Поезії Лади МАЛАНІЙ, написані у 90-х, майже 30 років чекали свого читача. І лише сьогодні, коли побачила світ книжка «Одна тисяча дев’ятсот дев’яності» у видавництві «Український пріоритет», вони заговорили по-справжньому про крихкість дому і дитинства, про силу слова, здатного протистояти обставинам, про віру у власний голос. Ця книжка робить минуле сучасним, тексти стають мостом між авторкою і читачем, між особистою історією та історією країни, що переживає війну.

Особливо вражає хронологічна структура книжки, що дозволяє відчути еволюцію голосу поетки, її експерименти з формою та ритмом. Включення своєрідного поетичного щоденника з 33 коротких віршів, які фіксують дні 1997 року, додає текстам інтимності та особистої глибини. Читаючи ці рядки, розумієш, що за ними стоїть не лише авторка, а й цілий світ переживань, пошуків, відкриттів і досвіду, що сьогодні набирає нових сенсів.

Книжка несе подвійний заряд: особистий і громадський. Кожен рядок резонує з нинішнім днем, доводячи, що справжня поезія не старіє і не мовчить.

– Ладо, Ваша книга «Одна тисяча дев’ятсот дев’яності» написана в 1990-х, проте дійшла до читача аж тепер. Чим для Вас є ці тексти сьогодні?

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не можу сказати, що одразу свідомо прийняла якесь рішення. Але ще від 2014 року, коли почалася відкрита боротьба за українську незалежність і нашу справжню ідентичність, я знала одне: потрібно працювати далі й робити свій внесок – так, як умію. Через працю, через тексти, через щоденні речі, через донати і підтримку.

З початком великої війни довелося різко змінити життя: взяти дітей за руки і виїхати за кордон, бо вони були малі, а ми не знали, як розгортатимуться події. Так я опинилася в Португалії, де пробула три місяці. І саме там, вийшовши за межі звичного життя, раптом дуже гостро відчула, наскільки все крихке, а також і наскільки важливими є ті дари, які колись отримуєш.

Ще в молодості я пережила дуже особливий творчий період. Це був своєрідний «коридор», у якому траплялися люди, розмови, ідеї… І я це все записувала. В мене був звичайний блокнот, куди я фіксувала вірші, думки, зустрічі. Згодом ці тексти набрали на машинці, потім – на комп’ютері, але рукописи на довгі роки просто стояли відкладені. Я не вважала їх пріоритетними.

Та бажання створити власну книжку нікуди не зникало. Воно ніби пульсувало всередині, бо якщо думку не зафіксувати, вона зникає. Це як ріка, яка вже ніколи не буде такою ж самою.

Коли я знову перечитала ті вірші, сама здивувалася: невже це написала я? Більшість текстів створила в юності – у віці від 19 до приблизно 25 років. У той час мене підтримав письменник Роман Іваничук: частину поезій надрукували у журналі «Дзвін» 1997 року під рубрикою «Вітроподих». Для мене це був важливий знак.

Книжку я вирішила сформувати у хронологічній послідовності – від ранніх текстів початку 90-х до віршів кінця десятиліття. До неї увійшов і своєрідний поетичний щоденник: 33 короткі вірші – символічне число – які фіксують прожиті дні. Вони були написані протягом кількох місяців 1997 року.

Довгий час я не знала, що робити з цими текстами. Великі видавництва вимагали рецензій і рекомендацій, а літературні авторитети, які могли мене підтримати, або вже відійшли, або були надто зайняті. Тому рукопис знову відклала.

Усе вирішила випадкова зустріч. Під час літературного фестивалю в Івано-Франківську я зустріла свою викладачку Ольгу Слоньовську. Поруч із нею стояв видавець і письменник Володимир Шовкошитний. Я пожартувала, що заздрю людям, які видають свої книжки, і почула відповідь: «То видавайтеся». Він попросив прочитати кілька віршів, а потім – залишити рукопис.

Книжка готувалася непросто. Під час війни видавництво сильно постраждало: внаслідок обстрілу був знищений склад і частина друкарні, згоріли десятки тисяч книжок. Але попри це роботу довели до кінця – багато в чому завдяки підтримці друзів і донатам.

І для мене це стало справжнім дивом: на Різдво я тримала в руках свою книжку. Усе, що я робила раніше, було для спільнот, для регіону, для культурних і громадських проєктів. Але ця книжка – це вже моя особиста історія. І, мабуть, саме вона чекала свого часу майже тридцять років.

– Ви називаєте «Одна тисяча дев’ятсот дев’яності» книгою-боргом. Кому саме Ви відчували цю заборгованість – собі юній, читачеві з минулого чи країні, що змінювалася разом із Вами?

– Це, певною мірою, підсумок і водночас повернення боргу і собі юній, і тим людям, які колись у мене вірили. А таких було чимало. Вони казали: пиши, це буде твоя книжка, а за нею прийдуть інші.

Я ж тоді відповідала, що так не працюю. Я людина прагматична, хоч і дуже емпатична. Особливо в умовах нашої країни, де завжди є безліч важливіших справ і відповідальностей.

Тому ця книжка довго чекала свого часу. І я дуже вдячна, що він нарешті настав. Коли вона вийшла, мені стало ніби легше дихати. Я просто видихнула. І разом із цим з’явилася колосальна енергія. Енергія, щоб рухатися далі й писати нові тексти. Я справді вірю, що це тільки початок.

– За Вашими словами, повномасштабна війна стала тригером до видання книжки. Як війна «прочитала» Ваші тексти 90-х? Чи відкрила в них нові сенси, яких Ви тоді не усвідомлювали?

– Найцікавіше, що ці нові сенси першими побачила не я, а ті люди, які прочитали тексти. Перед першою презентацією я розмовляла зі співачкою, композиторкою та журналісткою Оксаною Лісовською і згадала, що колись у 90-х, писала тексти пісень. Вони так і не стали піснями: одна місцева музична рок-група колись хотіла їх взяти, але, зрештою, відмовилася, бо, мовляв, то занадто мудро. І ці тексти залишилися просто віршами.

Згодом Лісовська повернулася до одного з них і створила з нього пісню – блюз «Перший день після літа. Нова версія». Вона знову поклала текст на музику, почала відтворювати композицію, але бракувало гітариста. Тоді вона звернулася до нашого знаного музиканта Петра Квича («Хоттаба»), який свого часу був провідним гітаристом у гурті «Хвилю тримай». Він послухав пісню і запитав: «Коли це написано?» Вона відповіла: «У 90-х. Це з книжки, яку тепер видали. І тоді він сказав: «Та це ж пісня про наш час, про війну…»

І таких моментів у книжці багато. Читаючи її тексти, люди раптом знаходять у них відлуння сучасності – рядки, які ніби були написані про теперішній день. Для мене це було несподівано і навіть трохи вражаюче: виявляється, слова, народжені 30 років тому, можуть так точно резонувати з тим, що ми переживаємо зараз.

– Під час однієї із презентацій книжки Ви сказали, що коли імперія приходить – мовчати більше не можна. Чи є для Вас поезія формою спротиву, а чи, можливо, внутрішнім захистом?

– Я переконана, що мовчати не можна. Через слово потрібно посилати свою думку у світ. Слово має силу – воно здатне руйнувати ті енергії, які намагаються нас знищити, і водночас підживлювати ті, що дають нам силу жити далі. Все починається Словом і Словом закінчується.

Поезія для мене – це і форма спротиву, і спосіб внутрішнього захисту. Вона допомагає зберігати гідність, пам’ять і відчуття власної сили. Бо навіть у такий складний час нам важливо залишатися нацією, яка живе, творить і вміє бути красивою, сильною й чарівною для світу. І слово в цьому має величезне значення.

– Ви народилися на Херсонщині. Як війна змінила Ваше відчуття дому й дитинства?

– Мені було десять років, коли ми переїхали на Прикарпаття, але я народилася в Дар’ївці на Херсонщині, ходила там в дитячий садок, закінчила молодшу школу. Це те дитинство, яке ми добре пам’ятаємо, – пострадянське, але для мене воно залишило дуже світлий слід. У мене було справді гарне, степове дитинство. Ця степова розлогість назавжди закарбувалася в мені. Я ніби переношу її на все, чим займаюся і де намагаюся реалізувати себе. Мені дуже подобається дивитися на наші Карпати, але ще більше – дивитися в степ. А тепер його ніби немає. І це боляче.

Коли ми приїжджали на Херсонщину, я дивилася на тополі вдалині й знала, що там уже мій берег. Дар’ївка, дякувати Богу, не окупована, але дуже потерпає від обстрілів. Я тоді просто плакала, сльози лилися, і я нічого не могла з цим зробити. Ми поїхали туди, трохи побули, насолодилися тим місцем, навіть поїли абрикосів. Це справді дуже український край – наше херсонське село.

– Якось Ви розповідали, що у Вашій родині багато читали, мама писала вірші... Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли: це вже не наслідування, а власний голос?

– Так, дуже хотілося писати як мама. Я знаходила її блокноти, бо тоді нічого не друкували, і перечитувала їх знову й знову. Думала, як можна так красиво сказати, як їй вдається римувати. Мене це неймовірно захоплювало.

Потім я почала вчитися віршуванню – розбиратися в розмірах, ритмах, починала з теорії літератури. Бавилася з різними формами: дактилем, амфібрахієм, пробувала різні ритмічні схеми. Спершу це були простіші речі, але мені завжди хотілося складнішого – щонайменше чотиристопних чи п’ятистопних рядків. Я постійно експериментувала, складала вірші, пробувала різні варіанти.

Пам’ятаю, якось мама прочитала один із моїх текстів і сказала: «Дивись, який гарний вірш. Спробуємо надіслати його в журнал». Ми відправили мій вірш у журнал «Барвінок», і його надрукували.

Але для мене це був радше період експериментів і навчання. Насправді мені завжди хотілося писати по-своєму. Я дуже добре пам’ятаю це відчуття – прагнення знайти власну інтонацію.

Мабуть, справжній момент усвідомлення стався пізніше, коли мені було 19. Я тоді присвячувала багато часу для читання. Я перечитувала різну поезію, багато думала, писала. І саме тоді поступово відчула, що починає формуватися мій власний голос.

– Основна частина віршів створена у 1996 – 1997 роках. Якби сьогодні Ви зустріли ту юну Ладу, то що б їй сказали?

– Я би сказала їй: «Ми це зробили». Бо тоді багато було сумнівів, пошуків, відчуття невпевненості – чи маєш ти право писати, чи знайдеш свій голос, чи це комусь буде потрібне. Але водночас було дуже багато віри й внутрішнього бажання йти цим шляхом.

Тому, мабуть, я б просто сказала: усе було недаремно. Ті пошуки, ті тексти, ті сумніви привели туди, де я є сьогодні.

– Ви працювали в освіті, в органах місцевого самоврядування, нині знайшли себе в міжнародних проєктах. Чи допомагає поезія Вам залишатися собою в «непоетичних» середовищах?

– Це залежить від того, наскільки я прагну залишатися собою, наскільки я змушена або хочу розчинитися в команді. Якщо я розчиняюся в команді, то я дуже сильно притишую свій голос.

Часто тексти, написані надто емоційно, донори не сприймають. Донори хочуть бачити чіткий, структурований, статистично вивірений документ.

Дуже важливо знаходити час для творчості – і водночас переносити цю творчу енергію у свою роботу: у проєкти, економічні програми... Так, у них, на жаль, мало поезії в прямому сенсі слова. Але я переконана, що творчість і філософія мислення там усе ж присутні. І, думаю, багато філософів зі мною в цьому погодилися б.

– Ви кажете, що всі вірші – як діти. Чи є серед них той, якого було найстрашніше випускати у світ?

– Мабуть, якщо такі й були, то я їх просто не випустила. Є тексти, які залишилися дуже особистими. Вони з’явилися як певні образи, як відгук на дуже приватні переживання і такими для мене й залишилися.

Коли я пишу, то завжди намагаюся поставити себе на місце читача. Думаю про те, як цей текст буде прочитаний, як він прозвучить. Тому до книжки ввійшли майже всі вірші, які, на мою думку, готові були зустрітися з читачем.

А ті, що надто особисті, залишилися поза нею. Натомість у книжці всі інші тексти поєдналися, ніби голоси, що переплітаються між собою. Це таке своєрідне ткацтво, і, мабуть, саме воно найточніше передає те, що я хотіла сказати. Це моє ткацтво з віршів.

– Один із віршів уже зазвучав як пісня. Як Ви відчули момент, коли поезія почала жити поза книжкою і поза автором?

– Хочу сказати, що мої вірші завжди відкриті. Книжка поширюється світом, і деякі тексти створені саме для того, щоб стати піснями. Коли хтось бере їх і вкладає в музику, відчуваєш, що поезія починає жити власним життям, виходячи за межі паперу й авторського голосу. І це неймовірне відчуття – спостерігати, як слова знаходять свого слухача по-новому.

– Кого Ви бачите своїм читачем сьогодні: людину з 90-х, людину війни чи того, хто ще тільки шукає внутрішню опору?

– Я дуже хочу, щоб мої вірші заходили молоді. Коли я бачила, як на фейсбуці діти з Театральної школи «Жив-був пес» обговорюють їх, кажучи, що це гарні вірші та хочуть експериментувати з ними, то на очі наверталися сльози. Тоді я зрозуміла, що це чудово і це працює. Мої тексти живлять і дорослого, і зрілого читача, і юного, який тільки шукає свій шлях і внутрішню опору.