Головний лікар Івано-Франківської центральної міської клінічної лікарні Тарас Масляк ще 2015 року добровільно прийшов до військкомату, був призваний до Збройних сил України і відслужив рік і два місяці у лавах Національної гвардії в зоні АТО. По завершенні служби Тарас Романович організовував низку медичних десантів з Прикарпаття в Попаснянську районну лікарню, щоб лікувати луганчан. Отож нині розмовляємо з ним про війну, професіоналізм українських воїнів, жертовність наших краян і медиків-волонтерів, про фронтове братерство, незабутні смак їжі на фронті і колядування…

– Тарасе Романовичу, що спонукало Вас стати до лав добровольців?

– У моїй родині не раз розмовляли про визвольну боротьбу України і про те, що потрібно робити чоловікові, коли на поріг твого дому прийде війна. Батько і прадід, котрий як офіцер австро-угорської армії воював ще у Першу світову, з цього приводу говорили мені так: «Маєш дати правильну відповідь на питання: а що ти робив, коли твоя держава воювала?». Життя триває, у мене є діти, я хочу бачити внуків і щоб вони мали над головою мирне небо. І коли вони запитають мене: «А що ти робив, коли була війна?», я, спокійно дивлячись їм в очі, зможу дати правильну відповідь.

– Так. Спершу – три місяці на полігонах Національної гвардії начальником медпунктів. Один на 450 чоловік, у більшості з яких за плечима солідний бойовий досвід. Й оскільки бійці почали активно згадувати свої бойові навики, а їх тренування були максимально наближені до бойових, то мені довелося з першого дня братися до виконання своїх професійних обов’язків – став оперувати. Відірвані вуха й порізані частини тіла, інші серйозні травми – практично доводилося «шити на коліні». Таку школу пройшов – згадав і теорію, і практику всю!.. Словом, під кінець третього місяця перебування на полігоні я просився на фронт… Там я потоваришував із багатьма воїнами, з якими ми й сьогодні добрі друзі.

Доти не було нагоди побачити зблизька наших воїнів-спецпризначенців, і лише на полігоні я вперше побачив високий рівень їхньої спецпідготовки і професіоналізму у військовій справі – від стрільби з усіх видів зброї до водіння техніки. Зазначу також, що боєздатність будь-якого військового підрозділу залежить передусім від командира. Якщо він відповідальний, ретельний, на своєму місці і вміє тримати дисципліну серед військового братства, що складається з бійців спецпідрозділів різних родів військ, тоді все буде добре. Саме таких я побачив на полігоні. Тому з гордістю згадую тих офіцерів, які мене вразили своїми командирськими навиками, зокрема полковника Круглова…

– Далі ви служили в АТО у Попаснянському районі Луганської області – лікарем у батальйоні спеціального призначення «Галка» з Івано-Франківська, а також допомагати і бійцям харківського та вінницького батальйонів, що стояли по периметру в другій лінії…

– Дякую Богові, що мені випала честь служити в цьому батальйоні оперативного призначення. Цей підрозділ формував з добровольців – кадрових офіцерів й тих військових, які повернулися з запасу, командир Сергій Степанович – «Шульц», людина з великої літери, військовий професіонал, чудовий командир. Як і всі командири і бійці батальйону – кожен на своєму місці!

Мені часто доводилося бути не так у статусі лікаря для військових, як для місцевого населення в зоні бойових дій у ролі сімейного лікаря, і педіатра, і навіть консультанта з гінекології. Інколи командир напівжартома-напівсерйозно казав мені: «Тарасе Романовичу, ти лікар військового медпункту батальйону чи хочеш відкрити благодійну фронтову поліклініку-лікарню для місцевого люду? Перестань приймати скільки народу!».

За час служби в АТО я познайомився з чудовими людьми, більшість з яких стали мені рідними, побратимами.

– Чи часто зустрічаєтеся з ними?

– З ким я служив – десь відсотків із 80 – і досі підтримую приятельські стосунки. Чи не кожного дня спілкуємося телефоном, зустрічаємося з різних причин і за будь-якої нагоди (під час нашої розмови у приймальні головного лікаря чекав його військовий побратим…– Р. І.). А ще є у фронтовиків проблеми зі здоров’ям – приходять порадитись, не забуваємо вітати одне одного з великими християнськими святами, відзначаємо разом 14 серпня – день створення батальйону «Галка». З віком у людини звужується коло друзів, а в мене навпаки, воно стає ширшим – побратимів побільшало. Мовби отримав друге дихання й крила виросли. І тягне мене до фронтового братерства як до меду.

– Коли закінчилась служба, Ви ж не заспокоїлись, а й далі почали їздити на фронт, тепер уже з лікарями-волонтерами ЦМКЛ?

– Після завершення служби в 2016 році я створив команду лікарів-добровольців, які їздили зі мною в лікарню у Попасну. Найперше вдячний своєму заступникові, лікареві-хірургу Олегові Ціхоню, який зі всієї великої медичної родини міста зголосився першим поїхати. Також з числа працівників ЦМКЛ – рентген-лаборант Микола Соболь, завідувач відділення центру нефрології і діалізу лікар-нефролог Степан Романський, лікар-хірург Василь Битківський, лікар-хірург Микола Григорук, лікар-анестезіолог Василь Курилів, анестезіологи Віктор Борис і Дмитро Шабадас. Радий за своїх колег, і з приємністю згадую друзів з міської лікарні на вул. Матейки травматолога Василя Чужака і рентгенолога Любомира Боднарука, терапевтів Ярослава Кобиляка та Оксану Романську, які також брали участь у наших поїздках. Тому що в Попасній служив наш земляк з Коломиї хірург-гінеколог Ростислав Петруняк, ми швидко порозумілися з керівництвом Попаснянської ЦРЛ та Попаснянської районної військової цивільної адміністрації. Поїздки нашого медичного десанту на Луганщину в лікарню відбувалося вахтовим методом, а перебували ми там від тижня до двох. Загалом прооперували майже 200 чоловік. Завдяки допомозі Івано-Франківська забезпечили відповідними інструментарієм, матеріалами, ліками, лікарняними ліжками, і навіть каструлями і різними баняками й Попаснянську лікарню, і відповідно переобладнали й медпункт батальйону «Галка».

– Розкажіть коротко про внесок персоналу ЦМКЛ в оборону країни.

– Івано-Франківська міська клінічна лікарня за період війни змогла надати різноплановий спектр лікарських послуг 892 учасникам АТО і бойових дій та їхнім сім’ям – від біохімії до комп’ютерної томографії. Лишень із жовтня 2017-го і до жовтня 2018-го змогли пройти комплексне обстеження 378 учасників АТО та їхніх родичів. За цими сухими статистичними даними – щоденна відповідальна праця наших лікарів, молодшого медичного персоналу і допоміжних служб. Особливо зауважу, що це відбулося значною мірою завдяки спільному суспільно значущому медичному проекту, який ми ініціювали, та тісній співпраці фронтовиків з міської асоціації Івано-Франківська в особі Василя Андріїва, міської влади в особі міського голови Руслана Марцінківа та нашої МКЛ. Я хотів би, щоби такі проекти відбувалися у всеукраїнському форматі й мали повне державне забезпечення, включно з бійцями та їх родинами всіх добровольчих формувань, які боролись і борються з окупантом за нашу Батьківщину. Втім, це стосується і пенсіонерів, й інших соціально незахищених верств населення…

– А що можете сказати про створення Кабміном 28 листопада 2018 року Міністерства у справах ветеранів, яке мало б запрацювати?

– Ліквідація Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО, яка мала п’ятирічні напрацювання і хоч малий, але оперативний і, видається, добрий ресурс фахівців, як і заміна її новоствореним Міністерством у справах ветеранів наразі викликає більше запитань. Чи зможе Міністерство фінансів розробити зміни до бюджету на 2019 рік, щоб забезпечити фінансування нового відомства? Питання швидше риторичне. Наразі немає обгрунтованого лікарями як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях реальних потреб лікарських послуг усіх воїнів-фронтовиків ЗСУ, бійців добровольчих батальйонів, їхніх сімей і родин. Де прописана зрозуміла усім громадянам стратегія новоствореного Міністерства на найближчі 5-10 років? Видається, що це зміни на марші і вони далекі від ідеальних…

– Давно хотів запитати вас: а чи смакували нашим бійцям 1000 пирогів і 1000 голубців з Івано-Франківська взимку 2015-2016 років?

– Ой то була не одна тисяча!.. Не знаю, як хлопцям – опитування не проводив, – але таких смаколиків я ще не їв навіть удома ні в неділю, ні на Святвечір! Скажу вам, що медична громада нашого міста – то велика сила! Кожна лікарня раз на два тижні ліпила вареники, готувала печеню і м’ясо-ковбаси та збирала продукти і харчі з Божою та народною поміччю. А яку кутю вміють готувати наші господині!.. Не знаю, звідки це походить, але наш народ має дуже високу ступінь самоорганізації у найважчі для нього часи. Тому – непереможний.

– За час перебування на сході України що вас найбільше вразило?

– Рік і два місяці я був у розташуванні батальйону на Луганщині. Неоціненний досвід. Під час війни усім важко. Так, це жахливий біль, коли гинуть люди. Але ця війна, як не парадоксально, принесла на Донеччину й Луганщину призабуті там давні українські традиції молитви, коляди, християнських святкувань, щире зацікавлення народними звичаями, вишиванками, духом українства. З особливою теплотою згадую жителів села Врубівка — в їхній школі навчалося до 40 дітей. На ту пору, до речі, десь три чверті жителів регіону вже покинули було рідні краї... Як тоді місцеві школярі щиро і натхненно в українських вишиванках у новорічний час колядували, а наші солдати їм підспівували!.. Або пригадую жертовність луганчан – як вони допомагали нашим бійцям! Такі хвилини неможливо забути!

– І насамкінець, що би Ви хотіли побажати в часі різдвяних свят побратимам, працівникам лікарні, читачам «Галичини»?

– Якщо коротко, то усім – здоров’я! Коли ми його маємо, то живемо, працюємо, творимо, любимо. Як говорили наші предки, маємо здоровий гін до життя. А ще не перестаю говорити своїм працівникам і усім друзям на «гражданці» – дякуйте Господу Богу, що Він поставив над вами Свої руки, які вас благословляють, і ви під Його захистом можете мирно лягти увечері в ліжко, вранці легко піднятися, випити чаю чи кави й спокійно піти на роботу. А не в холоді і голоді, під обстрілами, як наші співвітчизники на передовій та у прифронтових зонах на сході України. А фронтовим побратимам – будьте обережними. А ще краще: пам’ятайте слова, які мовить священик під час казання: «Будьте уважні!». Вас чекають удома здоровими, на вас покладають великі надії як на героїв і тих мужніх чоловіків, які повинні змінити ситуацію в нашій країні на краще! Здоров’я вам, мужності й терпіння і щасливого повернення додому!