволі ненавидиш тих, хто смачно жує в кадрі, тоді як в іншій реальності голод забирає мільйони життів.
Ще один контраст дуже яскраво проглядається у зображенні журналістики в тоталітарній системі. Майже як на дуелі, не на життя, а на смерть, зійшлися правдолюб Гарет Джонс і рупор брехні Волтер Дюранті. Ці історичні постаті у фільмі показано контрастно. Завершальним акордом, який підтверджує бажання режисерки протиставити двох журналістів і показати два цілком протилежні погляди на правду, є титри. Адже одразу після останнього кадру стрічки з’являється інформація про те, що Гарета Джонса вбили за день до його 30-річчя, а Волтер Дюранті прожив значно довше. Після цього на екрані виринає присвята усім жертвам сталінського Голодомору. А якщо ще трішки почекати і не «тікати» з кінотеатру одразу після фінальної сцени, то можна почути однойменну пісню у виконанні Джамали. Слова цієї композиції, яка розпочинається фразою: «На губах сплять слова Крає їх темрява Світ осліп і оглух Ти один. Серед мовчання», як на мене, дуже добре передають основний посил стрічки і є влучним музичним обрамленням.
«Ціна правди» – це не легкий фільм з розряду одноденних, які забуваєш одразу після фінальних титрів. Стрічка триматиме довго. У мене для фільмів про Голодомор є один критерій. Якщо після перегляду такої стрічки, документальної чи художньої, у мене з’являється відраза до їжі, то це означає, що картина «вистрелила» в серце. Зізнаюся, що після перегляду «Ціни правди» кілька годин не могла дивитися на їжу, натомість захотілося запалити свічку на знак пам'яті жертв Голодомору і, звісно, за Гарета Джонса – сміливого журналіста, який у свої 28 не побоявся шукати правду і доносити її до всіх.
«Ціна правди» – не лише фільм-реквієм за жертвами спланованого геноциду, це ода тим людям, котрі не мовчать, не зважаючи на жодні обставини, і не дозволяють правді загубитись у брехні. Я хотіла би, щоб стрічку подивилися всі українці, адже це наша історія, яку потрібно знати і прийняти, а не боятися та уникати, лише так ми зможемо стати сильнішими та засвоїти цей урок історії.
Моя оцінка цьому фільму буде емоційною, можливо, трішки завищеною, адже не пробачу собі, якщо поставлю менше, тому – 9 за 10-бальною шкалою.
