1 вересня розпочинається Церковний рік. Свято церковного новоліття було встановлено святими отцями на Першому вселенському соборі у Нікеї 325 року як початок християнської свободи. Може здаватись дивним, але сьогодні відбувається активний наступ на християнські засади як у світі, так і в Україні.

Декілька попередньо підготовлених ґрунтовних спільних бесід ієромонаха й душпастиря, обидва – з високими богословськими студіями за кордоном та науковими ступенями – і мирянина вилились у пропоновані читачам роздуми. Щоб не змістились акценти на персоналії, духовні особи висловили побажання залишитись інкоґніто. Текст пропонуємо священству та небайдужим християнам як запрошення до обговорення актуальних загроз їхньому духовному життю та співвідношення і взаємозв'язку священства і вірних за сучасних обставин.

А розмову розпочнемо з наших сусідів, які себе вважають форпостом західного християнства на сході. Польський католицизм перед лицем сучасних викликів є невизначеним, сором'язливим, збентеженим, вважає філософ і богослов із Люблінського католицького університету професор о. Тадеуш Ґуз. Він запропонував широку історичну перспективу щодо перегляду останньої хвилі антикатолицьких нападів. Християнське виховання в католицькому розумінні було об’єктом першокласних нападів різних ідеологій протягом минулих п'яти століть не тільки в Європі, а й у світі, — сказав професор Ґуз, згадавши, серед інших, Реформацію, Французьку революцію, комуністичні перевороти ХІХ-ХХ століть, капіталістичну революцію, дві світові війни і, нарешті, неомарксизм Франкфуртської школи та гендерну ідеологію. Загальним знаменником всіх цих тенденцій є непримиренна ворожість до Бога й Католицької Церкви. Хоч опоненти не приносять нічого суттєво нового в цьому протистоянні, але все частіше використовують нові й вишуканіші форми заперечення Бога, Церкви та інших фундаментальних християнських цінностей, підкреслив професор Гуз. На його переконання, чи будуть домінувати в суспільстві ці акти нападів і ворожості до нашої релігії, її посвячених осіб і символів, залежить від усіх нас.

Ситуація в Україні набагато складніша. Україна, за словами одного українського богослова, «щойно виривається з диявольських обіймів тоталітарного безбожного більшовизму. Тут перебувають легіони юдів іскаріотських та никодимів, розлучених самарянок, видимих та невидимих розпусниць, легіони алкоголіків, різних категорій злодіїв, яких випадкове відвідування Божого храму, кадильний дим чи окроплення свяченою водою не приведе до раптового покаяння. Для цього потрібні душпастирі високого рангу та великого християнського серця, готові іти від хати до хати й відшукувати заблуканих овечок, зв’язаних духом каяття, жалю, страху, сорому та душевного страждання».

За такого становища душпастирство, яке значно відрізняється від інших форм і способів служіння Богові й людині, потребує постійного безпосереднього спілкування й особливого духовного контакту провідника і вірного, що зумовлено особливістю наставництва і підтримки. За Христом, душпастир зобов’язаний знати не лише побіжне індивідуальне життя вірного, а й його проблеми, болі й надії та говорити з ним зрозумілою йому мовою: «Я ж пастир добрий; і знаю Моїх, і Мої знають мене» (Ін. 10:14). В 10-й главі Євангелія від Івана Христос розкриває природу душпастирства в її аспектах. Спаситель каже, що між душпастирем та його вірними має бути свідома й свобідна однодушність, повна обізнаність, взаємодовір’я та жертовна посвята. Тут не може мати місце жодне насильство чи користолюбство, а мають панувати взаємопошана, порозуміння та справжня християнська любов. Там, де цих основних засад немає, християнського душпастирства не буде і вірні ні за голосом, ні за прикладом пастиря не підуть. Священник, який може, бажає та вміє поділяти радощі, страждання і біди своїх вірних, який насправді переймається їхнім душевним та матеріальним життям, буде не тільки служителем культу, а й справжнім добрим пастирем душ.

Душпастирство ставить перед нами світ практичних потреб людини, дуже часто проблематичних реалій, що інколи драматизують її життя. Христос каже: «Я прийшов, щоб ви мали життя, й по достатком щоб мали. Я – пастир добрий» (Ів. 10,11). Котрий з вас чоловік, маючи сотню овець й загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятдесяти й дев’яти та не піде шукати заблуканої, аж поки не знайде її? А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє… Так само, кажу вам, радість буває перед Божими ангелами за одного грішника, що кається він» (Лук. 15, 8-10), тобто здобуває спасіння. Ці слова говорять нам не так про священника, як про душпастиря, бо його піклування й увага завжди мають бути прикуті до сучасної людини, яка переповнена незнанням, часто невіглаством і завжди – випробуваннями і стражданнями. Душпастир добрий не опускає з поля зору людського терпіння; він не відвертається від людини, що потребує розради і підтримки. Священник – у церкві, священник – біля престолу. А в повсякденному житті людина потребує співчутливого пастиря, особливо там, де людське горе, де трагедія. Він кріпить і допомагає скаліченому важкими ударами недолі, співчуває тому, хто впав, немічного оздоровляє, безнадійного не залишає… Добрим літургічним служителем може бути кожен, хто має музичний слух, голос та обізнання з порядком богослужінь. Справжнє ж душпастирство вимагає значно більшого: ретельного знання людської природи, життєвого та духовного досвіду, особистого обдарування на таке унікальне служіння та пастирського такту.

У Польщі заговорили про нові формати душепровідництва в кінці 80-х рр. ХХ ст. в Митрополітальній семінарії Любліна, де навчався Папа св. Іван Павло ІІ. В Україні про нові виміри душпастирства, зокрема про клінічну психотерапію, говорив професор Ярослав Будуйкевич ще у 2002 р. Завдання її він вбачав у лікуванні чи бодай зменшенні хворобливих симптомів у людини і за можливості розвитку реального ставлення як до свого особистого стану, так і до існуючої ситуації та примирення з нею загалом. Він вважав, що найкращий душевний лікар – це душпастир, який має стати прикладом для хворого, бути його віддзеркаленням, інакше лікувальний процес не матиме успіху: «Тут лікар повинен бути вирозумілим, йому необхідно співтерпіти з хворим і намагатись вникнути в його ситуацію. Цей процес є дуже складний, бо він вимагає емпатії, тобто повного входження у світ терпінь хворого, який є вирішальним елементом у цьому лікувальному процесі».

На найважчій хвилі обговорення тексту усі троє пригадали, як ще в часах підпілля УГКЦ їхні духовні наставники відвели їх до вівчарів з отарами на полонини, щоб запізнати з їхнім життям... Залишимо романтичні емоції, які їх охопили, однак вони одностайно вирішили, що кілька практичних зауваг слід пам’ятати і про них розповісти.

Отож, перша максима: «овець не лише треба стригти, а й добре пасти!». Пастухи мають вміти жити між собою в злагоді, бути сильні й здорові, второпні. Це є гарантією, що вони здатні осилити важку працю у складних кліматичних і побутових умовах. Окрім пастухів, для праці ватаг залучав гонінників, тобто помічників, в обов’язки яких входило також принесення води, рубання дров, підтримування вогню та інша дрібна робота в пастушому таборі. Пастухам допомагав малолітній хлопець – стрункар, загоєнник, який підганяв овець під час доїння. Добрий ватаг має добрих псів, які охороняють отару на полонині від диких звірів. Пси змалку живуть у хліві з вівцями. Так вони звикають один до одного. Як правило, мають бути світлого кольору, щоб отара боялася вовків. До речі, пси можуть гризтись із вовками до трьох і більше годин...

Вівчарі на ногах вже о 4-5-й годині вдосвіта. Один заганяє овець, інші доять. Доять їх двічі на день — вранці та увечері. Щоб видоїти всю отару, потрібно приблизно дві години. Залежно від породи, від кожної вівці отримують від 250 до 500 грам молока. А роботу закінчують десь о 10-й вечора — коли зібране все молоко. З нього потім будуть будз, жентицє, вурда, бринза...

Духівники з мирянином зійшлися на думці, що сучасним спудеям бракує такого безпосереднього спілкування з вівчарями й отарами на полонині.

Пастирі мають пахнути своїми вівцями, сказав ще у 2013 році Папа Франциск, говорячи до всієї Церкви про віднайдення шляху до всіх людей, зокрема до убогих, в’язнів та хворих, піклування вірними, тобто осмислення покликання справжнього душпастирства. А спільним для усіх є «намащення миром», яке вони отримали і яке призначене для Божого люду, якому вони служать: для бідних, ув’язнених, пригнічених. Папа наголосив, що доброго священника можна впізнати з того, як він «намастив» своїх вірних, наприклад, коли люди виходять зі служби Божої з обличчями, з яких можна зрозуміти, що вони отримали добру новину. Люди дякують, бо відчувають, що священник у молитві підносив до Господа дійсність їхнього щоденного життя, їхні терпіння й радощі, їхні тривоги й надії. Священники мають бути на «околицях існування», де знаходимо страждання, кровопролиття, сліпоту. Папа перестеріг перед замиканням у собі самих, бо тоді замість того, щоб бути посередниками, поступово можна стати розпорядниками. Священники повинні бути справжніми пастирями серед свого стада та рибалками людей. Святійший отець звернувся також і до вірних, щоб любов’ю і молитвою були близькими до своїх священників, щоб вони змогли завжди бути такими Пастирями з великої літери, як цього бажає Христове серце. А священникам побажав, щоб Бог Отець відновив у них Дух святості, яким вони були намащені, щоб відновив його в їхніх серцях: «Нехай же вірні відчують, що ми є учнями Христа, що ми зодягнулись у їхні імена, що не шукаємо іншої ідентичності. Щоб через наші слова та вчинки вони могли отримати те миро радості, яке нам приніс Ісус, Божий Помазаник».