Два роки тому «Галичина» вже писала про здобутки колективу відділення інтервенційної кардіології, радіології та кардіохірургії (завідувач – Олег Совтус) Івано-Франківської центральної міської клінічної лікарні в освоєнні нових медичних технологій, у проведенні складних операцій на серці. Тепер же додамо, що такий поступ в удосконаленні оперативного лікування наших краян триває. Наприклад, не так давно в кардіохірургії вперше в історії ЦМКЛ провели успішну торакоскопічну (з розтином завдовжки лише сантиметр) операцію з фенестрації перикарду (видалення рідини, яка утискала серце, з навколосерцевої сумки)…
– Здійснили таке оперативне втручання пацієнтці, яка багато років потерпала від накопичення рідини в перикарді, за допомогою торакоскопічної стійки, – коментує це унікальне досягнення серцево-судинний хірург Світлана САРАПУК. – То ціла медична система візуалізації для дослідження плевральної порожнини – так званої відеоторакоскопії. І придбали таке обладнання вартістю шість мільйонів гривень для нашого відділення за сприяння директора ЦМКЛ Тараса Масляка на бюджетні кошти Івано-Франківської територіальної громади в січні цього року.
– Пані Світлано, чи багато серед наших краян потенційних пацієнтів, які можуть тепер скористатися цими послугами?
– Їх не те що багато, але вони є. Причин такого накопичення рідини чимало: запальні захворювання, онкологія, важка серцева недостатність. Передусім такі пацієнти підлягають консервативному лікуванню. Та коли воно не дає ефекту, то здійснюємо пункцію перикарду (через прокол забираємо рідину). Втім, якщо все одно протягом певного періоду адекватної консервативної терапії немає бажаного результату (навіть після кількох пункцій рідина знову збирається), то здійснюємо фенестрацію – в перикарді формуємо віконечко, через яке рідина, що збирається в навколосерцевій сумці, постійно стікає в плевральний синус.
Досі ми могли допомогти таким людям лише через більший розтин, а віднедавна завдяки згадуваному устаткуванню освоїли й таке оперативне лікування. Причому це, так би мовити, малоінвазивне втручання. Проникаємо у грудну клітку з бічного доступу між ребрами, вводимо туди відеокамеру, яка завдяки своїй чіткій роздільній здатності, дає змогу бачити все, що там відбувається. А потім через мінімальний розтин – до сантиметра завдовжки – виводимо рідину. І це запорука того, що пацієнтці більше не потрібно буде робити пункції перикарду.
Цим методом, по суті, рятуємо людині життя – зокрема забираємо ризик тампонади серця: коли рідина в перикарді, якщо її вчасно не вивести, може будь-якого моменту стиснути серце так сильно, що то призведе до раптової смерті. Власне, якщо й не дійде до такого фатального трапунку, все одно через надмір тиску в перикарді серце не може нормально функціонувати – не має змоги повноцінно ні розслабитися, ні скоротитися. Жити з таким важко, і це шкодить іншим органам, погіршує самопочуття, загальний фізичний стан хворих. Натомість, забезпечивши відтік зайвої рідини з навколосерцевої сумки, локалізуємо бідь-які загрози для здоров’я й життя людини…
Таких недуг трапляється достатньо – це не є рідкісні патології. Проте назване устаткування дає нам можливість ефективно проводити й інші хірургічні втручання з мінімальними розтинами – зокрема мініторакоскопічні клапанні операції, малоінвазивні шунтування тощо. Загалом спектр застосування такого обладнання доволі широкий.
– Судячи з повідомлень у відкритих джерелах, у кардіохірургії ЦМКЛ дедалі частіше вдаються саме до оперативних втручань обмеженого доступу, хоча й не бракує звичних операцій – які потребують розтину грудини… Чи ймовірно, що малоінвазивна хірургія колись замінить класичну?
– Не беруся навіть судити, чи таке можливе. Наразі ми стараємося йти в ногу з часом. А нині весь світ прагне до зменшення травматизації тканин пацієнта під час операцій, до звуження операційного поля, бо це відповідно мінімізує для нього дискомфорт післяопераційного періоду. Отож і ми досягаємо цього завдяки тому, що можемо робити операції з меншим розтином. Адже чим він коротший і вужчий, тим легший больовий синдром, тим коротший термін перебування прооперованого під наглядом у стаціонарі і швидше відбувається його реабілітація – вже наступного дня хворий може вставати з ліжка й ходити, починає активізуватись, а також нижчий ризик інфекційних ускладнень.
Справді, що далі, то більше операцій з мінімальним доступом стараємося робити. Загалом і зростає число випадків, коли можемо зробити пацієнтові ту саму операцію з меншою травматизацією його тканин і без розтину грудини, а, скажімо, шляхом міжреберного проникнення. Але, звичайно, є хворі, котрим таке не підходить, є й операції, що потребують саме розтину грудини, й інакше ніяк. Наприклад, зустрічається поєднана вада серцевих клапанів і кровоносних судин. Отже, в цьому разі потрібно одночасно робити і протезування клапанів, і аортокоронарне шунтування судин. І тут не обійтися без розтину грудної клітки, точніше – кістки яка прикриває серце.
Звісно, всі прагнуть, аби їх якомога менше розтинали, але тут потрібно все ретельно зважувати. До якого методу ліпше вдатися в тому чи іншому випадку – це вирішує кардіохірург, котрий вивчає результати обстежень, з’ясовує, які супутні захворювання в пацієнта, звертає увагу на анатомію органів грудної порожнини, аналізує й зіставляє всі чинники і, врешті, визначає, чи можна провести хірургічне втручання шляхом мінімального доступу, чи таки треба проводити операцію класичного типу. Втім, останньої не треба боятися, бо її суть та сама, що і в разі малоінвазивного втручання. Скажімо, в кожному разі заміну клапана проводять однаково. Лише в одному випадку розтин тканин більший, в іншому – менший.
– Чи й надалі особливо важкі хірургічні втручання здійснюєте, як ми свого часу писали, у співпраці з польськими партнерами?
– Звичайно. Зокрема в лютому ми з провідним польським кардіохірургом і трансплантологом професором Міхалом Зембалою провели у нашому відділенні три складні операції. То були важкі пацієнти з багатьма супутніми патологіями. Двом зробили двоклапанне протезування, й одному – заміну клапана із шунтуванням. Такі операції й так проводимо щодня, але, повторюю, то були вельми складні випадки через чималі супутні захворювання людей.
– Оці складні випадки, – то якісь вроджені вади чи запущені недуги?
– Буває по-різному. А нерідко їх зумовлює й сукупність чинників. А якщо загалом, то наші люди зазвичай побоюються кардіохірурга, бояться операції на серці. І не звертаються по допомогу, коли їхня недуга ще в такій стадії, що її здолати можна порівняно легко й безпечно. А приходять уже тоді, коли вона іноді вкрай запущена. У цьому й проблема.
– Гадаю, варто деталізувати її, щоб наші читачі мали цілковите уявлення про те, до чого призводить легковажність і не нехтували своїм здоров’ям…
– Є випадки, повторюю, що операцію бажано здійснити вже тоді, коли є перші ознаки, симптоми захворювання. Але ми стикаємося з тим, що пацієнти не хочуть, як мовлять, лягати «під ніж», бо ще не налаштовані на те. Натомість просять підлікувати їх пігулками чи й «прокапати», що в кардіології є нонсенсом, бо хворих на серце лікувати крапельницями категорично не можна. Тож вони йдуть додому, проходять курс лікування. І в разі правильно підібраної терапії, належному медикаментозному впливові на організм відчувають полегшення… Але корінь їхньої проблеми зі здоров’ям залишається живучим. І через якийсь час такі люди знову звертаються по допомогу.
В організмі все взаємопов’язане, і якщо вчасно не вилікувати, скажімо, один серцевий клапан, то з часом почне відмовляти і другий. Але людина і в цьому разі наполягає на проведенні медикаментозного лікування. Але це все одно що, коли болить зуб, не лікувати його а лише приймати знеболювальне. Проблема ж нікуди не ділася. Та люди легковажать: вживають медичні препарати, й наївно гадають, що будуть і далі так собі жити-поживати безтурботно. Але так не буває. Недуга знову проявляється, і хворий укотре йде до лікаря…
Буває, що періодично, по двічі-тричі в рік, лікуються у стаціонарі, намагаючись обійтися без хірургічного втручання. Та лише марно гаять час. І коли врешті зважуються й заявляють, що готові до операції, то вже перебувають у категорії вкрай важких пацієнтів. Зокрема не можуть спати в лежачому положенні – заснути їм вдається лише сидячи. Хворими в них уже можуть бути не один, а два клапани. А коли серце серйозно хворе й не виконує свою функцію бездоганно, то часто в такому організмі постачання кров’ю інших органів – печінки й нирок тощо – недостатнє. Нерідко в таких пацієнтів діагностуємо так звану поліорганну недостатність. Тоді нам доводиться боротися не лише з серцевою недугою, а й скажімо із печінковою недостатністю, нирковою…
– Інакше кажучи, якщо в такій цілісній системі, як людський організм, дає збій одна з його ланок, то це тягне за собою порушення й інших механізмів.
– Безумовно. І якщо вчасно не впливаєш на це, то, по-перше, різко зростає ризик оперативного втручання, а по-друге, нерідко доводиться розширювати поле операції – скажімо, замість протезування одного клапану, доводиться замінювати два чи й три…
Та це лише одна з причин появи складних випадків у кардіохірургії. А їхнім другим джерелом виступають особи, в яких не діагностують хвороби на ранніх етапах, коли ще можна спокійно й безпечно ту операцію зробити. Це ті люди, котрі рідко відвідують кардіолога, не проходять вчасно обстеження в сімейного лікаря, профілактичні огляди, тобто не роблять ні кардіоехоскопій, ні кардіограм, ні інших кардіообстежень. Живуть зі своїми нездужаннями. Звикають жити, скажімо, з постійною задишкою. А потрапляють до нас уже тоді, коли їх привозить «швидка», коли вже терпіти не можуть…
А можна ж було передбачити такий підсумок такого життя і вчасно звернутися до лікаря. Ще коли тільки появився дискомфорт у грудній клітці, коли почав задихатися, коли з’явилися набряки на нижній кінцівках – тоді йти до кардіолога, до сімейного лікаря, які б виявили-діагностували патологію на її ранній стадії, поки ще можна вплинути на неї порівняно легко й безпечно для пацієнта. Погодьтеся, що це було би краще, ніж приходити до лікаря тоді, коли вже потрібна важка й нерідко вельми ризикована операція з порятунку життя. Але ж ні, приходять і кажуть: щось робіть, бо вже не можу ні жити, ні вмерти. Не можуть жити, бо виснажені, не сплять уночі, постійно задихаються, тобто – ні сюди, ні туди. Й коли пояснюєш, що у вас уже мало шансів, відповідають, що готові на все, але хочуть використати й останню, навіть найменшу можливість, аби жити.
Звісно, неможливо й відмовити таким пацієнтам, мусимо йти їм назустріч, навіть з огляду на всі ризики. Звісно, буває, що вже таки нічого не можна вдіяти хірургічним шляхом й доводиться відмовляти пацієнтам в операції, а натомість налаштовати його на медикаментозне консервативне лікування. Але зазвичай стараємося всі шанси використати й радикально допомогти людині.
– Словом, маємо бути відповідальні щодо свого здоров’я. А як часто слід відвідувати кардіолога, виконувати весь спектр кардіообстежень чи хоча б робити кардіограму?
– Хоч би раз у рік. Принаймні для людини віком від 45-ти має бути правилом раз у рік проходити огляд у сімейного лікаря з профілактичною метою. І кардіолога бажано так само. Особливо ж, якщо існують якісь чинники, що можуть підвищувати ризик серцево-судинних захворювань (ССЗ). А надто ж тим, у кого є шкідливі звички чи, скажімо, діагностовано цукровий діабет, якщо людина з ожирінням чи іншими гормональними порушеннями, якщо вона старшого, похилого віку. А також – якщо в родині є хтось із захворюваннями серця, бо тоді може спрацювати чинник спадковості. У нас же чи не в кожного другого мати чи батько мають/мали такі недуги. Тобто, якщо хтось із ваших рідних потерпав від хвороби судин, порушення серцевого ритму, захворювання клапану, то слід бути насторожі, потрібно й частіше проходити обстеження.
Особливо треба контролювати своє здоров’я людям, яким уже в дитячому віці діагностували кардіологічні проблеми чи вроджені вади… Втім, навіть, не маючи у своєму житті таких потенційних небезпек, варто регулярно відвідувати сімейного лікаря, який призначає аналізи й обстеження загального спектру, –вже завдяки їх результатам можна запідозрити наявність у людини серцево-судинних захворювань. Якщо ж він побачить, що щось не так, то направить пацієнта до кардіолога, котрий має змогу глибше дослідити стан здоров’я і призначити в разі потреби медикаментозне лікування. Коли ж кардіолог зіткнеться із клапанними патологіями чи іншими вадами, то вже скерує хворого до кардіохірурга.
– Нерідко стикаюся з тим, що порівняно молоді люди – 30–40-річні – довший час живуть із кров’яним тиском 150 на 90, не відчуваючи дискомфорту, не вживаючи заходів, аби вирівняти/врегулювати його… Як це шкодить серцю?
– Артеріальна гіпертензія (АГТ) – дуже небезпечне захворювання, один із чинників ризику ССЗ, інакше кажучи – це «тихий убивця». Втім, то проблема не лише серцево-судинної системи. Підвищення тиску негативно впливає на чимало органів – очі, мозок, нирки, судини всього тіла. Спектр руйнівної дії АГТ на організм людини – дуже широкий. І те, що молоді люди зазвичай не відчувають такої переміни в собі, – природно. Бо сам тиск попервах наростає поволі й організм на початках адаптується до цього, тож поки вони відчують, що із ними щось негаразд, шкідливі зміни в серцево-судинній системі, інших органах уже можуть відбутись і прогресувати.
Чим у молодшому віці вдасться виявити схильність до АГТ, тим ліпше. І чим швидше її лікувати, тим кращі результати будуть і тим нижчий ризик появи захворювань, спричинених підвищеним кров’яним тиском. Важливо постійно контролювати його. Через сімейного лікаря, скажімо. А ще краще – пройти обстеження в кардіолога і з’ясувати причини підвищеного тиску і вжити заходів для його локалізації. У всякому разі жити з ним – небезпечно, бо нібито і все гаразд, нічого немає, а тим часом у глибині нашого організму нуртує шкідливий вплив, що в пізнішому віці обов’язково вилиється у хворобу тих чи інших органів.
Тим паче, що на початкових стадіях АГТ можна корегувати не тільки лікувальними препаратами, а й відповідним способом життя – дієтою, наприклад. Є вже чимало статей учених медиків про те, що навіть дотримання дієти веде до врегулювання тиску. Тобто це підтверджено наукою – не потрібно відразу вдаватися до лікування дорогими препаратами. Достатньо попервах змінити звички у харчуванні, щоби домогтися стабілізації тиску. А потім можна братися й за медикаменти в разі потреби або поєднувати одне й друге.
– Перейти на дієту – це означає зазвичай відмовитися від якихось продуктів. Від чого насамперед, якщо можна так запитати?
– Передусім від солі, наприклад. Наші люди справіку казали що це – «біла смерть». Потрібно зменшити вживання солі. Зокрема, як пишуть науковці, якби людство обмежило її у своєму раціоні хоча б на 25 відсотків, то рівень загальної смертності на планеті впав би на 12 відсотків, а смертей від рецидиву інсульту поменшало б на 21 відсоток.
У дієті мають переважати продукти з низьким вмістом холестерину, наприклад, овочі, а також фрукти – правда, лише в тому разі, коли в людини немає цукрового діабету чи небезпеки його розвитку. А ще слід багато споживати морепродуктів. Жири білки вуглеводи – все має бути збалансоване, без шкідливих додатків і барвників. Також необхідно пам’ятати: все шкідливе, що не в міру. Велике значення для нашого організму має й те, в який спосіб готувати їжу – скажімо, м’ясо можна смажити на олії а можна й відварити чи запекти – так буде й корисніше, й менше шкоди від нього. Варто відмовитися від усього смаженого на олії, надто ж пальмовій.
Перейшовши на дієту, людина дуже допоможе собі в поліпшенні свого здоров’я. А ще б рекомендувала якомога більше ходити – не обов’язково бігати, а просто частіше прогулюватися, причому – на свіжому повітрі. Це чудове й не шкідливе фізичне навантаження навіть для людей із надлишковою вагою. Просто, якщо ходити регулярно, потрібно щодня нарощувати кількість кроків, і це вже буде сприятливо впливати на діяльність серцево-судинної системи.
– У наш час годі очікувати від прикарпатців, надто ж пенсіонерів, що вони дотримуватимуться дієти чи повноцінного збалансованого харчування…
– Я озвучила лише найпростіші поради, про які, можливо, й так багато-хто знає, хоча й не дотримується. Але принаймні сіль можна без особливих проблем виключити зі свого раціону чи хоча би зменшити її вживання на чверть або й наполовину. Чому б нашим краянам не провести експеримент, аби переконатись у слушності цих рекомендацій, підтверджених, повторюю, наукою?
Справді, далеко не кожен зможе дотримуватися дієти – навіть мені це не завше вдається, хоча й раджу її всім і прошу про це. Але відмовитися від солі може кожен. Інакше кажучи, не пересолюймо страви, навіть недосолюймо їх. Це дуже просто, тоді як ефект від такого легкого кроку значний.
Про це, до речі, про потребу обмежити споживання солі, в медичних колах світу і в дотичного до нього науковому середовищі вже не просто говорять, а криком кричать. Але люди, схоже, не довіряють тому, а думають-гадають приблизно так: якщо нам рекомендують такий простий засіб, то це, мовляв, щось не те. От якби ліки радили, надто ж – дорогі, тоді так, варто прислухатися. На дороге лікування швидше погоджуються, ніж на інші, ощадливіші для родинного бюджету й не складні для виконання, рішення.
Звісно, розумію, що, як би не вже дотримувався здорового способу життя, нинішні тривожні роки в Україні мовби нівелюють наші зусилля в тому: в повсякденні чимраз більшає стресів, зростає фізичне і психічне навантаження на людей, а можливостей бездоганно харчуватися, навпаки, щороку меншає – ми надто зайняті різними справами, щоби вділяти цьому достатньо часу. До того ж, неухильно погіршується якість харчових продуктів, підвищується ступінь екологічного забруднення середовища проживання, зростає рівень захоплення в суспільстві згубними звичками… Це все провокує зростання ССЗ.
Судячи з усього, такі тенденції лише зростатимуть, якщо в соціумі не візьмуться кардинально за профілактику серцевих недуг. У всякому разі у світі явно не спостерігається спаду кількості ССЗ. Більше того, серцево-судинні захворювання посідають перше місце на Землі за кількістю й рівнем смертності від них. Навіть онкологічні хвороби за цим показником поступаються їм. Це треба чітко розуміти. Ми всі боїмося онкозахворювань, проходимо обстеження, щоб уберегтися від них. А на серце чомусь не звертаємо належної уваги.
– Якщо тенденції до зростання серцевих недуг і далі зростатимуть, то, отже, й кардіохірургам додаватиметься роботи… Скільки зазвичай проводять операцій на серці у профільному відділенні ЦМКЛ протягом року?
– Маємо дуже багато операцій, і щороку їх більшає. 235 хірургічних втручань провели торік. 2023-го їх було трішки менше. А-от цього року, як уже бачимо, їх буде ще більше. Втім, причина цього не лише в тому, що ССЗ стабільно утримують першість у світі і кількісно й далі прогресують. Річ і в тім, що ми розширюємо спектр оперативного лікування, освоюємо нові технології й методики, маємо вже чималий досвід з оперування й у вкрай складних випадках, до яких, як бачите, залучаємо і свої закордонних партнерів… Ми про це розповідаємо публічно – а засобів комунікацій для цього останнім часом істотно побільшало, ширший загал довідується про це, і люди сміливіше звертаються по допомогу.
З другого боку, й кардіологи в районах уже знають, що тепер немає потреби відправляти пацієнтів до Києва чи Львова, як практикували свого часу, що те чи інше оперативне лікування, що його провадили лише в названих містах, тепер уже доступне й тут в Івано-Франківську. Це теж сприяє збільшенню числа наших пацієнтів.
Тобто, попри той зазвичай невисокий рівень самоусвідомлення людьми своїх недуг, про що ми говорили вище, пацієнтів, які ліпше розуміють небезпеку ССЗ, щоразу більшає. Ширшає коло й тих, хто прислуховується до себе, звертає увагу на свій фізичний стан, самопочуття й відповідно дбає про те, щоби бути дужим, а в разі чого вчасно звернутися по медичну допомогу.
Тобто наша боротьба за здоров’я й життя людей не лише в операційній, а й шляхом просвітницьких заходів дає результати. Це добре, що люди звертаються, й ми можемо їм допомогти. У нашому відділенні працюємо серцева команда, як є у всьому світі, коли кардіохірурги різних напрямів, кардіологи, анестезіологи радяться, як діяти щодо того чи іншого пацієнта, і спільно доходять висновку, що для нього буде краще – скажімо, інтервенційне лікування, яке теж буває непросте, хірургічне втручання чи таки ліпше підібрати консервативне (медикаментозне) лікування. Тобто завше існують різні варіанти зцілення людини від недуги й для кожного пацієнта треба підбирати його індивідуально.
– Ви як фахівець спеціалізуєтеся на операціях на відкритому серці, пов’язаних із розтином грудини. Це, мабуть, найважча ділянка кардіохірургії – як для лікарів, так і для пацієнтів.
– Ні, я б так не сказала. Звісно, це загалом складна сфера хірургії й медицини загалом. Але є також не менші важкі операції, що їх проводять на ендоваскулярному рівні – свого часу ми з вами вже говорили про це під рубрикою «Здоров’я» в газеті «Галичина» – операція ТАВІ, наприклад. Є унікальні за складністю випадки і в наших інтервенційних кардіологів – вони роблять велику роботу, і ми з ними стараємося співпрацювати, радитися…
Та оскільки, як бачу, ви говорите про розтин грудини як про щось моторошне, а чимало наших пацієнтів панічно бояться такого виду хірургічних втручань, то мушу принагідно зазначити, що цього не слід лякатись. Адже людина глибоко спить під час операції, тобто не відчуває нічого, а коли після всього проснеться в інтенсивній палаті, то тим більше їй не має бути страшно, коли вже все позаду. Доступ до серця – це найпростіший етап операції. Набагато складніша її стадія, коли працюєш із хворою частиною серця – скажімо, з клапаном. Оце справді непросто. А розтин – це найменше, чого слід боятися.
Власне, як і самої операції. У світі смертність у ранньому післяопераційному періоді в кардіохірургії становить не більше п’яти відсотків. У нашому відділенні так само – чим і гордимося, бо це свідчить, що йдемо в ногу в охороні серцевого здоров’я з розвиненими країнами. В Україні загалом теж той показник не перевищує світового стандарту, і це засвідчує: вітчизняні кардіологи, кардіохірурги роблять велику роботу.
Тим паче, що працюємо у складніших умовах, ніж ті, в яких трудяться наші колеги з європейських клінік. А ще в нас є певні обмеження в забезпеченні належним обладнанням, медикаментами, й водночас значно більше, ніж, скажімо, в європейських країнах пацієнтів із запущеними, ускладненими хворобами. Тобто те, що тримаємося на рівні світових показників, – це дуже серйозне досягнення.
Тому – ще раз кажу – не треба боятися операцій: 95 відсотків їх і навіть більше мають позитивне завершення. Люди виходять із лікарні своїми ногами, більше не обтяжені недугою, що вимучувала й не давала жити…
Словом, міцного здоров’я читачам «Галичини»! І мужності тим, у кого з’являються якісь нездужання, щоб не зволікати з відвідинами лікаря. Завше ліпше вчасно звернутися по допомогу, коли серце порівняно збережене і стан організму ще оптимальний, а не відкладати це на потім з надією, що щось само собою, дивовижним чином, зміниться.
