Стійкість – основа боротьби: це доводить на фронті в числі сотень тисяч наших захисників і старший сержант «десятки» Віталій Рукшинський

«Якби людина вміла задовольнятися тим, що має, а не зазіхати на надбання сусіда, вона б завжди насолоджувалася світом». Так писав ще французький письменник-мораліст XVII століття Жан де Лабрюєр. І українці переконалися, що ці слова актуальні й нині, коли наш північний сусід цього не усвідомлює і вряд чи колись усвідомить.

Уже більше десятиліття український народ героїчно бореться проти путінської росії за право вільно жити у незалежній державі. Через війну та хижацьку натуру московитів проявилася в боротьбі потужна сила духу свободи в кожному, хто став на захист України. Щодня мільйони наших громадян, як у тилу, так і на передовій, гартують свою свободу, реалізовуючи власне прагнення до волі і кращого майбутнього без рф.

Один із таких захисників серед сотень тисяч бійців, які мужньо боронять українську землю від московського агресора, – старший сержант Віталій Миколайович РУКШИНСЬКИЙ. Народився він у мальовничому селі Рідківці в Чернівецькій області. З дитинства захоплювався риболовлею та мисливством, постійно проявляв неабиякий інтерес до техніки. Українська родюча земля та її народ виховали з нього патріота, який шанує українські традиції та культуру.

1999 року Віталія призвали на строкову службу, яку проходив на посаді старшого водія. Транспорт – це його стихія, вектор його особистісного розвитку. Власне, любов до техніки проклала професійну стежину до того, що, згодом, у цивільному житті, він працював водієм на багатьох видах транспорту.

З початком війни хлопець допомагав волонтерам при перевезеннях необхідного обладнання на фронт, а вже у грудні 2022-го на сході України він сам отримав бойовий досвід у лавах 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

«Нелегко було тими днями поблизу Білогорівки на Луганщині… Йшли важкі бої, постійні обстріли артилерії не припинялися ні на хвилину, – згадує В. Рукшинський. – Якось виїхали на позиції, а по нас почала працювати ворожа «Беха» (розмовний термін на позначення німецьких автомобілів марки BMW, але на фронті так іменують і обладнані важкими скорострілами легкі бронемашини, облаштовані на основі цивільних легковиків/джипів, – ред.), розрядивши по нашому «Уралові» чи не весь свій боєкомплект».

«Орки вдарили тоді по нас з крупнокаліберного кулемета, але, на щастя, перша черга пройшлася переважно по колесах нашої вантажівки. Та все ж «Урал» спалахнув. Ми швидко вискочили з нього і сховались у великій воронці від артилерійського снаряда поряд, в якій я відразу почав надавати допомогу пораненим побратимам.

Наш «Урал» горів і димів чорним полум’ям. Орки не припиняли вогонь по машині, яка була вже й так продірявлена, як решето. Добре, що поряд була ця вирва, яка врятувала нам життя. Потім, на щастя, ми почули звуки нашого «Браунінга» (важкий кулемет бельгійського виробництва, – ред), котрий почав «розбирати» ворожу «Беху»… Власне, завдяки тому ми, знесилені, все ж змогли переповзти по глиняній багнюці та чагарниках і перетягти поранених побратимів із відкритої місцевості до лісосмуги неподалік, з якої потім дісталися до наших», – розповідає Віталій.

Ще й досі згадки про ті події викликають у нього хвилювання, але й радість від того, що вдалося вийти з-під ворожого обстрілу адже життя його й інших бійців тоді було під загрозою.

А далі були січень 2023-го, і знову Білогорівка, оборонні бої… Постійний монотонний дощ тоді перетворив було окопи і бліндажі на суцільні пологі болотисті баюри. Пересуваючись у них по коліна у воді та в сірій донецькій глиняній багнюці наші бійці тримали стійку оборону, щосили відбиваючи штурмові дії рашистів. Ворог не рахувався із втратами, хвиля за хвилею йдучи на вірну смерть та залишаючи на полі бою в розмоклій українській землі своїх убитих та важко поранених, приречених на безславну смерть і забуття…

Трохи знервовано Віталій ділиться й таким пережитим: «Ландшафт оборонних позицій нагадував місячну поверхню – все було сіре і в кратерах від широких і глибоких вирв, залишки розбитої техніки ворога виднілися скрізь і всюди аж до обрію. Росіяни тоді масово застосовували по нас артилерійські обстріли, скидали з повітря отруйні речовини, запалювальні суміші. Тож перебувати у бліндажі в суцільній пелені з газів і диму було майже неможливо. З трьох боків постійно наступала ворожа піхота за підтримки важкої броньованої техніки та щільного обстрілу з мінометів 120 калібру. Вибухи, які супроводжували яскраві спалахи, лунали звідусіль. Щоразу після скидів з дронів та обстрілів хлопці змушені були майстерно укріплювати бліндажі, зміцнювати їх перекриття та стіни… Тоді все навколо палало, ворог масово тиснув».

А один із наступних артилерійських обстрілів українських позицій, де перебував тоді Віталій, був таким потужним, що цілковито зруйнував бліндажі наших оборонців. Сама ж позиція нагадувала переоране поле… А якоїсь миті вибух прогримів поруч із ним… Тоді бійця присипало землею, він втратив свідомість. Побратими витягнули його з-під завалу і під обстрілами й бомбуванням із безпілотників доставили його до медиків. «Коли отямився, то й пригадати не зміг, як з бліндажу потрапив до медиків», – зізнається Віталій.

У травні 2023-го після реабілітації захисник повернувся у стрій. Лише довелося йому змінити підрозділ – продовжив свій бойовий шлях у Покровську на Донеччині на посаді такелажника евакуаційної роти ремонтно-відновлювального батальйону, де знадобилися його знання та навички з цивільного життя.

Віталієві не раз доводилося виконувати евакуацію пошкодженої та виведеної з ладу техніки, навіть перебуваючи під обстрілами впритул до лінії зіткнення. У березні 2024 року йому та його побратимам довелося евакуйовувати з-під населеного пункту Веселе на Донеччині виведений з ладу танк Т-72.

«Виїхавши на завдання броньованою ремонтно-евакуаційною машиною БРЕМ-1, ми мали на руках оптимальний маршрут руху до об’єкта, оскільки наші побратими з підрозділу інженерної розвідки попередньо провели за допомогою FPV-дрона розвідку шляху. Адже орки були поряд – близько кілометра звідти, тож нам необхідно було пересуватися швидко й непомітно. Прибувши на місце, наблизилися до танка, який засів у багнюці, фактично метрів на п’ятдесят. Знали, що буде непросто, тому заздалегідь розмотали трос лебідки, склавши його кільцями на корпусі нашої «броні», щоби його можна було оперативно розмотати за будь-яких умов.

Та щойно ми прибули на місце, як через декілька хвилин росіяни почали обстрілювати нас із міномета та крупнокаліберних кулеметів. Але ми не зупинялися і продовжували виконувати бойове завдання, впевнено та методично здійснюючи всю необхідну роботу для успішної евакуації техніки. При тому я чув і бачив, як ворожі кулі барабанили по металевому корпусу танка й викрешували іскри з броні. До того ж поряд вибухали міни… На щастя, ніхто з нас не потерпів, лише зазнала незначних пошкоджень обшивка танка.

Отак, працюючи під вогнем противника, спершу закріпили на передній частині танка трос із спеціальною сережкою. Відтак наблизилися свою БРЕМ-1 на максимально можливу відстань до нього, ми втиснули лопату машини в землю, зафіксувавши її таким чином, і почали швидко розкручувати трос із нашої лебідки. Я подавав його з машини, а мої напарники щосили тягли його до танка, доки не зачепили монтажний коуш лебідки до сережки троса на ньому.

Оскільки проробляли це все, повторюю, під вогнем противника, то ми працювали дружно, швидко і злагоджено. Врешті, під вибухами мін за допомогою БРЕМ-1 ми поступово витягли танк, який наполовину загруз було в болотяній пастці. А далі у складних погодній умовах, у задимленій місцині якісно виконали перехресне кріплення з БРЕМ-1, щоби транспортувати той багатотонний вантаж уже твердою поверхнею. Невдовзі ж, хоч і втомлені, але щасливо відтягли танк до безпечного місця», – розкрив подробиці своєї теперішньої бойової роботи В. Рукшинський.

Таких евакуацій техніки в нього було багато протягом служби в евакуаційній роті. Навчився правильно закріплювати техніку, вибирати вдалий час для її евакуації і відповідний маршрут руху, координуючи свої дії з командирами та підлеглими, і проявляти бойову стійкість та організованість.

Окрім досвіду такелажних робіт, додатково знадобилось і вміння працювати на екскаваторі, що дуже допомагало на будівництві інженерних споруд на Покровському напрямку, де його підрозділу довелося виконувати завдання. Він розумів, що кожен викопаний ним капонір – це врятоване життя захисників і збережена техніка, яка буде і далі нищити ворога.

«Якось на Покровському напрямку мене відрядили для надання допомоги в інженерному обладнанні позицій. Там постійно по нас летіло все: від мінометних снарядів до дронів. Але ми копали, копали, копали. Екскаватор глушили лише тоді, коли дозаправляли його паливом, навіть їсти доводилося у кабіні. Брудні, знесилені, змерзлі, та все ж стійкі. Ми розуміли, що без нашої допомоги хлопці самі з лопатами не впораються», – зазначає Віталій.

У грудні 2024 року ворог знову розпочав активні бойові дії. У зв’язку з оперативною обстановкою рішенням командира було сформовано оперативний резерв, до склад якого увійшов і старший сержант В. Рукшинський. Підрозділ зайняв оборону під майже вщент знищеним селом на Сіверському напрямку. «Ми докладали тоді максимум зусиль, аби москалі не застав нас зненацька. І, коли вони розпочали штурм, ми були готові до бойового зіткнення. Можливо, нам пощастило, що саме тоді артилерія і танки нашої бригади досконало виконали бойове завдання зі знищення ворога. Орки були розбиті вщент. Нам залишалося тільки спостерігати, як горіла і розліталася від вибухів їхня техніка. Чули вибухи і скрегіт заліза. Їхня недолуга атака захлинулася…

Далі повернувся до свого підрозділу, а згодом знову довелося вступити у бій у складі резерву. У тому бою я виявив ворожу групу, яка потай здійснювала розвідувальні дії, та зі стрілецької зброї відкрив по ній вогонь, знищивши двох ворожих піхотинців та двох поранивши. Того дня плани ворога було зірвано», –спокійно та буденно зазначає мій співрозмовник.

Життя – річ складна, але й цікава. Своє вміння ремонтувати, налаштовувати, евакуйовувати Віталій вміло застосовував і в евакуаційній роті, де за короткий проміжок часу пройшов шлях від такелажника до командира відділення. «Роботи вдосталь, і ми її виконуємо з максимальною віддачею», – запевнив Віталій. Сьогодні хлопець беззаперечно є прикладом для побратимів, надихаючи інших до вдосконалення, надаючи приклад стійкості та відваги. В. Рукшинський, продовжуючи виконувати бойові завдання за призначенням, впевнений у перемозі України над віроломним ворогом. Маємо пам’ятати, що на таких, як він, впевнених у собі й надійних, тримається наш дух боротьби, наше прагнення до свободи. Саме вони є ковалями перемоги на важкому шляху до незалежності нашої нації.

В’ячеслав ЛАГУТЕНКО. Молодший лейтенант ЗСУ.