Чим більше віддаляється від нас у часі постать письменника, філософа і дисидента Миколи РУДЕНКА (1920–2004), тим значущішим постає він у моїй уяві. Я спілкувався з ним лише раз – 20 грудня вже такого далекого 1995-го під час урочистого відзначення його 75-річчя у Спілці письменників України, на яке запросили мене як тодішнього кореспондента часопису «Українське слово» і Мирослава Вербового як його головного редактора. Про цю подію я тоді надрукував у «…слові» невеликий репортаж...
Великого майстра думки вже давно немає серед живих, а про ту публікацію вже й забули. Та в моїй пам’яті, щойно я недавно перечитав свій матеріал, заясніло, наче від енергії сонця, якою був освячений талант Миколи Руденка. І я подумав, що газетний репортаж потрібно доопрацювати і якомога ширше ознайомити сучасників з постаттю українського мислителя світового виміру. Тим більше, що його торішній 100-літній ювілей у ЗМІ висвітлили дуже скупо.
«Людина з легенди», «письменник шевченківського духу і прикладу» – так висловлювалися промовці про Миколу Руденка на його згаданому творчому вечорі. «Вітер в обличчя», «Остання шабля» – ці романи М. Руденка, за словами ведучого вечора Анатолія Погрібного, написані на останній критичній межі тоді панівного соцреалізму. Після них письменник перейшов на фантастику, що як жанр потребує велетенських знань і дає простір філософському мисленню…
Це був цікавий зигзаг його долі. На той час Микола був цілком «благополучним» автором. Адже перед тим служив у «доблесних» військах самого Лаврентія Берії, навіть дачу Сталіна охороняв, добровольцем пішов на фронт, був тяжко поранений снайперською розривною кулею «дум-дум» у хребет, ноги були паралізовані, але лікарі і Боже провидіння сотворили чудо – після року лікування боєць М. Руденко став на ноги, причому досить міцно і твердо, бо відтак ходив у літературних фаворитах сталінської доби разом з Олесем Гончарем аж до 70-х років.
Але той вибір – на користь фантастики – привів Миколу, людину чесну, порядну й мужню, до написання «Економічних монологів», у яких він викрив облудність і людиноненависницькі зерна тогочасної комуністичної ідеології, з яких висіялись ГУЛАГи, голодомори, колгоспне рабство, репресії і тотальна несвобода. Власне, М. Руденко – перший з радянських письменників, хто написав справжній страшної викривальної сили твір про голодомор в Україні – поему «Хрест». Таке прозріння до письменника прийшло після шокувальних фактів розвінчання культу особи Сталіна, зроблене Микитою Хрущовим на ХХ з’їзді КПРС після смерті тирана.
А логічним запереченням марксизму стала праця «Енергія прогресу». Саме про цей твір хотів би розповісти ширше. Микола Данилович написав його протягом 1972–1974 рр., коли вже потрапив під недремне око КДБ і його твори було заборонено друкувати. Але в Москві тими часами виходив «самвидав», і завдяки цьому Руденкові вдалось опублікувати свій твір російською мовою. Пізніше, коли Микола повернувся з вимушеної еміграції, в СБУ повернули йому цю працю – її було перекладено на українську й видрукувано в Україні.
Варто би спинитися тут бодай на кількох визначальних ідеях письменника і філософа. Зокрема ідея виведення додаткової вартості від енергії сонця не нова. Ще в ХІХ ст. про неї писали француз Франсуа Кене і геніальний українець Сергій Полонинський. Їхні ідеї М. Руденко розглядав як цілюще і життєдайне дерево, а натомість економічну теорію Адама Сміта – як смертоносне дерево, яке дало отруйні плоди марксизму. Тому в своїй праці «Енергія прогресу» М. Руденко пише: «...абсолютна додаткова вартість у трьох томах «Капіталу» виводиться лише з неоплаченої праці – тобто безпосередньо з людських м’язів. Земля, Сонце, Всесвіт у створенні наших багатств участі не беруть – усе робимо ми, винятково ми. Казах, що сидить у сідлі, знає, що з його м’язів не пішло жодної калорії на створення овечої отари та її примноження. А це ж і є його багатство. Хлібороб, ясна річ, змушений працювати далеко більше – потрібно зорати, засіяти, зібрати врожай. Але звідки надходить хліб до міст? Як міста взагалі можуть жити? Адже вони не виробляють їжі. А те, що вони виробляють, абсолютно не їстівне. А тим часом перш ніж виробляти що-небудь, слід харчуватися... І тут ми виявляємо, що Маркс від фізіократів посунувся в бік меркантилізму: він не розуміє, не усвідомлює (до речі, як і Ленін, Сталін та їхні послідовники, котрі проводили злочинну політику знищення селянства штучними голодоморами і репресіями, – Авт.) особливої ролі землеробства. Та й загалом природа з виробництва товарів виключається. Він оперує поняттям «вартість», маючи перед очима тільки гроші й натовпи людей, котрі йдуть продавати свою робочу силу».
Далі М. Руденко робить поблажку Марксові, мовляв, абстрактне поняття «вартість» не дає йому змоги зрозуміти, звідки прибуває енергія і як вона згодом перетворюється у виробництві, що в часи Маркса про явище фотосинтезу, який є основою зародження живої клітини, а отже, й земного життя, так само нічого не відали, як за доби Ньютона не знали про розщеплення атома. Це правда. Але це яскраві приклади обмеженості людського інтелекту й істинності постулатів Святого Письма про неможливість самотужки, без допомоги згори, осягнути таїни Творця. І лише тим, хто у своєму пізнанні світу йде в гармонії з Богом, відкриваються справжні істини, як, приміром, видатному українському вченому академіку Володимирові Вернадському, котрий писав: «Біосферу, по суті, можна розглядати як частину земної кори, яку посідають трансформатори, що переводять космічне випромінювання в дієву земну енергію – електричну, хімічну, механічну, теплову і т. ін. Сонцем докорінно перероблене і змінене обличчя Землі».
Справді, за Вернадським ми, люди, всього-на-всього трансформатори космічної енергії. М. Руденко не сперечається з Вернадським, а лише уточнює його думку: «Він мовить до людей, коли згадує електричну енергію. Бджоли і ведмеді її не продукують». Отже, Сонце в його вустах – це ми самі, наш мозок і наші руки. Тоді що ж є субстанцією вартості? Космічне світло, яке створило життя на землі. Але, довівши цілком науково неможливість існування «суспільної субстанції», яка стоїть в основі вчення Карла Маркса, пан Микола не радить нам, українцям, віддавати марксизм китайцям, як це пропонує Солженіцин.
М. Руденко пише: «Висновок напрошується один: поки існують гроші, капітал руйнувати не можна, бо це найскладніший комплекс енергетичних взаємозв'язків, які охоплюють усю природу. Відзначимо: Маркс ставить в один ряд землю й капітал. І це правильно: капітал є процес самої природи, а не знаряддя рук людських. Зруйнувавши капітал, ми неминуче потрапляємо на нижню суспільну сходинку, тобто в певних формах повторюємо риси феодального, або навіть – на жаль! – рабовласницького ладу» (цей постулат підтверджують десятиліття існування геноцидного колгоспно-кріпацького ладу. – Авт.).
Чому ж більшовики не змогли прочитати Маркса так, як його (особливо четвертий том «Капіталу») прочитав М. Руденко, а перед ним ще й Іван Франко? Напевно, тому, що під «суспільною субстанцією», або за «субстанцією вартості», що за Марксом одне й те саме, радянським комуністам хотілося бачити не людей, а лише їхню працю, як це й довели в епоху сталінізму. «Спочатку це відбулося в клятому 1933 році, – пише М. Руденко, – коли Сталін вибрав увесь хліб – до останнього зернятка! – з українських засіків, аби продати його за кордон і одержати промислове устаткування. Цим він прирік мільйони українців на голодну смерть... Чи може таке бути подаровано?».
Завершальним акордом творчого і громадського шляху М. Руденка стали Гельсінська спілка і... ув’язнення. Але ні сибірські каторжні табори, ні психлікарні не зламали письменника-правдолюбця. Після семи років ув’язнення і п’яти років заслання він ще більше впевнився в потребі боротися за зміну існуючої системи рабства і людиноненависництва. 1974 року М. Руденко знайомиться з академіком Андрієм Сахаровим, котрий за свої правдолюбство і демократичні переконання теж потрапив у немилість до влади й попри те, що був творцем водневої бомби і двічі Героєм Соціалістичної Праці, його за створення правозахисної організації «Міжнародна амністія» заслали до міста Горького (тепер – Самара).
Цю організацію було створено на підтримку Гельсінських угод, під якими підписався сам генсек Л. Брежнєв. Але вже традиційно Росія ніколи не виконувала угод, під якими підписувались її керманичі. Визначальними засадами політики Росії були і є тиранія, деспотія, брехня, цинічна зневага до прав людини і міжнародних угод, дикий шовінізм, агресивність і ненаситне загарбання територій інших країн. За порадою академіка Сахарова М. Руденко створив Українську групу сприяння Гельсінським угодам, до якої увійшли генерал Петро Григоренко, письменник-фантаст Олесь Бердник, Олена Мешко, Левко Лук’яненко, художники Алла Горська, Опанас Заливаха, дружина М. Руденка Раїса…
«Якщо Бог наділив вас даром провидіння, — звернувся до ювіляра на вечорі доктор фізико-математичних наук, професор Михайло Курик, – то скажіть, що з нами нині твориться? М. Руденко на це сказав, що відповідь – у його працях «Економічні монологи», виданих у США 1978 року. На думку М. Руденка, реформи і в Росії, і в Україні пішли не так. Однак реформи неминучі, оскільки додаткова вартість народжується в сільському господарстві, як енергія сонця в жилах економіки, реформи належить починати з сільського господарства, запровадивши в цій сфері приватну власність на землю…
На думку М. Руденка, у нинішніх бідах винні комуністи, які здеформували істину, люмпенізували народ, провели селекцію населення, тобто мислячих знищували і запроторювали до концтаборів, а пристосуванцям, зрадникам свого народу і байдужим давали зелене світло, і то тільки на перехідний період – для чорнової роботи. Потім і їх знищували, бо любителів «жити на халяву» досить і серед московітів. Тому за комуністів голосують ті, хто не хоче ні за що відповідати, бездумні виконавці. Диктатура – це кров. Майбутнє ж – за еволюцією.
Справжнім сонечком, що освітило тернисту життєву дорогу М. Руденка, постала на ювілейному вечорі дружина письменника відома журналістка Р. Руденко, яка повною мірою розділила всі його радощі і болі, зрештою, й сама потрапила за грати за допомогу коханому чоловікові в його мученицькій правозахисній діяльності. До речі, пані Раїса відбувала свого часу тюремне ув’язнення разом зі знаною дисиденткою Лагре Парек, тодішнім (1995 р.) міністром внутрішніх справ Естонії…
Ще однією жінкою з когорти мужніх була присутня на вечорі Неля Немиринська, єдина з адвокатів, яка не побоялася захищати М. Руденка, на відміну від деяких тодішніх адвокатів, які перебрали на себе функції прокурорів, особливо на судилищі геніального поета Василя Стуса, який був претендентом на Нобелівську премію. Як захищали тоді Стуса, так і нині захищають Україну, недарма Москва цинічно і грубо висуває їх на перші ролі в українському політикумі. Більше того, в інтересах справи пані Немиринська їздила до алтайських ГУЛАГів, де відбував ув’язнення М. Руденко, тож бувало і по 18-20 кілометрів ішла пішки в люті сибірські морози. Істинно жінка прометеївського духу!..
Талант М. Руденка пробивався крізь темінь тоталітарного режиму, кар’єрні спокуси, крізь літературну славу до сонячного усвідомлення істини й саможертовного служіння Богові та Україні. І тепер, коли на 30-му році незалежності України і на восьмому році російсько-української війни совкові ретрогради, ренегати, корупціонери і маніпулятори з подачі кремлівських верховодів з усіх сил намагаються затягнути приспану обіцянками Україну в криваве багно «русскава міра», світла постать Миколи Руденка кличе українців і всіх людей доброї волі не зупинятися на еволюційному шляху до істини і сонячного майбуття людства.
