Тиждень, який минув, видався чи не найважчим у нашому житті після 24 лютого. Ми стали свідками як мінімум двох московитських тріумфів на наших землях після майже двомісячних суцільних невдач рашистів – аж до відступу їхніх військ до східного кордону на Харківщині.
По-перше, боляче було дивитися, як складали зброю «азовці» та інші останні захисники комбінату «Азовсталь» у Маріуполі після того, як вони понад 80 днів героїчно боронили місто в цілковитому ворожому оточенні, приковуючи до себе значні сили агресора. Офіційний Київ чомусь назвав цей акт капітуляції «евакуацією». Власне, такий термін годився для попередніх домовленостей про вивезення з підземелля заводу важкопоранених українських бійців. Але звідти почали виходити й неушкоджені військові…
Коли ж останній оплот українських сил оборони в Маріуполі покинули минулої суботи і його командири, не одному щирому українцеві навернулися сльози на очі. Адже було зрозуміло, що хлопці вийшли з одного пекла, щоби піти в друге – ще важче. Бо тепер ті, хто боявся і всіляко уникав зустрічі з ними, коли вони тримали в руках автомати й кулемети, безборонно робитимуть із ними, беззбройними, що хотітимуть. І тут ілюзій немає.
І вже геть неможливо було спокійно сприймати слова Президента Володимира Зеленського в одному з інтерв’ю з нагоди триріччя його інавгурації 21 травня 2019-го про загибель великої кількості пілотів українських гелікоптерів, які підвозили до Маріуполя боєприпаси і продовольство, доки «це було можливо». Такі «самовиправдання» за трагедію міста нічого не варті на тлі загибелі тисяч мирних маріупольців – відповідальності за це, як і за ганебну здачу ворогові південних регіонів України в перші дні війни, Верховному головнокомандувачу навряд чи вдасться уникнути при всій його хорошій міні за поганої гри.
Символічно для нього, що на 21 травня припав і ще один тріумф рашистів. Після майже півторамісячної досі безрезультативної для них битви за Донбас їм таки вдалося здійснити кілька локальних проривів фронту. «87-й день війни – можливо, найважчий для України, – написав того дня у фейсбуці військовий експерт Андрій Ярмак. – Рашисти вчора різко змінили тактику, і сьогодні вже змогли зробити дуже небезпечні стратегічні прориви на сході… Це один із найбільш неприємних, хоч і не катастрофічних епізодів. І, можливо, там тепер відбудеться відведення українських військ».
Хоча у зведенні Генштабу ЗСУ на 22 травня про це сказано доволі ухильно, про такі самі успіхи агресора пише й австрійський аналітик Том Купер, уже відомий читачам «Галичини» з матеріалу «План G. На східному фронті визріває щось недобре для ЗСУ?» в минулому випуску газети, у своєму черговому фронтовому коментарі за 21 травня на nv.ua з таким промовистим заголовком: «Дуже небезпечний момент. Як і навіщо росіяни змінюють тактику у війні».
«Росіяни постійно поспішають захопити кожне село і містечко, хоч би якими незначними вони були, і не зважають на втрати, – пише він. – Принаймні номінально це було «логічно» з огляду на путінські ілюзії щодо небажання українців воювати та отримання росармією наказу взяти під контроль якомога більшу частину України у якнайкоротші терміни. Не дивно, що українська тактика полягала в тому, щоб перетворити будь-яке місце на «фортецю»: закріпитися там, де будинки забезпечують додатковий захист, і захищатися. З огляду на те, що росармія так часто порушувала власну доктрину, ще менш дивно, що це призводило до ганебних провалів і катастрофічних втрат. Як це ми бачили, наприклад, у районі на північний захід від Києва, у Чернігові, Сумах, Харкові, Ізюмі, не кажучи вже про Сєвєродонецьк, Попасну…
Що ж, після всього цього хтось там, у Москві, схаменувся, і тепер росармія повертається до своєї початкової тактики. Вчора в районі Попасної з’єднання передових військ ВДВ та механізованих частин росгвардії почало наступ… повз укріплені села, які обороняють українці. Зверніть увагу: це серйозні війська, а не діти, які готуються до парадів у Москві місяцями. А за ними йдуть механізовані частини сепаратистів.
Спочатку вони провели імітацію атаки на Трипілля, тим самим зв’язавши його захисників, а потім, скориставшись можливістю висунути ВДВ, проскочили те місце і швидко захопили Володимирівку. Ця атака, здається, йшла з такою швидкістю, що українці не могли пустити в хід свою артилерію. «Логічний наслідок»: українські захисники були змушені піти і з Трипілля, і з Троїцького, щоб не потрапити в оточення.
Як наслідок, росіяни також зайняли Дружбу, розташовану за 5 км на південь.
Приблизно в цей час росармія зробила щось подібне в районі Комишувахи: зв’язавши механізованими силами захисників цього села, вона рвонула свої повітрянодесантні війська через річку Комишуваха, прорвалася між Комишувахою й Золотим і захопила Врубівку з південного боку. Останнє розташоване всього за 30 км на південь від Сєвєродонецька. Найгірше те, що Троїцьке, Врубівка та Дружба розташовані лише за 8?9 км на схід від траси Т1302 – основної життєво важливої лінії українських сил на ділянці Сєвєродонецьк – Лисичанськ.
Видається, що російське проникнення в районі Попасної змушує українське угруповання військ у районі Сєвєродонецька скорочувати лінію фронту – щоб вивільнити війська, які воно може відправити для відбиття нової загрози з півдня. Тоді це логічно: знову виникла серйозна загроза оточення (як мінімум) чотирьох українських бригад у районі Сєвєродонецьк – Лисичанськ. І чим глибше йде проникнення росіян на захід і на північ від Попасної, тим більше військ потрібно українцям, щоб зупинити його.
Іншими словами: до початку використання маси важких озброєнь, наданих НАТО, залишилося ще кілька тижнів, і українські сили переживають чергову велику кризу цієї війни».
Якщо агресори чи не щодня змінюють наступальну тактику на Донбасі, то в сил оборони України, схоже, принцип один: стояти на смерть, відбиваючи впертих недругів і перемелюючи їхні живу силу й техніку. Триматися, допоки на передову справді не надійде достатня кількість новітнього високоточного озброєння із країн Заходу, що дасть змогу «молоти» ворога з більшою швидкістю, виграючи час і зберігаючи життя власних бійців…
Та, очевидно, цього замало: потрібно так само змінювати підходи у веденні оборонної війни – щоби вистояти. Ось як про це пише, наприклад, відомий волонтер і військовий експерт Юрій Касьянов: «Шансів загинути героїчно в бою на цій війні дуже мало. Половина наших втрат – наслідок непрофесійних дій командирів та штабних начальників і «пофігізму» рядових. Заселили роту до казарми – «прилетіло», розташували взвод у школі – «прилетіло», відрядили тактичну групу серед білого дня колоною на передову – разбомбили її ще віддалік від фронту...
Висновків з такої «тактики» ніхто не робить. Нікого за такі розпорядження не розстріляли, не взяли під варту, навіть не позбавили посади, звання, нагород. Тому та практика й далі триває… Щотижня масово гинуть наші солдати в пунктах постійної дислокації військових частин, на марші, навіть на здавалось би обладнаних позиціях…
Тим часом уже давно в українській армії пора видати суворий наказ – під страхом смертної кари, негайного розстрілу без суду і слідства за законами воєнного часу заборонити використовувати для розміщення військових ангари, спортзали, адміністративні і виробничі приміщення… Час заборонити також розташування більше десятка бійців в одній будівлі, масові шикування особового складу з довгочасними командирськими «промовами» перед шеренгами бійців, стоянки бойової техніки з відстанню між БМП, танками, бронетранспортерами меншою 50 метрів…
На полігонах бійців навчають стріляти, прищеплюють знання навіть тактичних речей, розвивають чуття ліктя, та ніхто не навчає, як окопуватися, будувати бліндажі, виживати під час обстрілу. Ніхто не навчає елементарних речей, які знала піхота сотні чи й тисячі років тому. Скажімо, кожен римський легіонер мав при собі лопату і ще чимало всіляких інструментів для облаштування табору. На кожну ночівлю в поході легіонери валили дерева і робили з них захисні загородження, які міцно вкопували в землю. Навіть «цариці полів» часів Першої і Другої світових обов’язково носили на ремені саперну лопатку…
Сьогодні в наших підрозділах таке знаряддя вже не знайти. Копають траншеї екскаватором або ж нічого не копають, там, де трактор, – гарна мішень. Бліндажів же ніхто ніде не облаштовує – навіть простих, з перекриттям, яке захищає від мін калібру 82 мм, тоді як про класичні – у три ряди колод – і казати годі. І сперечатися тут немає про що. Штука проста – або ти копаєш, або тебе закопують».
