Побутує думка, що президентські вибори в Україні можуть відбутися вже в травні, однак ці очікування радше ґрунтуються на чутках і політичних припущеннях, ніж на реальних правових та безпекових підставах. За умов продовження бойових дій та відсутності мирної угоди повноцінний виборчий процес є практично неможливим, незалежно від формальних законодавчих сценаріїв. Ключовим обмеженням залишається війна, яка унеможливлює рівний доступ громадян до голосування та створює серйозні ризики для легітимності результатів. Окрім цього, держава наразі не має достатнього можливостей та організаційної готовності, щоб у такі стислі терміни підготувати вибори, зокрема з урахуванням того, що мільйони виборців перебувають за кордоном.

Нагадаємо, що Financial Times, посилаючись на власні джерела, повідомила, що Україна розпочала підготовку до президентських виборів і референдуму щодо мирної угоди з Росією. За даними видання, це відбувається після того, як адміністрація президента США Дональда Трампа висунула вимогу провести голосування до 15 травня, попередивши, що в іншому разі Київ може втратити гарантії безпеки.

Наскільки обґрунтованими є припущення про можливість президентських виборів і референдуму вже у травні з огляду на воєнний стан і відсутність мирної угоди? Чи може українська влада юридично та політично ініціювати виборчий процес без припинення бойових дій, і які наслідки це матиме для легітимності результатів? Які ключові організаційні та політичні ризики виникнуть, якщо вибори намагатимуться провести в максимально стислі терміни навіть після завершення воєнного стану? Чи є у влади наразі реальна політична та інституційна готовність до виборів, зокрема з урахуванням мільйонів виборців за кордоном? Про це ми розпитали провідних українських політологів – голову правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимира Фесенка і професора політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», наукового радника Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Олексія Гараня.

– Розмови про можливість проведення президентських виборів і референдуму вже у травні наразі не мають достатнього підґрунтя. Формально законодавство про воєнний стан може бути змінене за наявності політичної волі та голосів у парламенті, однак вирішальним чинником є безпекова ситуація. Продовження повномасштабних бойових дій фактично унеможливлює проведення будь-яких виборчих процедур. До того ж референдум можливий лише в разі наявності мирної угоди, адже його предметом може бути суто її затвердження або відхилення.

Ініціювання виборчого процесу без припинення війни створює серйозні ризики для легітимності результатів. Навіть за формального запуску такого процесу вибори будуть організаційно слабкими, з великими прогалинами у доступі громадян до голосування, з нерівними умовами та загрозами безпеці. Це неминуче поставить під сумнів як внутрішнє, так і міжнародне визнання їхніх результатів.

Окремою проблемою є відсутність реальної організаційної і технічної готовності до виборів. Станом на сьогодні немає можливості в стислі терміни оновити інформацію про кількість виборців, їхнє фактичне перебування, визначити, де і як вони голосуватимуть – як в Україні, так і за кордоном. Лише після цього можна формувати мережу дільниць, виборчі комісії, ухвалювати необхідні законодавчі зміни та забезпечувати фінансування. Навіть у разі припинення війни проведення виборів упродовж 60 днів є нереалістичним. Мінімальний термін підготовки – щонайменше чотири місяці, а разом із виборчою кампанією йдеться фактично про пів року після завершення війни.

Вибори після війни є об’єктивною внутрішньою потребою української держави й суспільства, але вони мають бути добре підготовлені. Потрібна масштабна інформаційна кампанія для виборців, зокрема для мільйонів громадян за кордоном, щоб вони змогли актуалізувати свої дані та визначитися з місцем голосування. Наразі робота лише розпочинається: напрацьовуються законодавчі пропозиції та аналітичні рішення, однак це лише початковий етап. Тому реалістично говорити про вибори цього року можна лише за умови укладення мирної угоди навесні та повноцінної підготовки – без цього будь-які заяви про швидкі вибори залишаються політичною спекуляцією, а не реальним планом.

– Проведення виборів, а тим більше референдуму, в умовах воєнного стану суперечить легітимності цих процесів. Референдум у період воєнного стану прямо заборонений Конституцією. Що ж до президентських виборів, то це питання вже не раз і детально обговорювали в публічному та експертному середовищі.

З формальної точки зору, на відміну від парламентських виборів, президентські вибори Конституція України безпосередньо не забороняє. Та водночас їх проведення заборонено законом про правовий режим воєнного стану. Теоретично цю норму можна змінити – для цього достатньо 226 голосів у Верховній Раді. Але ключова проблема полягає не в арифметиці голосів, а в іншому: як забезпечити демократичність виборчого процесу в умовах війни?

Воєнний стан за своєю суттю суперечить демократичному вибору. Він передбачає обмеження політичних прав, свободи пересування, доступу до інформації та рівності можливостей для учасників виборчого процесу. До цього додаються серйозні безпекові виклики. У сукупності це означає одне: передумов для проведення справді демократичних президентських виборів сьогодні не існує, навіть якщо нас до цього активно підштовхують.

З очевидних причин дестабілізація ситуації в Україні вигідна Володимиру Путіну. Водночас Дональд Трамп, на жаль, демонструє готовність дослухатися до подібних наративів. Так, оновлення влади Україні безумовно потрібне. Але це оновлення могло б відбутися, наприклад, через формат уряду національної єдності. Президент Володимир Зеленський, однак, не виявляє зацікавленості в такому рішенні.

Отже, вибори Україні справді потрібні, але не за нинішніх умов. Спочатку має завершитися війна, і лише після цього можна повертатися до теми виборів.

Водночас важливо наголосити: чинне законодавство не містить заборони на одночасне проведення виборів і референдуму. Проблема полягає не в самій одночасності, а в політичних і технологічних ризиках. Поєднання різних форм волевиявлення в один момент створює сприятливий ґрунт для маніпуляцій, політтехнологій і розмивання відповідальності, що неминуче вдаряє по легітимності результатів.

Загалом можливості для ініціювання референдуму з боку Президента або Верховної Ради є вкрай обмеженими. Вони не можуть просто взяти й оголосити референдум без чітких підстав.

Такими підставами можуть бути, наприклад, зміни до Конституції, які відповідно до Основного Закону потребують затвердження на референдумі, або питання зміни території України – суто в бік її збільшення, а не зменшення.

Інший формально можливий шлях – референдум за народною ініціативою. Свого часу до цього механізму намагався вдатися Віктор Медведчук. Конституція передбачає, що для цього необхідно зібрати не менше трьох мільйонів підписів громадян у різних регіонах України. В умовах воєнного стану, коли такі підписи зазвичай збираються в публічних місцях, сама ідея видається, щонайменше, сумнівною – як з практичного, так і з легітимаційного погляду.

У цьому контексті варто поставити просте запитання: для чого референдум може бути потрібен чинній владі? Один із можливих мотивів – перекладання відповідальності за можливі поступки Росії на український народ. У разі, якщо влада піде на складні рішення, наприклад, щодо відведення українських військ з неокупованих територій Донбасу, референдум може бути використаний як інструмент легітимації таких кроків.

У такому сценарії Президент зможе апелювати до суспільства за такою логікою: «Я приношу вам мир, обирайте між миром і війною». Якщо ж це поєднати з виборчим процесом, формується образ «миротворця», який стає ключовим елементом передвиборчої кампанії. Тому не можна виключати, що у Президента з’являється зацікавленість провести вибори, і, можливо, референдум без реального припинення бойових дій. Але виникає логічне запитання: як знімати воєнний стан, якщо війна триває? Навіть у разі підписання перемир’я ніхто не може гарантувати його тривалість.

Чи можемо ми в таких умовах одразу відмовитися від режиму воєнного стану? Очевидно, що ні. При цьому воєнний стан створює для чинної влади надзвичайно сприятливі умови для домінування у виборчому процесі. Можливості інших кандидатів будуть істотно обмежені – як у доступі до медіа, так і в організації кампаній.

Якщо говорити про період після завершення війни, варто згадати домовленості, досягнуті наприкінці 2023 року в межах діалогів Жана Моне, які проводили структури, афілійовані з європейським парламентом. У цих діалогах брали участь усі парламентські фракції України, і було погоджено, що вибори мають відбутися не раніше ніж через шість місяців після завершення війни.

Формально Конституція передбачає коротші строки – місяць на оголошення виборів і два місяці на виборчу кампанію. Але очевидно, що Основний Закон не міг передбачити реалій повномасштабної війни. Саме тому більшість експертів сходяться на думці: мінімальний підготовчий період має становити щонайменше пів року.

Йдеться про відновлення реєстру виборців, організацію голосування за кордоном, а також проблему недовіри до електронного голосування через «Дію». Україна вже мала досвід втручання в сервери Центральної виборчої комісії у 2004 році, що стало одним із чинників Помаранчевої революції. Додаймо до цього необхідність забезпечити участь у голосуванні майже мільйона військовослужбовців… І масштаб викликів стає очевидним.

Теоретично до цього всього можна готуватися. Але на практиці інституційної спроможності провести справжні, повноцінні демократичні вибори сьогодні не існує. Водночас політична зацікавленість у їх проведенні зростає – передусім з боку чинної влади, яка розраховує скористатися умовами короткої кампанії та обмеженої конкуренції для перемоги.