Започатковуємо редакційний проєкт «По секрету – на весь світ», в якому приходитимемо до читачів з відвертими інтерв’ю з відкритими й цікавими співрозмовниками, зазирнемо краєм ока за лаштунки їхньої творчості й життєвої світоглядності, а головно – відкриватимемо часто потаємні і досі не висвітлені грані таланту вже відомих майстрів слова, музики, пензля та сцени…

Наприкінці 2025-го у видавництві ТОВ «ГАЛИЧИНА-ПАК» вийшла друком збірка патріотичних, духовних, родинно-побутових і любовних пісень з нотами «Франківську мій – надіє серця…» на слова Івана Гавриловича. Пісні, що лягли в її основу, свого часу поклали на музику відомі на Прикарпатті композитори Мирослав Пастернак, Микола Павлюк, Богдан Шиптур, Мирослав Петрик, Галина Терлецька, Ірина Бабінець та інші, їх виконували знані співаки.

Автор передмови до книжки «Джерела пісенної наснаги поета» – професор КНУ ім. В. Стефаника, народний артист України і член Національної спілки театральних діячів України Михайло Кривень, а післяслово «Духовна просвітленість пісенних творів» написав викладач-методист Івано-Франківського музичного коледжу ім. Д. Січинського, кандидат мистецтвознавства Ігор Глібовицький.

Іван Гаврилович – заслужений журналіст України, знаний поет, член трьох творчих спілок – НСЖУ, НСПУ та НСКУ, заступник голови Івано-Франківського міського осередку ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, член ГО «Коло старійшин Івано-Франківщини», автор уже шести поетичних збірок (попередні – «Данина життю» (1991), «Янгол над містом» (2001), «Ватра на дощі» (2007), «Час міражів» (2013), «Поміж землею і небом» (2017), лавреат обласної премії ім. Б. Бойка у номінації «Журналістика», нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради України (1990).

Та передовсім він – мій давній побратим по перу в редакції газети «Галичина». Свого часу в «Літературній світлиці» я образно означив І. Гавриловича паном і рабом слова. Роки минули, а мені й сьогодні нічого ні додати до сказаного, ні відняти, бо так воно і є – пан Іван був і є гідним трударем слова, а його поетичні рядки завжди окрилені унікальною мелодійністю. Та час диктує смаки, і мало хто із шанувальників прикарпатського письменства знає про вагомі набутки Гавриловича-пісняра, а ще менше чули пісні на слова цього ревного трударя співочого слова.

Хоч пан Іван є автором низки поетичних збірок, до яких увійшли й майбутні пісні, і вже багато років як поет-пісняр співпрацює з прикарпатськими композиторами, це його перша окрема книжка пісенних творів. Попри солідний обсяг сторінок, наявність нот та змістовні передмову й післяслово, автор з любов’ю називає її просто – пісенником.

– Іване Михайловичу, відкрийте, як жартують, по секрету – всьому світу, звідки у Вашій поетичній творчості проросла та як розквітла ота мелодійність?

– Я не сказав би, що походжу із надзвичайно співочої родини. Якщо говорити точно, то у мені органічно об’єдналися дві малі історичні батьківщини, адже батьки – уродженці Опілля, із Більшівців Галицького району. А я народився і зростав у Делятині, який ще називають північними воротами Гуцульщини. Звичайно, у моїй родині, як і чи не у кожній на Прикарпатті, завжди любили співати українські пісні. Зокрема, надзвичайно був закоханий в українську пісню двоюрідний брат моєї мами, який свого часу зазнав репресій і відбував заслання на Далекому Сході. Та й я свого часу співав тенором у шкільних вокальних і хорових колективах, хоч і не можу стверджувати, що маю якісь особливі розвинені музичний слух чи голос.

Старт своєї пісенності відраховую від третього класу Делятинської середньої школи (тепер Делятинський ліцей №1, – авт.). У цьому віці я вже віршував, і мене дуже підтримувала порадами вчителька української мови та літератури Євгенія Корсунська. Пам’ятаю, як проводили за ініціативи газети «Зірка» конкурс до 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. Я також подав свої вірші. Ажіотаж навколо конкурсу був великий. І хоч мої твори не були надруковані, та як одному з учасників і переможців надіслали у подарунок книжку Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». Це додало мені крил і бажання писати вірші.

Про що я міг у такому віці писати? Звичайно ж, то були ліричні вірші про весну, природу, перші квіти. На мою думку, епічна поезія – поеми чи балади – не годяться для написання пісень. Інша річ – лірична поезія, написана у традиційному стилі. Але, до речі, у моїй нововиданій збірці пісень є і верліброві твори, які поклав на музику заступник голови Івано-Франківського міського осередку ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка о. Орест Путько.

Пригадую, як після виходу 2017 року моєї поетичної книжки «Поміж землею і небом» отець писав музику на мої верлібри у приміщенні «Просвіти». Він наспівував мелодію, я фіксував її на диктофон, кілька разів відтворював, а композитор Мирослав Пастернак акомпанував на фортепіано й записував ноти. Але це поодинокі факти, коли верліброві твори кладуть на музику.

– Наскільки розумію, до книжкиу «Франківську мій – надіє серця…» увійшли Ваші пісенні твори, написані упродовж багатьох років творчості?

– Так, а історія першої поезії, що стала піснею, така. Коли після завершення навчання на факультеті журналістики у Львівському державному університеті ім. І. Франка мене направили на роботу в Івано-Франківськ, я запізнався з місцевими літераторами, музикантами, художниками. Тоді ж познайомився і з композиторкою Іриною Бабінець. Мисткині припав до душі один мій вірш, і вона вирішила написати на нього музику.

Отже, ще 15 лютого 1975 року – пів століття тому – в обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор» побачила світ перша пісня з нотами на мої слова. А відтак була пауза у пісенній творчості. Адже я спочатку думав, що після публікації тієї пісні з нотами хтось відразу буде її співати на сцені чи деінде. Та наївно помилявся. Згодом зрозумів, що пісні потребують потужної розкрутки, а особливо у наш час. А це і велика праця, і великі кошти.

– На мою думку, щоб пісня зазвучала, вона має спиратися на три кити: слова, музику та виконання. Який із них, на Ваш погляд, є найважливішим для життя пісні?

– Чомусь як поет думаю, що найбільше значення мають вірші. Але є винятки, коли, навпаки, пишуть слова на задану мелодію. Зокрема мистецтвознавець Ігор Глібовицький після виходу у світ моєї книжки «Франківську мій – надіє серця…» заявив, що він як композитор хоче написати пісню на мої слова і вже навіть створив музику. Тож попросив мене написати текст до вже готової мелодії. У практиці композиторів таке називається «рибою», коли спочатку створюють музику, а відтак шукають поета, який написав би до неї слова. Зізнаюся, що це зробити було дуже складно. До речі, цю молодіжну пісню студенти виконуватимуть у квітні на концерті.

– Як народжується пісенна поезія? Чи знаєте, відчуваєте відразу, що вона може стати піснею?

– Звісно, не кожен віршований текст годиться, щоб стати піснею. Масовий слухач не любить «закручені» вірші, а віддає перевагу простим і зрозумілим. Якось я переглядав свої давні тексти і відчув, що вони можуть стати піснями. Відтак попросив згаданого М. Пастернака створити музику. Йому вірші сподобалися, і композитор відзначив їх пісенність. Згодом він запропонував написати якісь віршовані рядки до святкування Міжнародного дня рідної мови, яке відбулося в Івано-Франківську 21 лютого, і я був ведучим свята. А також у форматі заходу відбулася презентація мого пісенного збірника «Франківську мій – надіє серця…», в якому взяли участь і виконавці пісенних творів, і композитори.

– Яке, на Вашу думку, значення має вихід у світ пісенного збірника у час війни?

– Думаю, велике значення. У книжці воєнна тематика – стрижнева й одна із провідних. Навіть у піснях про кохання наявні мотиви сучасних українських реалій. До речі, книжка починається саме з розділу «Патріотичні пісні». Наприклад, твір «Обпалена пісня» на музику М. Пастернака:

Приспів.

Птаха небес, там в теплі вона…

Й оркам захланним на зло,

Пісня моя недоспівана

Стане іще на крило.

Приспів.

Приспів.

Приспів.

Є в моїй новій книжці й інші патріотичні пісні – «Галицька ера», «Кацап – як канап…», «Нап’юсь води із Княжої криниці…», «Служу народу України!», «Мій отчий край», «Звідсіль найкраще видно Україну…», а також твори про Майдан та Революцію Гідності – «Наш Майдан», «Вставай, мій брате!», «Третій серпень війни», «Їхав на Схід із бійцями…» та ліричні твори про мову сердець у час війни. Загалом у книжці чотири розділи і 57 пісенних взірців. Назви розділів промовляють самі за себе: «Пароль українських сердець», «Поклик душі», «Ранковий голуб» та «Кленова кладочка»…

Як підсумовує Ігор Глібовицький, «пісні на вірші Івана Гавриловича мають заслужену популярність. Вони входять до репертуару як професійних виконавців, так і аматорів сцени. Збірку можна використовувати і як теоретичний матеріал у курсі вивчення творчості прикарпатських митців на уроках літератури й музики у різних навчальних закладах – ліцеях, коледжах, інститутах, університетах».

PS. За результатами конкурсу «Краща книга Прикарпаття-2025», видання Івана Гавриловича «Франківську мій – моя надіє…» відзначене як найкраще у номінації «Нотне видання».