Оксамитова революція, або, як її тоді називали, «горбачовська перебудова», що розпочалася наприкінці 80-х років минулого століття, покликала до активного політичного життя мільйони українців – насамперед представників студентства та молодої інтелігенції. Доти здавалося, що ми навіки приспані минулими десятиліттями комуно-московської займанщини. Та з’ясувалося, на щастя, що це не так. Сотні, а то й тисячі яскравих представників тієї провідної верстви нашого суспільства, яких, без перебільшення, можна назвати пасіонаріями, поринули з головою у вир політичної боротьби. Серед них був і молодий історик, учитель із села Ямниці неподалік Івано-Франківська, а нині відомий краєзнавець, директор Івано-Франківського ліцею ім. М. Сабата Ігор Дейчаківський, з яким і бесідуємо сьогодні.

– Пане Ігоре, добігає кінця 2021-й – ювілейний рік відновлення нашої державності. Як відомо, Ви зі своїми рухівськими побратимами з Івано-Франківського культурно-наукового товариства «Рух» теж заклали в підмурівок Української держави, так би мовити, свій камінь.

– Під впливом революційних подій кінця 80-х років, які до підвалин сколихнули все наше галицьке суспільство, я, тоді ще молодий фахівець, разом зі своїми ямницькими приятелями Романом Ткачем та Василем Дейчаківським вирішив, що стояти осторонь цих, без перебільшення, вікопомних подій не можна. І тоді, а було це влітку 1989-го, ми почали шукати контактів із представниками культурно-наукового товариства «Рух», яке очолював молодий викладач медичного інституту талановитий організатор Маркіян Чучук. Здається, у серпні того ж року ми попросили його створити в приміській Ямниці філіал цього товариства. Так і сталося.

На одному із засідань цього чи не першого на теренах України неформального об’єднання було створено його філіал не лише в Ямниці, а й у Коломиї. Ямницьку філію «Руху» очолив Роман Ткач, а коломийську – Володимир Машталєр, нині, на жаль, покійний. Заступниками Р. Ткача побратими обрали мене та В. Дейчаківського. Невдовзі наша ямницька філія стала найбільшим рухівським осередком в області. Я відповідав за духовно-історичну складову його діяльності, а В. Дейчаківський – за політичну. Василь був організатором та активним учасником наших пропагандистських поїздок на схід України.

На одному із засідань нашого осередку восени 1989-го нині, на жаль, покійна ямницька вчителька Романія Постолянюк запропонувала, аби весь учительський колектив сільської школи влився в рухівські ряди, що й відбулося. Після цього осередок став масовим, а збори Руху перетворилися фактично на схід села, на якому розв’язували найважливіші проблеми нашого життя. До речі, представники компартійної влади теж брали участь у наших засіданнях. Тому інколи було незрозуміло, хто насправді є владою в Ямниці: комуністи чи рухівці.

– Хто конкретно познайомив вас, ямничан, із М. Чучуком?

– Один із активних членів цього товариства Северин Селітра.

– Що спонукало вас стати, так би мовити, на прю із, здавалося, тоді могутньою комуно-московською імперією?

– Пам’ять поколінь. Приміром, у Р. Ткача ледь не вся родина потерпіла від комуно-московитів. А брата його мами розстріляли німці за участь в оунівському підпіллі. Що ж до В. Дейчаківського, то його батько відбував воркутинську каторгу й повернувся в Ямницю у 60-х роках. До речі, у кожного з нас, галичан, були свої особисті порахунки з окупаційною владою.

– Після закінчення істфаку Івано-Франківського педінституту Ви декілька років працювали за фахом на Рівненщині. Яким був цей період у Вашому житті?

– На Рівненщині я вчителював у 1987–1990 роках. Це був, як на мене, вельми цікавий час. На очах ламалися звичні ідеологічні кліше радянської доби. У школі я розповідав дітям про Симона Петлюру, Михайла Грушевського та інших раніше замовчуваних діячів українського відродження. Директор нашої школи хоча й був комуністом, але поважав мої переконання. Добре пригадую 21 січня 1990 року – переддень тоді ще не офіційного свята Злуки. Я вчителював в одному із сіл Рокитнівського району Рівненщини, за 15 км від кордону з Білоруссю. Того дня поїхав до Рівного, де один із чільників НРУ, добре знайомий багатьом прикарпатським рухівцям, нині, на жаль, покійний Василь Червоній організував відзначення цього національного свята. Усе місто потопало того дня в синьо-жовтих стягах. Рівняни вітали одне одного із цим святом. По завершенні святкових заходів я з великим синьо-жовтим полотнищем сів у дизель-поїзд до Рокитного. Усі пасажири у вагоні, до якого я зайшов з українським стягом, раптом замовкли й повернули голови в мій бік. А коли в Рокитному зійшов із потяга, люди, які були на території залізничного двірця, мовчки спостерігали здалека, як я простував із прапором у руках, боячись наблизитися до мене.

– Хоч Ви тоді жили далеко від рідної Ямниці, проте, як мені відомо, часто навідувалися додому.

– Не лише навідувався, а й брав активну участь у політичному житті Івано-Франківщини. Восени 1989-го на зборах нашого рухівського осередку в Ямниці, на яких зібралося дуже багато моїх односельців, постало питання про перехід нашого ямницького храму в лоно УГКЦ. На цьому зібранні я розповідав про митрополита Андрея Шептицького та його роль у розбудові нашої Церкви. Нагадав, що наш храм збудував у 1932 році греко-католицький священник отець Юстин Гірняк, а потім запропонував моїм краянам повернутися в лоно рідної дотепер Католицької Церкви. Натомість мій опонент заявив, що нібито УГКЦ виступала проти Тараса Шевченка та козаків. Переламав ситуацію на мою користь ямницький активіст-рухівець Семен Дейчаківський, який мав величезний авторитет серед наших краян. Свого часу разом із родиною його було виселено до Сибіру. Повернувшись із заслання додому, він створив театр, який став за радянських часів народним. У ньому пан Семен був одночасно і режисером, і актором. Його сестра, поетеса Гурко-Дейчаківська, працювала свого часу в бібліотеці одного з канадських університетів.

Отож того пам’ятного дня С. Дейчаківський закликав ямничан повернутися до рідної, упослідженої ворогом Греко-Католицької Церкви. І його авторитетне слово стало для всіх законом. Так ми зберегли єдність Церкви і єдність наших односельців. Я гордий з того, що тоді, понад 30 років тому, ми були першими в області, хто повернувся до віри батьків і дідів.

До речі, не в контексті цієї бесіди, а принагідно хочу додати, що в моїй рідній Ямниці свого часу двічі побував Микита Хрущов. Уперше він приїздив до 1940-го, під час так званої колективізації на наших галицьких землях. Тоді, як пригадували наші старожили, він сказав: «Або в Ямниці буде створений колгосп, або ямничани поїдуть обживати Сибір…».

– А коли Ви повернулися на рідну Івано-Франківщину?

– Улітку 1990-го. Згаданий С. Селітра, якого нова рухівська влада призначила чільником Івано-Франківського міського відділу освіти, запропонував мені місце вчителя історії в чотирьох міських школах на вибір. У серпні того ж року я став учителем історії в середній школі №4, в якій пропрацював до 1993-го. Окрім педагогічної діяльності, займався політикою: разом з іншими вчителями брав активну участь чи не у всіх тогочасних політичних акціях у нашій області, їздив до Києва під час студентського голодування на початку жовтня 1990-го.

– А де зустріли день державного перевороту 19 серпня 1991-го?

– За місцем своєї праці – у СШ №4. Пригадую, як одна із керівниць цієї школи, ім’я якої я називати не хочу, заявила привселюдно буквально таке: «Сейчас прольется немножко кровушки и ситуация нормализуется». На це я їй відповів: «Схаменіться, ви тут гостя, яка живе на нашій землі та дихає нашим повітрям. Хоча б трішки поважайте людей, які перебувають поруч із вами».

– На початку 2000-х Ви очолили Українську гімназію №1 у «Пасічній». У цьому навчальному закладі навчалися діти знаних у нашому краї людей. Як Вам там працюється?

– Чудово. А тепер цю школу названо ліцеєм імені першого директора української гімназії в Станіславові доктора Миколи Сабата. Цей заклад свого часу закінчували донька першого демократичного обраного голови Івано-Франківська Ярослава Тайліха Наталія, сини колишнього чільника нашої області та дипломата Степана Волковецького Ярослав і Данило, син ексголови Івано-Франківська Зіновія Шкутяка, а учасник бойових дій на сході України Петро Шкутяк та інші. Якось, пригадую, я запропонував учням зібрати інформацію про воїнів УПА, вихідців із тих місць, звідкіля походять їх батьки. Найкраще з цим завданням упорався Петро Шкутяк, який дуже фахово зібрав інформацію про наших повстанців із родинного села свого батька Грабівки на Калущині.

Учителювала свого часу в нашому навчальному закладі двоюрідна сестра Провідника ОУН Степана Бандери, чільна діячка оунівського підпілля Мирослава Антонович. Вона активно допомагала нам створювати шкільний музей, а 1995 року посприяла проведенню на базі гімназії першого конгресу станіславівських гімназистів.

– Крім своєї педагогічної діяльності, Ви й досі не цураєтеся політики.

– Це справді так. За всі роки нашої незалежності люди п’ять разів обирали мене депутатом до місцевих органів влади. Побував я й довіреною особою на президентських виборах у Віктора Ющенка та Олега Тягнибока. Допомагав моєму побратиму Романові Ткачу стати депутатом українського парламенту, а рухівцям Ярославу Єфімчуку та Йосипу Карпіву – написати книжку про історію НРУ на Тисмениччині. До речі, фінансував видання цієї книжки Р. Ткач.

– А тепер Ви активний «свободівець»?

– Членом ВО «Свободи» я став 12 років тому. І досі беру активну участь у багатьох акціях цієї політсили разом із Василем Поповичем, Михайлом Короликом, нашим міським головою Русланом Марцінківим та іншими «свободівцями», а заодно виховую своїх ліцеїстів у патріотичному дусі, заохочуючи їх до членства у Пласті тощо. Роблю це свідомо та цілеспрямовано, бо знаю: ворог може окупувати нашу землю, але якщо йому не вдасться окупувати наші душі, він обов’язково зазнає поразки…

– Не перестаю дивуватися Вашій працелюбності. Адже Ви знаходите час і на серйозні наукові розвідки в царині нашої галицької минувшини, є автором цікавих краєзнавчих досліджень про Ямницю, громадську та політичну діяльність знаного в Галичині посла до Львівського крайового сейму, захисника прав українських селян Йосипа Гурика, а також замовчуваного в радянські часи галицького політика, громадського діяча і педагога кінця ХІХ – початку ХХ ст. Юліана Романчука, який був однією з найяскравіших постатей у сузір’ї видатних особистостей української історії. Цією науковою розвідкою про діяльність Й. Гурика та Ю. Романчука Ви відкрили очі українцям на невідомі сторінки їхньої історії, поставили тим самим хрест на створених нашими сусідами стереотипах про нібито нездатність українців до самостійного державницького життя та їх вроджений провінціалізм. А недавно в Івано-Франківському видавництві «Лілея-НВ» побачила світ ще одна Ваша книжка: «Доктор Микола Сабат – педагог, науковець, державний діяч», у якій розповідається, повторимо, про цього відомого свого часу в Галичині освітянина, фахівця в царині античної археології та культури, першого директора Станіславівської гімназії та урядовця в міністерстві освіти ЗУНР...

– Я також є автором ще однієї книжки – «Копаний м’яч у Станіславові» (Івано-Франківське видавництво «Лілея-НВ», 2010). Йдеться в ній про гру мільйонів у нашому місті та його околицях, про Кубок області з копаного м’яча за «перших совітів» тощо. Саме копаний м’яч, як слушно зазначив у передмові до цієї книжки івано-франківський науковець Іван Монолатій, став одним з елементів «постмодернізації на етнічних теренах українців, яка почалася ще задовго до нашого державного існування – у період політизації етнічностей, формування модерних політичних спільнот, тобто десь із середини ХІХ ст.».