Музей історії підпільної УГКЦ у с. Фитькові на Надвірнянщині цього року відзначає своє 10-річчя. За цей час він став унікальним місцем пам’яті, де збережено тисячі реліквій, що промовляють до нас голосами мучеників і праведників. Тут можна побачити літургійні речі, рукописні молитовники, світлини, особисті речі священників і монахинь, які в найтяжчі часи залишалися вірними Богові та Церкві. Водночас музей – це не тільки про минуле, а й про сучасність: він допомагає відвідувачам глибше пізнати власне коріння, усвідомити свою ідентичність і відповідальність перед історією. Як підкреслює в інтерв’ю для газети «Галичина» адміністратор парафії Святої Параскеви села Фитьків Коломийської єпархії УГКЦ, співзасновник та керівник Музею історії підпільної УГКЦ о. Микола Григорук, саме пізнаючи минуле, ми відкриваємо себе і знаходимо натхнення для служіння Богові та Україні. Тому музей став духовним простором, який формує пам’ять і підтримує віру навіть у час війни.

– Отче Миколо, чи пригадуєте той момент, коли вперше відчули, що знахідки з минулого можуть перерости у справжній музей?

– Спочатку чіткого бачення музею, коли почав збирати старовинні речі, не було. Адже ще з дитинства, приблизно з 5–6 років, я почав колекціонувати образочки, виготовлені фотографічним способом у часи переслідування Церкви. Згодом це переросло у більш усвідомлене збирання. Ми з о. Іваном Качанюком, який був моїм духовним наставником і співзасновником нашого Музею історії підпільної Української Греко-Католицької Церкви у Фитькові, вирішили, що ці речі не можна просто зберігати в коробках, ящиках чи шафах. Їх мають бачити люди. А історія, яку пережила наша Церква, – переслідування, гоніння, заборона, – має бути висвітлена.

– Яким був Ваш найсильніший дитячий спогад поруч о. Іваном Качанюком, що визначив Ваш життєвий шлях?

– Мене виховував отець Іван Качанюк з десяти років. Він був надзвичайно харизматичною особистістю, ерудованим і дуже шанованим серед людей на Надвірнянщині. Отець Іван багато подорожував історичними місцями і завжди брав мене з собою. Він підтримував тісні зв’язки з колишніми підпільними греко-католиками, з якими свого часу ділив долю переслідувань та виходу з підпілля. Я формувався поруч із ним, адже він був мудрим істориком, багато читав і заохочував мене пізнавати власну історію. Водночас на мене впливали й ті люди – монахи, монахині, священники, політичні в’язні, які ділилися своїми переживаннями. Я ще не все тоді розумів, але саме вони заклали фундамент моєї ідентичності – як українця і греко-католика.

– Чи була якась річ, знайдена в дитинстві, яка особливо вразила Вас і стала символом підпільної Церкви?

– Так, це була перша чаша для звершення Святої Літургії отця Івана Качанюка. Коли у 2000 році я прийшов на виховання до отця Івана у Фитьків, у шафі побачив маленьку картонну коробку. Усередині лежала металева дитяча чашка та тарілочка. Згодом я дізнався, що це була його перша літургійна чаша. Її використовували, щоб не викликати підозри, адже Церква була заборонена радянською владою, і богослужіння здійснювали таємно.

Тільки мама й сестри отця Івана знали, що він священник. Його тато й брати не знали правди – це було надто небезпечно.

У тій шафі також зберігався зошит із рукописами блаженного священномученика Симеона Лукача, який отець Іван отримав від його рідної тітки – Марії Ментинської з Лісної Тарновиці на Надвірнянщині. Я пам’ятаю, як часто гортав цей зошит. А коли у 2001 році святий Папа Іван Павло ІІ проголосив Симеона Лукача та інших наших мучеників блаженними, я хотів мати бодай часточку, пов’язану з ним. У зошиті була зелена закладка з нитки – я відрізав від неї маленький шматочок і приклеїв на образок із зображенням Симеона Лукача.

Ці речі для мене стали найціннішими. Вони пробудили глибокий інтерес до історії підпільної Церкви і дали початок великій праці, яку ми з отцем Іваном здійснювали разом.

– Свого часу Ви розповідали, що були і радісні відкриття, і болючі розчарування. Яка історія з пошуків експонатів найбільше запам’яталася?

– Потрібно сказати, що в нашому музеї зберігаються речі не лише з Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської та Закарпатської областей, а й зі Словаччини, Польщі, Америки… Тобто географія нашої збірки досить широка: там, де діяли підпільні осередки нашої церкви, проводили численні експедиції та пошуки. Варто зазначити, що не завжди експонати приносили нам люди – багато з них доводилося розшукувати самим.

Мені було цікаво з’ясувати походження різних священників. Про них я чимало читав у періодиці та в історичних книжках, і тоді з’явилася думка: потрібно розшукувати їхні родини. Я почав телефонувати до місцевих священників у тих парафіях та місцевостях, звідки були ці духовні особи, і просив про контакти.

На жаль, духовенство не завжди охоче йшло на контакт, тож і досі чекаю на інформацію про деякі родини. Тоді я почав звертатися до сільських рад. Голови сільських, селищних і міських рад, а також секретарі, охоче надавали інформацію. І невдовзі мав повні контакти родин, після чого виїжджав до них, зустрічався, записував свідчення, збирав пам’ятки, які збереглися.

Найбільше запам’яталася мені поїздка на Тернопілля, в Теребовлянський район, у село Вербівці. Звідти походив отець доктор Василь Василик, який до війни був професором і віце-ректором Станиславівської духовної семінарії. А вже 1939 року, з приходом більшовиків, він виїхав до Риму.

Мені вдалося розшукати його племінника. У нього зберігалася велика кількість світлин, пов’язаних з історією Станиславівської духовної семінарії та постаттю владики Григорія Хомишина, нині блаженного священномученика. То була субота. Я поїхав туди, розговорився, ще пішов оглянути церкву й пропустив останній автобус. Була вже підвечірня пора, близько четвертої години. Довелося кілька кілометрів долати пішки лісосмугою, не знаючи ні місцевості, ні людей. Трохи було страшнувато, але водночас я відчував радість, бо віз до музею надзвичайно цінні світлини. Ось така історія.

– Чи є експонати, які довелося рятувати буквально «з вогню» забуття?

– Так, таких експонатів було чимало. Часто вони зберігалися в цілком непридатних умовах: без жодного догляду, у покинутих хатах, де вже ніхто не жив. Там панували сирість і вологість, через що особливо страждали світлини, книжки, рукописи – вони псувалися, вкривалися грибком. Якось мені пощастило врятувати великий фотоархів одного жіночого монастиря – понад 200 унікальних світлин, які вже були вражені грибком і починали просто осипатися.

Я тоді консультувався з реставраторами у Львові та в Івано-Франківську, як правильно зберігати ці світлини. Згодом я передав їх на консервацію до Львова, і саме так їх було збережено.

Ще один випадок запам’ятався особливо. Один мій парафіянин працював в Івано-Франківську на об’єкті та телефонує мені: «Отче, думаю, вам буде цікаво, знайшов якісь старі листи». Я відповів: «Добре, привезіть». Він приносить згорток, я відкриваю – і відразу впізнаю почерк. Це були листи отця доктора Аксентія Бойчука, ректора Станиславівської духовної семінарії, написані ним із Воркути, куди його заслали за вірність Греко-Католицькій Церкві. У тій колекції було понад 50 унікальних листів. Ми мали їхні копії, але оригіналів я шукав давно.

Я запитав парафіянина, де він це знайшов. Він відповів: «Ми прибирали одну стару хату перед ремонтом, усі речі виносили, щоб спалити в саду. Я ніс коробку, вона вислизнула з рук і розсипалася. Почав збирати – і натрапив на ці листи. Подумав, що вам це буде цікаво».

У такий несподіваний спосіб було врятовано безцінні оригінали, які могли б назавжди зникнути.

– Що відчували, коли чули від людей: «Ми спалили чи викинули, бо кому того треба»?

– Це був біль, розчарування, навіть гнів. І, можливо, не стільки на саму людину, скільки на те, що бракує усвідомлення: перед нами ж історична й культурна спадщина, наша пам’ять. А вона часто не цінується, до неї ставляться байдуже. А це ж наша історія, яку ми зобов’язані берегти.

Тоді я ще більше почав говорити людям про те, чому ці речі є важливими, навіщо ми повинні їх зберігати і для чого передавати їх майбутнім поколінням. У ті моменти особливо гостро відчувалася певна безпорадність: наш народ, на жаль, ще не навчився цінувати власну історію.

– Що, на Вашу думку, є найціннішим у зібраній колекції?

– Для мене цінною є вся колекція. Можливо, речі періоду підпілля не мають високої мистецької чи матеріальної вартості, проте вони надзвичайно важливі тим, що ними користувалися наші мученики і праведники. Це їхні предмети, які збереглися відтоді, коли вони ціною власного життя, здоров’я і спокою берегли для нас нашу Греко-Католицьку Церкву.

Наша колекція досить велика. У ній є літургійні речі, здебільшого з періоду підпілля та довоєнних часів. Це ложечки до святого Причастя, інші предмети, які використовувалися під час служіння Літургії. Важливу частину становить колекція антимінсів – полотен із зображенням поховання Ісуса Христа. У верхній частині кожного з них зашиті мощі святих, адже в кожній церкві на престолі має бути такий антимінс. Найдавніший у нашій збірці походить з 1704 року, він належав київському митрополитові Юрію Винницькому, ще тоді, коли він був перемиським єпископом. Є й унікальний антимінс, виготовлений у часи переслідування Церкви, – його намалював священник кульковою ручкою.

Маємо літургійні ризи довоєнного, міжвоєнного та підпільного періодів, церковні вишивки, обруси, зразки гаптування. Це роботи монахинь василіянок, служебниць, виконані у техніці так званої «китайської вишивки». Особливо цікаві синьо-жовті стрічки для церковних процесій часів ЗУНР та міжвоєнного періоду. За радянської окупації вони були заховані, а кілька років тому я віднайшов їх у нашій церкві.

Велику цінність становить бібліотека – стародруки та книги староукраїнською, церковнослов’янською, латинською, польською, французькою, німецькою, угорською та чеською мовами. Є молитовники, богословська й духовна література, виготовлені фотографічним способом у часи підпілля. В музеї зберігається й фотоапаратура, якою отець Ярослав Гринюк у 1974–1989 роках виготовляв цю літературу.

У період підпілля книжка була на вагу золота. Якщо хтось мав молитовник чи Святе Письмо, його переписували від руки. Тому в нас є велика збірка рукописних молитовників, пісенників, духовних творів довоєнного й підпільного періодів. Серед експонатів – конспекти богословських та історичних праць студентів підпільних духовних семінарій.

Особливу частину становить фонд особових справ священників – їх 105. Це документи – від метрики хрещення до свідоцтв про смерть, дипломи духовних семінарій, залікові книжки, паспорти, видані польською владою, матеріали про паломництва до Риму. Навіть зберігся фрагмент посвідчення про паломництво у синьо-жовтих кольорах, очевидно, захованого в підпіллі. Є грамоти про призначення, щоденники, різні записи – це все нині становить величезну історичну цінність.

Колекція світлин – моя улюблена частина. Вона налічує 5 785 унікальних фотографій передвоєнного, міжвоєнного та підпільного періодів. Більшість із них існує лише в одному примірнику.

Серед експонатів – давні поштівки, адресовані духовенству й монашеству, вервиці, медалики, ручні дерев’яні хрести, нагрудні та ручні металеві хрестики, плащаниці, ікони, хоругви, скульптури… Надзвичайно цінними є печатки Станиславівських єпископів: Юліана Пелеша, першого єпископа (1885 рік), та владики Григорія Хомишина, нині блаженного священномученика (1904 рік).

Унікальною для нашої церкви є збірка автентичного монашого одягу – давнього вбрання монахинь різних чинів і згромаджень. Є також особисті та літургійні речі наших мучеників, яких у 2001 році проголосили блаженними священномучениками.

Особливо дорогим для мене є, як я його називаю, концтабірний кивот. Це кишеньковий годинник, із середини якого один священник у таборі вийняв механізм і в таємниці зберігав там святу Євхаристію. Він носив цей кивот біля серця…

– Під час повномасштабного вторгнення Ви були змушені пакувати музейні скарби у валізи для евакуації. Які думки й молитви супроводжували Вас тоді?

– Так, це був важкий період для кожного українця, який 24 лютого прокинувся від страшної звістки про початок війни. Я пригадую, тоді був хворий. І лише за кілька днів, коли минуло перше потрясіння й шок, я почав замислюватися: що робити з музеєм? Прогнози звучали невтішно – говорили про три дні…

Я розумів: якщо вони сюди прийдуть, то не пощадять цієї колекції. Навпаки, з ненависті знищать її. Адже кожен експонат свідчить про те, що наша Церква, яку вони переслідували, вистояла.

Тому з великим болем у серці, але водночас і з усвідомленням небезпеки для музею у разі просування фронту, я спакував експозицію та фонди у десятки валіз – на випадок можливої евакуації. Вони стояли вже готовими на першому поверсі, в коридорі: якби щойно виникла потреба, можна було вивозити. Я навіть домовився з деякими священниками, куди саме можна б перевезти колекцію.

Музей понад два роки залишався зачиненим. Це було надзвичайно важко: я заходив у кімнату, бачив порожні вітрини і відчував гнітючий тягар.

Звичайно, ми молилися за перемогу, за Україну, за наших захисників. І я просив у Бога мудрості, щоб Він скерував мене, підказав, що маю робити далі.

– Чи бачите паралель між переслідуванням УГКЦ у ХХ столітті та нинішніми спробами ворога знищити українську ідентичність?

– Так, ворог той самий. Методи – ті ж самі, тільки вдосконалені. І мета – та ж: знищити українську ідентичність, українську Церкву, нашу історію, мову, культуру – все, що робить нас українцями.

– Як війна вплинула на Ваше сприйняття місії музею?

– Роздумував тоді про війну і про нищення окупантами українських пам’яток, музеїв, сакральних споруд, бібліотек – усього, що свідчило про нашу ідентичність та історію. Але водночас помічав: саме війна ще більше загострила в українців почуття національної гордості й пробудила жагу пізнавати своє рідне. Навіть у цей час я отримував телефонні дзвінки з проханням відвідати Музей історії підпільної Церкви.

На жаль, доводилося відмовляти. Проте я думав: якщо ці реліквії були свідками й опорою наших попередників у великій боротьбі за Церкву й Україну, то й тепер вони мають надихати сучасників – вчити стояти й боронити своє навіть ціною власного життя. Попри небезпеку, адже не раз ракети пролітали над нашим домом, де розташований музей, я прийняв важке рішення розпакувати експонати і знову відкрити музей.

Від травня 2024 року в оновленій експозиції він знову приймає відвідувачів. Для мене сьогодні це місце, де люди відкривають свою історію й утверджуються у власній ідентичності – як українці та як греко-католики.

– Хто з відвідувачів музею Вас особливо зворушив – може, чиїсь слова, спогади?

– Очевидно, що музей живе повноцінним життям завдяки відвідувачам. Тому ще тоді, коли починали збирати експонати, ми розуміли, що не будемо тільки колекціонерами, які тішаться тим, що зібрали, і тримають це для себе, не показуючи нікому, як робить чимало з них. Ми завжди прагнули іншого, тому дуже радіємо й цінуємо, що до нашого музею приїжджає багато людей.

Музей відкритий для всіх, хто цікавиться минулим своєї Церкви, і він покликаний заохочувати нові покоління жити для Бога і для України. За ці десять років, відколи був створений і відкритий наш музей, ми провели понад чотириста екскурсій. У нас побували люди з різних куточків України й світу, різного віку та релігійних поглядів. Це діти, молодь, дорослі, це християни, юдеї, буддисти, мусульмани…

Серед наших почесних гостей був Блаженніший Святослав Шевчук, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, єпископи УГКЦ з України та діаспори. Нещодавно музей відвідала пані Аніца Джамич, Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Хорватії в Україні. Частими гостями є також науковці різних навчальних закладів, університетів та дослідницьких центрів.

Особливо запам’яталася екскурсія для незрячих людей. У церковному музеї я дозволив їм торкатися експонатів – чаші з підпілля, хрестика чи інших речей. Вони «дивилися руками» наші святині, і це було для мене дуже глибоке враження та пережиття. Не менш щирими є й реакції дітей. Коли вони заходять до музею, бачать манекени в монашому чи священничому одязі, то вітаються, дивуються, хтось із захопленням вигукує: «Ой, скільки у вас тут людей!» А ще діти дуже тішаться, коли дізнаються, що акція «Ніч у музеї» у нас триває вже десять років. Адже саме в цьому парафіяльному будинку, де розташований музей, я й сам проживаю.

До музею приходять також наші захисники. Вони зізнаються, що тут почуваються добре, що їм приємна атмосфера цього місця, а ще кажуть: сюди можна приїжджати на реабілітацію. Тож нині музей виконує ще одну важливу місію – нести святість і красу, зберігати історії наших славних попередників, аби вони лікували наші душі та загоювали рани сучасної війни.

– Яку головну духовну настанову від співзасновника музею – о. Івана Качанюка Ви зберегли у своєму житті?

– Коли ми почали займатися колекціонуванням і музейництвом, отець Іван відразу сказав мені: «Дитино, робімо це на славу Божу, а не на свою славу. Тоді Бог нас буде благословляти, і тоді ця справа матиме успіх». Відтоді я завжди тримався цих його слів.

Для мене вони стали дороговказом: усе потрібно робити для українського народу, для слави Божої, а не для себе чи власної слави. Тому ці слова залишаються для мене своєрідним заповітом і духовною настановою отця Івана.

– Що б Ви хотіли, аби юні відвідувачі винесли для себе, почувши тут історії підпільної Церкви?

– Саме через пізнання себе ми приходимо до глибшого розуміння власного життя. Пізнаючи минуле, ми пізнаємо себе: хто я є, до кого належу, яка моя історія. Це також формує потребу плекати духовне життя, зміцнювати віру і усвідомлювати її значення для себе.

Багато людей, коли оглядають нашу експозицію і слухають непрості історії життя священників, монахів, монахинь чи навіть простих мирян греко-католиків, замислюються над власним життям. Наприклад, за звичайну молитву людей карали штрафами. В нашому музеї зберігається квитанція 1979 року – штраф за молитву в закритій церкві для простої колгоспниці, яка мала зарплату лише 3 рублів, а її оштрафували на 50 рублів. Тому я завжди запитую дітей: бачите, сьогодні нас ніхто не штрафує, але як ми самі ставимося до свого духовного життя?

Важливим є й те, що ідентичність українця завжди була глибоко закорінена у вірі в Бога й була невід’ємною частиною його особистості. Тож ми повинні й надалі плекати цю свідомість і цю ідентичність. Наші попередники жили великою ідеєю «Бог і Україна», і вона й нині залишається для нас актуальною.

Музей також допомагає кожному розпізнати власне покликання і відповідальність за його здійснення, відкрити свою місію в Церкві та знайти відповідь на запитання: як я можу послужити своїй країні? Він спонукає людину глибше пізнати себе як духовну особистість, не лише як фізичну істоту, котра існує і працює, а й у своєму духовному вимірі: чим я можу бути корисним для цього світу…