До 88-х роковин Голодомору в Україні, жертв якого вшановують кожної четвертої суботи останнього місяця осені (цього року – 27 листопада), Український інститут національної пам’яті проводить кампанію з ушанування жертв геноциду українців, скоєного комуністичним режимом, та збереження пам’яті про нього. Цього року в фокусі інформаційної кампанії – діти як найвразливіша категорія жертв сталінського геноциду. А також те, як розмовляти з сучасними дітьми та підлітками про Голодомор, щоб передати пам’ять про трагедію для наступних поколінь і водночас не травмувати їх. Одним із таких способів є художнє слово…
ГОЛОВИХА
Білявий серп молодого місяця, ледве помітний на рожевій смужці вранішнього неба, здавалося, за ніч виснажився і тепер хоче спочити після важких пологів...
Аж захлинався в хлібах птах-степовик. Гостро пахло літом і теплом. В долині причаїлась Буркунка, невеликий хутір із десятком хатин. Марія відпустила віжки, попестила гриву білої кобили, яку хтось мудровано назвав Клеопатрою.
Їхала степом, вдихала його звуки і запахи, раділа хлібові, який лягав до ніг важким колосом. Відтоді, як стала головихою в колгоспі, ніби ожила в ній друга, якась невідома і незнана людина – вища на зріст і дуже поважна. Але ту, іншу, ховала якнайдалі від людського ока, аби, не дай Боже, не подумали, що зазналася. Головиха не цуралася роботи ні в полі, ні в городі. В селі знають: завзята і бідова ставала поряд у праці, першою заспівувала пісню, а в танці їй не було рівних. Заздрісні жінки поза очі називали головиху Чорна Марія. Це з її злої волі пів села вивезли на Соловки.
Ось і вчора – наморилася, набігалася за день, увечері допізна пололи городину з дівчатами. Відтак – до клубу, на репетицію драмгуртка. Відпочиватимуть потім, коли на всій землі запанує комунізм, коли не буде багатіїв і всі будуть однакові. А в кожному селі – колгосп! І не буде ні імперіалістів різних, ні буржуїв, ні проклятих куркулів...
– О, про вовка промовка, – аж чортихнулася про себе Марія.
На стежці, ніби з-під землі, з’явилася прицюцькувата Лукія Залатиха. В сірій поношеній одежині, сива й розпатлана, вона нагадувала стару покалічену ворону. Відтоді, як Залатів розкуркулили, а восьмеро її синів вивезли на Соловки, чоловіка забрали в район, де й зник безвісти, кажуть, втратила розум Залатиха. Чула Марія, що вона зі знатного польського роду поміщиків Жартовських. Але тепер бродить степами, як неприкаяна голодна вовчиха. Йде від села до села стара жебрачка, може, хтось пожаліє й подасть їй кусень хліба.
– Ану геть з дороги, куркульське стерво! – замахнулася батогом Чорна Марія.
Залатиха дивилася на головиху вицвілими прозорими очима знизу вгору. Не було в тому погляді ні невисті, ні болю, а лише зяяла велика нелюдська порожнеча.
«Нещасна», – щось подібне до жалю ворухнулося в серці Марії. Але одразу ж прогнала цю думку від себе. Все-таки куркулиха, класовий ворог.
– Геть, кажу, – вже не так упевнено, майже пошепки, повторила колгоспниця. І раптом її пройняла невимовна злість: «Ну що, що треба від неї цій Залатисі? Хай скаже спасибі, що її разом з родиною не вивезли з села». Непритомну Лукію, напівмертву ледве виходили далекі родичі, врятували від етапу. А тепер ось, бач, ходить степами, та ще й жебракує…
За спиною у Залатихи на палиці маленький клуночок. Марія шарпонула за вузлик, і в пилюку покотився окраєць хліба. Хотіла кинутися з коня, нагнутись над стежкою, підняти хліб… Гріх же який! Стало моторошно від сивого погляду старої.
«Ще чого, злазити з коня перед цією куркульською відьмою», – подумала. Огріла батогом невинну коняку і помчала, збиваючи куряву.
У пилюці на стежці сиділа згорблена Залатиха, пригортаючи до грудей кусник хліба. Сліз на її обличчі не було, вони вже давно висохли.
З Україною зближався голод...
МАЛЕНЬКА МУЧЕНИЦЯ
Мама вчили, що красти – великий гріх. За нього Бозя важко покарає. Олечка аж умлівала з переляку: мама вкрали в колгоспі бурячок. Маленький, не більший від маминого худенького кулачка, він виблискував темно-фіолетовими боками і так солодко вабив очі й змучене голодом тільце. Здається, той бурячок заповнив увесь світ. З печі на нього дивилися голодні оченята Ліди й Галинки, а в запічку кусала нігтики найменшенька Варварка. Дівчинка підпухла з голоду і на свої шість років виглядала трохи старшою і найкрасивішою з сестер.
Мама пішли по воду і суворо наказали навіть не підходити до столу, де замурзаним овочем сяяла вечеря для родини вдови з чотирма дітьми. За вікном хлипав дощем холодний і голодний березень. До першої трави ой, як далеко! Тиждень тому Ліда підстрелила з рогатки горобця, ото вже смачний супчик був... Олечка аж схлипнула від напруги. Вона найстаршенька, їй дванадцять. А Варварка ще маленька, нерозумна.
Оля задрімала й незчулась, як Варварка стрибнула до столу, вхопила бурячок і жадібно почала гризти. З печі, лементуючи, пострибали Ліда й Галинка. Ніяк не могли вирвати бурячок із дитячих рук. Мала ковтала шматочки, навіть не розжовуючи. Вдалося врятувати лише невеликий огризок овоча, який Ліда обережно поклала на стіл.
У дверях хати з відром води стояла приголомшена мама. Сльози котились по її стражденному обличчю, не могла вимовити й слова. Варварка сховалася під припічок і винувато звідти виглядала. Олечка тихенько плакала.
Уночі Варварка застогнала, потім почала кричати. Покликали знахарку бабу Сидоренчиху.
– Негайно до лікарні, до райцентру! – скомандувала вона.
Мати побігла до колгоспної стайні по підводу. Дівчаткам наказала: боронь Боже, комусь розповісти про бурячок! Тоді маму заберуть до тюрми. Олечка страшенно переживала, щоб Варварка не проговорилася: мале, дурне, не розуміє.
На підводу не вдалося розжитися, кінь здох.
Варварка на ранок померла.
Мама казали, що маленькій мучениці Варварі Господь простив її гріх.
