Логічним завершенням скандалу навколо цьогорічного присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка є те, що голова її комітету Юрій Макаров подав у відставку. Але публічного залишення ним посади замало після фактів крутійства з визначенням її лавреатів, грубого порушення традиційного оголошення переможців у день народження Кобзаря та недолугих його коментарів і заяв.

На мою суб’єктивну думку, також мають скласти свої повноваження всі члени комітету Шевченківської премії, до чого вже закликав секретаріат НСПУ. А натомість – сформувати й затвердити його новий склад із обранням гідного керівника – авторитетного українця-патріота. До того ж, найкращий вихід у цій спровокованій ситуації – це скасування рішення про визначення лавреатів премії за результатами третього туру. Новий комітет мав би повернутися до розгляду заяв, поданих на конкурс за 2023 рік. Це буде справедливо.

Комітет, очолюваний Юрієм Макаровим, втратив суспільну довіру. Честю для названих ним переможців мала б бути відмова від високих звань, щоб не жити з історичною плямою. Новий комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, треба сподіватися, буде професійний і справедливий, без компанійщини й панібратства, отієї «макарівщини», що триває з грудня 2019 року. Це не означає, що до нього не ввійдуть окремі теперішні представники гуманітарної сфери і що чесно не переможуть у творчому конкурсі окремі вже названі лавреати.

Інформаційний простір переповнений резонансом від гучної події, пов’язаної з найвеличнішою премією України. На літературних платформах б’є в набат голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Свого часу відкрито порушували тему хитрощів комітету та його голови Юрія Макарова з організаційними вивертами письменниця Ольга Слоньовська і літературний критик Костянтин Родик.

Мене, як і, мабуть, багатьох колег-журналістів, а також письменників, художників та майстрів сценічного мистецтва здивувала офіційна інформація про зустріч Президента Володимира Зеленського з діячами культури й мистецтва 9 березня – у знаковий день для кожного українця, тим, що в ній так і не назвали її учасників. Причому, нікого – ні тих, хто брав участь у заході наживо, ні тих, хто долучався у форматі відеоконференції. Навіщо приховувати імена? Це ж не зустріч радника ОП Михайла Подоляка з ескортницями та «голодною блогерською туснею»!..

Це перший тривожний дзвінок, що щось у нас не так з національною ідентичністю. Як видно зі світлини, на зустрічі були голова ОП Андрій Єрмак, міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко, голова комітету Шевченківської премії Юрій Макаров...

Іще немає, принаймні на ранок 15 березня, відповідного указу Президента України, а «лавреат» (пишу в лапках, бо рішення комітету чинне лише після цього документа) журналіст Віталій ПортнИков (на сайті Шевченківського комітету – ПортнІков) дякує за «високу честь». Кому? Не називає. Але ж, звісно, насамперед, мабуть, Юрію Макарову як голові комітету й тому, хто подав його кандидатуру на здобуття Шевченківської премії за «публіцистичні статті й виступи останніх років». Ідеться про твори кандидата, опубліковані в низці інтернет-ресурсів, зокрема «Радіо Свободи». Проте чомусь Юрій Макаров не вказав, що їх оприлюднено на сайті російської редакції названого медіа. Чи це має значення під час війни росії проти України? Так, має!

В анотації про творчість претендента на відзнаку той же Ю. Макаров означує «феноменальність автора». Пише: «Феномен «Портнікова» є не зовсім звичним для вітчизняної журналістики». А далі, мабуть, щось дотичне до манії величі. Ні, не про «дивовижну плодючість», яка, як чогось вважає рецензент, «викликає заздрість у журналістів». Він засмучений, бо «Те, чим характерний Віталій у своїх творах, мало би бути правилом для цілої вітчизняної журналістики, втім... не є». Отакої! Для мене, наприклад, Віталій Портніков не є взірцем української журналістики. Та й навряд чи для її «цілої».

Не погоджуюсь з Юрієм Макаровим, коли він вважає, що «По суті, в своїй особі Віталій Портніков заміняє собою цілий (знову «цілий» – О. Р.) журналістський цех, він є сам по собі досконалим засобом масової інформації, який інформує, попереджає, зосереджує, впроваджує правдиві цінності й вселяє віру в перемогу». Такий панегірик...

У російській пропагандистській журналістиці використовують прийом «затіненої ідеї». Прикро, що він просочується і в українських медіа. Недавно я писала про це в «Галичині», яка є першою демократичною газетою в Україні з 13 травня 1990 року, коли ще був радянський союз, ще була кпрс. Мала щастя творити в ній від початку заснування.

Віталій Портніков пам’ятного для українців 1991 року навчався на факультеті журналістики Московського державного університету імені Михайла Ломоносова. Професійні знання примножував в аспірантурі того ж московитського вишу. Подальший журналістський шлейф – майже суцільні кремлівські наративи. Очевидною є надумана ним причина про неможливість навчатися в Україні через, мовляв, єврейське походження.

«Затінена ідея» – це коли, за визначенням професора Львівського національного університету ім. І. Франка Йосипа Лося, в масив позитивно налаштованих фактів та оцінок, відважних суджень, ніби між іншим, вмонтовано якраз потрібні декому чи ширшому загалу ідеї-орієнтири. Чи це й не про Віталія Портнікова?

До мого журналістського поля зору потрапила стаття Віталія Портнікова «Сталін не помер вчора» (рука звично виправляє на «учора», як, за українським правописом, і має бути після приголосного «р»). Оминаю в ній ліричний авторський відступ, схожий на напускання туману. Коротко переповім за ним, що коли йому «було тільки 12 років», то пам’ятає, «з яким внутрішнім жахом очікував у грудні 1979 року свіжого номера «Правди» зі статтею до 100-річчя Сталіна». Віталій Портніков пам’ятає також, «як уранці, ще перед школою, побіг до поштової скриньки, щоби прочитати ювілейну статтю». Так і не інакше, й то у 12 років?! «Прочитав знайоме формулювання, яке вже знав напам’ять», – «у діяльності товариша Сталіна поряд із позитичною була і негативна частина», то полегшено зітхнув».

Віталій Портніков засуджує Сталіна і сталінізм. І це дуже добре. Але як чітко проглядає «затінена ідея»! «Сталін – це Росія і є. Ні, не Достоєвський зі Львом Толстим, не Пушкін із Булгаковим і навіть не Путін... Путін – це лише російське прагнення жити зі Сталіним».

У цій статті журналіст за гнівною риторикою не забув сказати основне – про ідею-орієнтир, заради якої, мабуть, і написана стаття. І вона – в першому реченні. Ось воно: «Сталін помер учора» – так називався один із найвідоміших текстів перебудовної епохи, стаття публіциста Михайла Гефтера, заголовок якої цитувався всіма, хто хотів зрозуміти сутність суспільних процесів у Радянському Союзі».

Але він не пише, хто такий Михайло Гефтер, обмежується означенням «публіцист». За таким маскуванням нерідко відбувається маніпуляція. Так ось: Михайло Гефтер – російський історик, прислужник імперії. Його думок про повномасштабне вторгнення окупантів на нашу землю не знаємо, бо помер у Москві 1995 року. Але ще живий його відомий учень та послідовник, яким він пишався. Це – Євген Кожокін. Також російський історик і публіцист. Як і Віталій Портніков, навчався в Московському держуніверситеті, а тепер викладає в ньому.

Євген Кожокін, нагадую, ідейний вихованець Михайла Гефтера, якого згадує Віталій Портніков, – ярий путініст. В одному з інтерв’ю у вересні 2018 року він повторює тези путіна-злочинця про «конфлікт на Донбасі», що є, за його словами, «фактично громадянською війною». Більше того, Євген Кожокін був на Донбасі 2014 року, наче бачив і чув на власні очі та вуха, що тамтешні люди вважають владу в Києві своїми ворогами. Ну, як вам такий розхвалений Юрієм Макаровим публіцист Віталій Портніков? Євген Кожокін – той самий путін, бо для нього російський та український народи – єдині й зріднені. Він вважає, що Україна є «екзистенціальною проблемою», тобто проблемою існування, що «вона значною мірою втратила суб’єктність», що «багато чого в Україні вирішується з погодженням у Вашингтоні».

Під час зустрічей та читання лекцій Віталій Портніков здебільшого використовує ту ж риторику, що й у статтях. Переглядів не бракує, в нього є своя авдиторія. То критикує Путіна, то відводить від нього гнів. Уважає, що «не в Путіні справа, а в російському народові». Схоже, за моїми оціночними судженнями, сам не помічає ймовірну розбалансованість думок та оцінок.

Юрій Макаров у притаманній для нього позірності зізнався колегам-журналістам, що його, можливо, біс поплутав, коли на зустрічі з Президентом Володимиром Зеленським з нагоди 209-х роковин Кобзаря запропонував додаткову номінацію «Внесок у перемогу» й перенесення через це на 22 травня, у день перепоховання Тараса Шевченка, нагородження лавреатів премії його імені. Акцентував на тому, що твори написано й подано до початку повномасштабного вторгнення загарбників. Мабуть, він, як і путініст Євген Кожокін, той самий улюблений учень процитованого Віталієм Портніковим Михайла Гефтера, вважає, що війни з російським агресором в Україні з 2014 року немає.

Анотації творів у номінації «Публіцистика, журналістика», в якій «переміг» Віталій Портніков, свідчать, що комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка неуважно вивчав їх: є книги й проєкти зі «внеском у перемогу». Героїчна боротьба українського народу або її предтечі з ворожою росією відтворені, мабуть, у творах інших головних номінацій премії. Схоже, Юрій Макаров устиг розділити грошову винагороду, спровокувати конфлікт (з цього приводу достатньо проаналізувати його кострубаті заяви та коментарі не за стилем української мови) і... піти. Те, що Президент не видав відповідний указ через роздмуханий Макаровим вогонь навколо премії, свідчить, очевидно, про організаційне перезавантаження. Справедливо було б, повторюю, новому комітету повернутися до первинних подань усіх творчих робіт і професійно, вже без «макарівщини», назвати лавреатів Шевченківської премії переможного для нас 2023 року.