Одразу розпочну із зізнань – не дуже люблю вітчизняні серіали. Ті уривки теленовел, котрі бачу, коли приїжджаю до своєї мами в гості, адже десь вісім років тому свідомо відмовилася від телевізора, не викликають у мене непереборного бажання почати їх дивитися. Тому новина про вихід в український телепростір серіалу «Спіймати Кайдаша» не викликала у мене жодних емоцій, в голові лише промайнула думка: «Знову якесь чергове «мило». Але позитивні відгуки на цю багатосерійну картину від людей, які не є фанатами українських телесеріалів і є для мене в чомусь авторитетами, змусила переглянути ставлення до серіалів і ввімкнути на комп'ютері першу серію «Спіймати Кайдаша». До речі, фільм є у вільному доступі в інтернеті. А далі все відбулося, як у сні, незчулася, як закінчилася фінальна, 12 серія, і тепер я з нетерпінням очікую продовження. Сподіваюся, воно таки буде.
12-серійна комедійна драма «Спіймати Кайдаша», як можна було вже здогадатися з назви, знята за мотивами соціально-побутової повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Дія серіалу відбувається у тих же Семигорах, де живуть і герої літературного першоджерела. Проте в зовсім іншому часі. Автори серіалу вирішили «помістити» Кайдашів не в сьогодення, а в недалеке минуле – 2005-2014- й роки. І це, як на мене, дуже вдале рішення, адже таким чином «Спіймати Кайдаша» освіжає в пам’яті трагічні події недавнього минулого і нагадує всім, хто, може, вже забув, що війна триває досі.
До речі, кінопрактика переносити в сучасність літературних персонажів не нова. Наприклад, безсмертні персонажі Артура Конан Дойла – Шерлок Холмс і доктор Ватсон освоїлися в нашому часі й почуваються в ньому як риба у воді. Як підтвердження цього - безпрецедентний успіх мінісеріалу від «BBC» «Шерлок» та доволі тепле сприйняття глядачами іншого серіалу, вже від американських творців, «Елементарно». Повертаючись, до «Спіймати Кайдаша», зазначу, що персонажі п’єси Нечуя-Левицького також органічно освоїлися в нашому часі.
Серіальна історія про Кайдашів є багатограннішою та складнішою, аніж першоджерело, тут не лише показано війну поколінь, побутові сварки між своїми, людські слабкості та вади, а й справжню війну, котра підштовхує на героїчні вчинки, лякає, руйнує та спустошує. Події серіалу розгортаються у надскладний час сучасної історії – період президенства Януковича, Революції гідності та початку війни на сході. Ці події розділили багато сімей, зокрема, й родину Кайдашів. У фіналі теленовели молодший, Лаврін, іде добровольцем на фронт, а старший, Карпо, який на виборах активно агітував за Януковича, залишається вдома зі своїми проросійськими поглядами і ненавистю до «майданутих».
Серіал підкуповує глядача широким спектром емоцій: злості, радості, обурення, обурення, розуміння, співчуття, щирого сміху, які змінюють одна одну. А ще тут присутня чи не найважливіша запорука успішності теленовели – інтрига. Адже попри те, що сюжет написаної 140 років тому повісті Івана Нечуя-Левицького відомий чи не усім, авторам вдалося дуже вдало урізноманітнити його цікавими поворотами та сценарними рішеннями. І, найважливіше, зберегти все найкраще, що є в першоджерелі, та не «вдосконалити» його до невпізнання. Тож за адаптацію п’єси українського класика – «браво!»
Такі ж емоції викликає і підбір акторів. Моя фаворитка – Мотря у виконанні Антоніни Хижняк. Це просто феєрверк емоційності та харизми. Вона настільки добре вжилася в роль, що глядачеві складно повірити, що перед ними не Мотря, яка ожила зі сторінок повісті, а всього-на-всього персонаж, якого зіграла актриса, котра в реальному житті може бути абсолютно іншою. І цей персонаж у мене викликав спектр емоцій: від співчуття до обурення.
Зізнаюся, що спочатку не впізнала Тараса Цимбалюка, котрий зіграв Карпа, попри те, раніше бачила його у стрічці «Чорний ворон», де він зіграв основного персонажа. У ролі старшого сина Кайдашів він мені сподобався більше. І тут також все по-справжньому: стовідсоткове перевтілення, блискуча гра, котрі в тандемі створили об’ємного і цікавого героя.
Щодо Мелашки (Дарина Федина) та Лавріна (Григорій Бакланов), то і тут все гаразд. Звичайно, Мелашка не настільки яскрава, харизматична та непередбачувана, як Мотря – справжній ураган в людській подобі, але лише тому, що роль у неї зовсім інша. Все ж актрисі вдалося показати еволюцію своєї героїні з наївної, закоханої до безтями школярки, котра пише вірші і любить співати, у жінку, котра не боїться зізнатися своєму чоловікові у зраді та намагатися йти за покликом свого серця. Лаврін – також повна протилежність Карпові і, як на мене, акторові вдалося повністю перевтілитися в свого персонажа, зробити його справжнім та правдивим.
І от так плавно перейшли до найстарших Кайдашів – Марусі та Омелька. Зізнаюся чесно, спочатку мені було важко сприймати Віктора Жданова у ролі голови сімейства Кайдашів, адже бачила-перебачила його у багатьох вітчизняних фільмах останніх років. Проте ближче до закінчення серіалу кардинально змінила свою думку. Акторові вдалося створити свого персонажа багатогранним, непростим, неймовірно харизматичним і навіть мудрим. А на десерт розберемо Марусю Кайдашиху (Ірина Мак) – грозу всіх невісток. Знаю, що у цієї актриси за плечима серйозна серіальна історія, але я не бачила її в жодному серіалі. Тому для мене вона стала відкриттям. Мені навіть здалося, що роль Кайдашихи писали саме для неї, хоча це нереально, адже п’єсу створено задовго до сьогодення. Настільки акторці вдалося вжитися в свого персонажа.
У серіалі всі герої, без винятку, навіть ті, яких не було в літературному першоджерелі, вийшли дуже цілісними та харизматичними, такими, як у житті. Дивлячись на продавчиню, бабу Параску, сусідку Таню, головиху та інших, розумієш, що вже десь з ними стикався: у реальності, у своєму минулому чи теперішньому. Я, наприклад, декілька разів ловила себе на думці, що певні персонажі чимось схожі на моїх знайомих, сусідів чи родичів.
«Спіймати Кайдаша» показує життя в селі таким, яким воно є, не ідеалізує і, найголовніше, не висміює. Адже чимало українських багатосерійних фільмів частенько грішать тим, що люблять покепкувати із сільських жителів. Останнім часом це стало навіть модно. А тут все по-справжньому. Чимало епізодів стрічки викликали в мене щирий сміх, але в них немає навіть натяку на висміювання. І це дуже круто.
Для мене цінним є те, що серіал не відірваний від реальності, є максимально правдивим і реалістичним. Більшість телевізійних мильних опер, принаймні тих, які бачила я, створюють свій, відірваний від справжнього життя, світ, в якому або все дуже ідеалізують, або, навпаки, згущують фарби. Цих огріхів немає у «Спіймати Кайдаша». Коли дивишся серію за серією, складається враження, що ти підглядаєш у шпаринку за справжнім сільським життям. Тобто тут реальний, а не бутафорний світ. Із феноменальною точністю відтворено сільський побут, де кожна деталь інтер’єру на своєму місці і відповідає часу, в якому відбувається дія. Така ж ситуація з одягом персонажів, зовнішній вигляд дійових осіб продумано до дрібниць, аж до макіяжу та манікюру. У кожному епізоді глядач бачить звичайних людей - з неідеальними зачісками, ненафарбованими нігтями та в невдало підібраному чи старому одязі, а не виряджених напудрених акторів та актрис.
Додає реалістичного ефекту мова, далека від літературної, щедро приправлена діалектами, суржиком, прислів’ями та сленгом. Попереджаю, що в шанувальників чистої української можуть трішки боліти вуха. Проте це додає стрічці реалістичності. Впевнена, якщо поїхати у Семигори, то виявиться, що там говорять приблизно так, як і в серіалі.
«Спіймати Кайдаша» - як ідеально скроєна сукня. Тут все до ладу: режисура Олександра Тіменка, сценарій Наталки Ворожбит, операторська робота Анатолія Сахна, музичний супровід, підбір і гра акторів, класні діалоги. Це справді один із найкращих вітчизняних серіалів, котрі я коли-небудь бачила. Творці теленовели поставили високу планку, насамперед для себе самих, якщо планують знімати продовження серіалу, а також для своїх колег. Адже своїм продуктом вони показали, що серіали на українському телебаченні можуть бути цікавими, живими, не пластмасовими і спеціально не розтягненими на кількасот серій. А ще він демонструє, що класичний твір української літератури, читаний-перечитаний, поставлений чи не у всіх театрах країни, може стати якісним популярним серіалом. Тож сміливо ставлю «Спіймати Кайдаша» вісімку за десятибальною шкалою з приміткою: майстерна сучасна екранізація класичного літературного твору.
