«Українців вигадав граф Потоцький. Української нації не існує» – такі й інші тотожні міфи активно поширює московська пропаганда та представники деяких аж надміру радикальних спільнот у Польщі, Угорщині. Цим вони формують підґрунтя для теорії про нібито штучне створення нашого народу, а відтак – і сумніву у справдешності української державності. Проте є незаперечні свідчення, що вже самі назви «Україна», «український народ», навіть «українське панство» фігурували в політичних документах та інших писемних джерелах вже XII–XVII століть…
– Українська нація виникла ще до закінчення Великого переселення народів – у ІІІ–IV століттях, коли на землях сучасної України оселилися слов’яни, точніше праслов’яни, які створили свою державу, – Антське царство, – розповідає доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, директор Науково-дослідного інституту козацтва Тарас ЧУХЛІБ. – Відтоді, власне, сучасні українці й можуть виводити свій родовід. До Антського царства входили різні племена, що згодом утворили державу, яку ми називаємо Русь чи Київська Русь, – зокрема поляни як основне плем’я, що «сиділо» на землях, які нині й обіймають Київщина з прилеглими теренами, сіверяни, котрі проживали на Чернігівщині й вище, дуліби – вони ж волиняни й бужани, а ще – білі хорвати, що замешкували землі сучасної Галичини, тиверці, малою вітчизною яких було Поділля, уличі – на півдні від них…
На означених теренах тоді й формувався образ того, що ми називаємо українською нацією. Тому що Київська Русь охоплювала територію від Мурома та Новгорода на півночі і до Північного Причорномор’я на півдні, тобто й частину земель сучасних Росії і Білорусі. Але центром цієї держави, звичайно, була територія нинішньої України.
Потім у результаті різних політичних подій виникало чимало держав, у тому числі й Московське царство та Велике князівство Литовське як головні політичні гравці на теренах колишньої Київської Русі, що занепала після сплюндрування монголо-татарами. Всередині XVII століття внаслідок визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького частина Русі на території Великого князівства Литовського переходить на бік гетьмана і її жителі стають українцями.
Та частина воєводств, яку Б. Хмельницький відколов від Речі Посполитої, мала асимілюватися і перетворитися на єдиний польський народ. І якби не ця революція, ми нині називалися б поляками... Оскільки тоді на півночі вже кілька століть існувала Московія, володар якої взяв собі титул царя Всієї Русі, гетьман починає використовувати у політичних документах для новоствореної Козацької держави назву «Україна», перше написання якої, датоване 1187 роком, надибуємо в Іпатіївському літописі. Відтоді й пішла Україна…
Т. Чухліб також віднайшов в одному з архівів Польщі переклад турецького оригіналу «Бучацького договору», укладеного 1672 року, в якому, до речі, історики вперше стикнулися з терміном «Ukrainskie Panstwo» і який проливає світло на часи й обставини становлення української нації…
Документ важливий тим, що і Польща, й Туреччина, котра зазнала поразки в битві під Хотином 1621 року, визнали існування Української держави як такої, хай і обмеженої лише територією Східного Поділля і Південної Київщини. У договорі про Бучацьке перемир’я було записано, що держава Україна у своїх давніх кордонах має належати козакам. Тобто тоді всіх українців називали козаками, як представників військового стану, так і цивільне населення. А на європейських картах означені вище терени України називали і як «Країна козаків». Отже, йшлося не тільки про тих, хто з шаблею у руках її захищав.
Окрім того, що тоді існував етнонім «руський народ» на означення наших попередників, запроваджували й назви «українці», «український люд» тощо. «Власне, вперше термін «український народ», як мені вдалося дослідити, вжито в листі архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля у 1663 році, – наголошує Т. Чухліб. – Він пише про український народ, який терпить від розрухи, бо на Україну приходять то польські війська із Заходу, то московські зі Сходу, то готуються прийти татари з Півдня. З другої половини 60-х років ХVII ст. і особливо 70-ми роками той термін вживають дедалі частіше. Але це не означає, що український народ виник 1663-го. Просто доти наших попередників називали русичами, а перед тим антами, відтак козаками, а згодом українцями…».
А ще ж перед антами на землях Північного Причорномор’я панували-господарювали послідовно трипільці, скіфи, сармати… Генетично вони представляли один і той самий етнос, про що свідчать елементи їхньої матеріальної культури землеробства та скотарства, звичаїв, вірувань, військового мистецтва тощо. Проте у хроніках різних часів і народів фігурують під неоднаковими іменами. Тож вважати Великий Степ і Дике поле, як називали сивої давнини терени Північного Причорномор’я, лише транзитною територією для кочових народів, які сунули з Азії до Європи й осідали тут на якийсь час, немає підстав.
Словом, як писав видатний український письменник, громадський діяч, один з ідеологів нації Юрій Липа, «кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України... дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків». Тому якщо представники російської, польської, турецької чи американської історіографії твердять, що українці ніколи не мали своєї держави, то це означає лише те, що вони не вивчають документів і не знають тих подій, а оперують лише міфами, - підкреслює історик.