Кількість жертв військового конфлікту на Сході України давно перейшла на тисячі. Серед них – загиблі й поранені. А ще діти, які ростуть під кулями в напівзруйнованих домах. І мільйони людей, які втратили все і не змогли змиритися з довколишнім світом, що раптом змінив цінності… Нині протяжність лінії розмежування – понад 400 км. Щоб зрушити ситуацію в бік миру, центральна влада в Києві озвучила різні варіанти. Одним із них став «План Б» – побудова стіни, яка фізично і, зрештою, остаточно відсіче окуповані території від України.

Чи не вперше про «План Б» публічно заговорив тодішній помічник, а нині голова Офісу Президента Андрій Єрмак. На початку грудня торік він висловив позицію, що Україна зробить все можливе задля припинення війни на Донбасі і досягнення миру дипломатичним шляхом. А в разі невдачі пропонує «План Б» – збудувати стіну і жити далі.

Варто нагадати й про ще одну стіну, яку в 2014 році ініціював експрем’єр Арсеній Яценюк. На його думку, через розгортання воєнних дій на сході виникла потреба будівництва кордону між Україною та Російською Федерацією. Роботи планували проводити на ділянках поза зоною конфлікту, а також на територіях, де проходили бойові дії. Будівництво обіцяли закінчити у 2018 році, згодом – у 2021-му. Наразі термін закінчення робіт перенесли на 2025 рік, а проєкт на честь нереалізованих обіцянок отримав народну назву «стіна Яценюка».

Президент Володимир Зеленський також наполягав на тому, щоб реінтегрувати Донбас мирно. У його торішній риториці фігурує і стіна, про яку говорив Єрмак. Щоправда, її зведення він назвав останнім із можливих варіантів. Якщо такий мур таки побудують, то це вже буде інша «держава», яку Україна не визнає, наголосив Президент.

«Стіна» зібрала як прихильників, так і противників такої стратегії розв’язання конфлікту. Ексзаступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука скептично оцінив такі заяви влади. Побудову стіни він назвав мейнстрімом минулої осені. За його словами, безпеку жодній зі сторін вона точно не гарантує, політичні дірки не залатає, та й гуманітарні також.

«Іноді чую: «треба збудувати стіну і припинити будь-яке пересування через лінію розмежування». По-перше, це буде сприйнято як відмова держави від власних територій і громадян. По-друге, це розірве той потужний зв‘язок з окупованою територією, який існує: біля одного мільйона громадян щомісячно перетинають КПВВ в обох напрямках. Замість того, щоб використати цей зв‘язок на користь України, пропонують його закрити взагалі. Така «стіна» розірве безліч родинних зв‘язків», – наголосив Тука у своєму дописі у Facebook.

«Стріляли доволі далеко від нашого району, але ми все чули. Мій маленький син запитував, що відбувається. Я відповідала, що це салют. А він не міг зрозуміти, чому салют спалахує вночі. Сашкові тоді було п’ять років, я не хотіла його лякати війною. Та й сама не хотіла в це вірити», – згадує Ірина.

Ірина П. (прізвище жінка просить не називати) із сином Сашком приїхали до Івано-Франківська із Донецька в липні 2014 року. У рідному місті стало небезпечно, тож коли подруга запросила в гості, жінка не вагалася – зібрала кілька речей і вирушила в дорогу. Тоді ще не знала, що канікули затягнуться...

«Ми приїхали в шортах і літньому взутті на два тижні, у мене навіть зворотній квиток був. А склалося так, що залишилися назавжди. Живемо тут понад шість років», – каже Ірина.

Через кілька днів приїхали і батьки жінки. Вони втікали вже від вогню – від війни, яка зненацька підкралася у мирне життя. Там залишилося все майно: квартири, меблі, техніка тощо. У вересні батьки повернулися до Донецька, щоб забрати хоча б речі першої необхідності – одяг, постіль, адже все купити було неможливо.

На перших порах було дуже важко: довкола всі говорили українською, а на Сході вчили російську. Особливо непросто було маленькому синові, який і так не зовсім розумів, що відбувається. Врешті Сашко адаптувався скоріше за інших родичів, наразі вільно спілкується українською, вчиться в школі. І більшу частину свого життя живе тут, на Заході.

«Після переїзду виникли й матеріальні труднощі. У той період мене врятували мої батьки – дивлячись на них, я не дозволяла собі опустити руки. Перші дев’ять місяців були для мене критичними. Коли плануєш переїзд і щось йде не так, – це сприймається по-одному. Але якщо ти не плануєш нікуди переїжджати і нічого змінювати, а багато чого в твоєму житті йде не так, – це зовсім інше. Це дуже складно. Зараз я згадую це все з усмішкою, але тоді було не до сміху», – ділиться пережитим переселенка.

Наразі Ірина з сином, батьками та сестрою орендують житло в Івано-Франківську. Купити власну квартиру поки що не можуть. І продати своє житло там, у Донецьку, також.

Ні з ким із колишніх друзів та знайомих Ірина більше не спілкується. Люди з її донецького оточення виїхали, більшість з них нині живе в Росії – в Ростові-на-Дону, Москві чи інших містах. Усі контакти та зв’язки з минулим втрачено.

Відокремлення Донецька від України жінка вважає абсурдним. Там залишилося багато мирного населення.

«Ми не знаємо обставин, які змусили людей залишитися. Моя бабуся померла в лютому 2014 року, якщо б вона була ще жива, ми б не змогли нікуди виїхати, навіть попри обстріли. Транспортувати її не можна було, а саму її ми б не покинули», – каже жінка.

У Донецьку залишилися люди, які не хочуть, не можуть виїхати або просто бояться змін. Це здебільшого люди поважного віку, які попри все прагнуть миру. Друга світова тривала п’ять років, тож вони не розуміють, чому війна на їхній території тягнеться уже понад шість, розповідає Ірина.

«От кажуть «вибудувати стіну». А проти кого її будувати? Проти народу? Стіну треба будувати перед Верховною Радою, щоб скоріше розв’язати цей конфлікт», – переконана жінка.

Україна – не перша країна, яка розглядає варіант розв’язати конфлікт побудовою стіни. Наприклад, Ізраїль відмежувався муром безпеки від палестинських територій. Була така стіна і в Європі…

Наприкінці Другої світової війни Західну Німеччину поділили між собою Великобританія, Франція та США, а східна частина країни дісталася Радянському Союзу. Берлін як столицю також роз’єднали, а щоб запобігти втечі населення зі Східної Німеччини в Західну, побудували Берлінську стіну. Вона стала не лише фізичним бар’єром, а й розділила дві ідеології – комуністичну й капіталістичну. Тисячі людей стали заручниками ситуації без можливості перетнути кордон у будь-якому напрямку.

Зведення муру довжиною 155 км розпочалося 13 серпня 1961 року, до масштабного будівництва залучили понад 25 тисяч чоловік. Мур пролягав через ціле місто й іноді мав ширину 40-50 метрів, а подекуди й 150. Для перетину необхідний був спеціальний дозвіл. За тим, щоб ніхто не пересік смугу, слідкували як поліція, так і добровольці. Стіну постійно укріплювали, цілодобово охороняли. Прикордонні війська в Берліні тоді нараховували 12 тисяч солдат. Після мурованої стіни йшла загорода із колючого дроту з прихованою сигналізацією, у разі необхідності вартові могли стріляти без попередження. Її називали смугою смерті.

Та попри такі заходи безпеки, охочих втекти із НДР (Німецька Демократична Республіка) було чимало. Точної статистики загиблих ніхто не вів. За різною інформацією, під час перетину Берлінської стіни загинуло від 98 до 1 613 осіб. Перетин смуги вважали порушенням закону, втікачів засуджували до восьми років позбавлення волі. Декому все ж таки вдалося здолати цей бар’єр через тунелі, на дельтаплані, самоскиді, броньованому автомобілі тощо.

У падіння Берлінської стіни не вірив ніхто – усі звикли жити під постійним тиском і наглядом німецької спецслужби Штазі, за колючим дротом, під дулом автомата. Усе змінилося, коли до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов. Перебудова в країні привела до масових протестів і в Східній Німеччині. 9 листопада 1989-го прийнято рішення про відкриття пунктів пропуску між двома частинами міста, які 28 років були повністю ізольовані одна від одної. Цей день називають моментом падіння Берлінського муру.

Нині Меморіал Берлінського муру – головне місце пам’яті в німецькій столиці, місце вшанування жертв того періоду і справжній магніт для туристів. Щороку його відвідує понад 1 мільйон людей. Ідея побудови належить місцевим жителям, розповідає директор Меморіального комплексу «Берлінська стіна» Аксель Клаусмаєр. Лише згодом проєкт отримав фінансування від влади.

Меморіал – це єдине місце в Берліні, де збережено всі лінії захисту колишнього кордону. Протяжність його 170 метрів. Мур був не лише стіною – це цілий комплекс перешкод і заходів безпеки зі шлагбаумів, бар’єрів, вартових споруд, собак тощо. Меморіальний комплекс спершу складався із трьох частин: муру, документального центру та каплиці примирення. Нині його площу розширили до 1,4 км, а на місцях знакових подій встановили меморіальні таблиці, стели, пам’ятні знаки.

«Це осередок свободи та демократії, де представлено різні світогляди. Ми показуємо ситуацію з точки зору злочинів та жертв і робимо усе можливе, щоб наші відвідувачі стали на бік свободи», – зауважує керівник Меморіалу.

Якщо Німеччина пройшла свій урок поділу, порозуміння, примирення та прощення, то Україні ще доведеться обирати свій шлях. Головне – вчитися на помилках інших та робити висновки.

Політолог Михайло Савлюк вважає, що побудова стіни на Донбасі є недоцільною. Це віддалено нагадуватиме роздільну сегрегацію політики апартеїду в ПАР, що діяла до 90-х років ХХ століття. Тоді темношкіре населення проживало окремо від європейських переселенців.

Не потрібно забувати, що за межею цієї «стіни», за лінією розмежування, так само живуть українці. І, можливо, патріоти, люди, які позитивно ставляться до України. Просто вони живуть в таких умовах, що не можуть демонструвати свої патріотичні настрої. Не слід забувати про російські окупаційні війська, терористів, яких фінансує Москва. Саме вони присікають будь-які прояви українського патріотизму. Люди живуть під постійною загрозою смерті – міжнародні закони там не діють, діє лише закон сили. Тому побудова такої стіни навічно відділить Донбас від України, каже експерт.

«Чому від ідеї побудови стіни остаточно не відмовилися і навіть пропагували перед виборами? Тому що це комусь вигідно. Нині при владі в Україні такі політсили, що розвернули Україну від європейського курсу і намагаються послабити її авторитет в очах західних партнерів», – вважає політолог.

За словами Савлюка, щоб розв’язати цю проблему, в Україні необхідно провести заміну владних еліт. Є порушення Будапештського меморандуму, численні порушення законодавства, захоплення українських кораблів, тож Україна може тиснути на Росію через міжнародне право, міжнародні суди.

«Якщо Росія припинить фінансувати донбаських терористів, то за кілька місяців цей режим упаде. Режим там не є незалежним, як вони себе позиціонують, – терористи повністю залежать від Москви. Таким чином Україні потрібно грати лише в правовому полі, і незабаром Донбас може повернутися до її складу», – переконаний Михайло Савлюк.

Одна з ключових проблем нині – відсутність фінансового механізму відновлення знищеної війною інфраструктури Донбасу, вважає політолог Василь Кедик. Мова про розбиті снарядами дороги, понівечені домівки, розпиляні заводи, затоплені шахти. Українські посадовці говорять про мир, але майже ніхто з них не згадує про те, скільки коштуватиме цей мир. Лише за приблизними підрахунками, потрібно понад 10 мільярдів доларів, щоб відновити регіон.

«Тому питання лежить не в площині, чи є Донбас українською територією, а, насамперед, хто заплатить за шкоду, заподіяну війною? Гадаю, вже тепер варто створювати фонд, залучаючи гроші міжнародних партнерів, таким чином акумулювати кошти для відновлення Донбасу. Протягом найближчих місяців це має стати лейтмотивом переговорного процесу в контексті реальних кроків реінтеграції», – висловлює думку експерт.

Однією з важливих донорських функцій цього фонду мало б стати фінансування телеканалу з територіальною спрямованістю мовлення, а також інших медіа, головним завданням яких стало б сприяння реінтеграції Донбасу через інформаційний компонент. На жаль, інформаційну війну на Донбасі ми поки провалюємо, підсумовує політолог.

Варто додати, що на окупованих територіях за ініціативи центральної влади розпочали трансляцію спеціально створеного українського телеканалу «Дом». Якщо в зміні настроїв жителів Донбасу часто звинувачували «телевізор», пропаганду і промивання мізків, то й виправляти ситуацію планують так само. Хоча про якість сигналу і доступність трансляції для всіх жителів регіону, а тим паче про ефект від неї поки що говорити рано.

Наразі сценарій врегулювання конфлікту на Донбасі виглядає трохи оптимістичніше, ніж рік тому. Принаймні до п'ятірки головних пунктів «плану дій щодо Донбасу» увійшли виведення іноземних військ, незаконних збройних формувань і найманців з території України на початку 2021-го, скасування низки рішень РФ, які акцент робили на спрощеному порядку надання жителям окупованих територій російського громадянства, відновлення контролю над українсько-російським кордоном за допомогою ОБСЄ та збільшення кількості представників місії, підготовка і проведення на території ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей) виборів. Чи українська влада повністю відмовилася від «Плану Б», точно не відомо. Принаймні, перед виборами деякі політики все ж порушували питання побудови муру.

«Мур» все ж варто збудувати, але не такий, що остаточно розділить Схід та Захід України, – країну і так штучно розділяють уже багато років поспіль. Замість ще однієї «Берлінської стіни» треба звести символ, який нагадуватиме про події війни, про людей, що віддали свої життя, вважає Аксель Клаусмаєр.

«Важливо фізично зберегти важливі місця, де відбувалися ті чи інші події. Пам’ять потребує місця, необхідно, щоб люди мали куди піти. Це стосується і місць з політичною історією. Людям важливо спілкуватися, а там це стається само собою – місця, де відбувалися конфлікти, автоматично стають осередками дискусій. І навіть питання оформлення такого місця також можна вирішити в процесі діалогу», – радить експерт.