Пропоную увазі читачів інтерв’ю з моїм рідним дядьком Степаном Процюком – українським письменником, автором понад 30 книжок, якого називають майстром психологічної прози, одним із найконтроверсійніших письменників-інтелектуалів. Також він має Youtube-канал із цікавими для багатьох підписників інтерпретаціями життя і творчості українських письменників 19-20 століття, на який можна підписатися, перейшовши за покликанням. С. Процюк є автором трьох романів про українських письменників-класиків Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, а також трьох романів про радянське минуле: «Травам не можна помирати», «Пальці поміж піском» та «Десятий рядок». Його трилогію про Марійку і Костика – «Аргонавти» вивчають у школі. А наше нинішнє інтерв’ю зі Степаном Процюком, що його публікуємо напередодні 103-ї річниці проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР, – про сьогодення і радянську Україну, про страх перед «каральною машиною» тодішнього режиму і те, як позбутися «пострадянського синдрому».

– Степане, частина твоєї молодості пройшла в УРСР. Як нині, крізь призму років, охарактеризував би ти радянський час?

– Молодість завжди прекрасна. Але то був час брежнєвізму. У повітрі витав і звичний страх, і відчуття спресованості соціуму, що має якось розрядитися. 1970-ті роки принесли нову хвилю переслідувань за так званий «український буржуазний націоналізм» інакодумців, «збагатило» арсенал переслідувань методами впливу так званої каральної психіатрії… А Чорнобиль послужив детонатором розпаду.

– Що найбільше збереглося в пам’яті з періоду «совка»?

– Всюди було те відчуття, про яке пізніше співав популярний після розпаду СРСР рок-гурт «Наутілус Помпіліус»: «Здесь одни слова для кухонь, а другие - для улиц, здесь сброшены орлы ради бройлерних куриц». Тотальна недовіра, острах, відчуття безперспективності…

Пам’ятаю, як батько, до якого час до часу приходили однодумці, ретельно завішував вікна шторами навіть удень і говорив про «жучки» для прослуховування розмов...

– Ти народився в сім’ї політв’язня, що, очевидно, вплинуло на формування твоєї особистості. Як це відображалося на твоєму житті у радянській Україні?

– Частково вже відповів на це запитання. Я ставав надто заглибленим у себе, посилювалося відчуття недовіри до світу, яке пізніше було і є не так легко перебороти... Але і відповідно не маю відчуття стадності чи то колективізму. Практично не боюся самотності, хоча хотів би підсилити свої комунікаційні спроможності (Сміється).

– Ти боявся «каральної машини» тодішнього режиму?

– Так. Я багато чув від батька про нелюдяність цієї машини. Хоча батько намагався не видавати своїх переконань перед людьми, але це у нього погано виходило. Тато постійно переживав, щоб я вступив до вишу. Коли я вступив, тато попереджавав мене про деяких викладачів. Я, до речі, ставився до цього з певною недовірою, але коли на третьому курсі один викладач української мови запитав мене, де вчився мій батько, я мусив збрехати, уже попередньо підготовлений. І тоді я зрозумів, що тато переважно реалістично оцінює небезпеку..

– Коли ти відчув, що суспільні зміни неминучі?

– У середині 1980-их я опинився у Черкаській області, працюючи вчителем. Буквально із 1987 року почалася суцільна антирадянська весна! Появлялися статті про репресованих, про злочини Сталіна і комуністичного режиму. В повітрі запахло надією – це були неповторні відчуття, бо мені тоді було 23-24 роки!

– А ти пригадуєш день проголошення Незалежності України? Що ти тоді відчував?

– Так. Дякую за це запитання. Я відчув наплив таких сильних сподівань, такої радості і віри, які переживав кілька разів у житті і які пам’ятаю, як вчора, й вони мене часто гріють у хвилини суму.

А вперше я пережив такі відчуття, коли в Івано-Франківську, наприкінці 1980-их, появився на мітингу синьо-жовтий прапор. Тоді почали їхати в Україну деякі немолоді діаспоряни, які раніше боялися тут арешту. Вони не бачили рідної землі багато літ. Були такі, що таки в аеропорту, після прильоту до Києва із США чи Канади, падали на коліна і цілували землю…

– УРСР і незалежна Україна: якою, на твою думку, є головна між ними відмінність?

– Глибше відчуття свободи. Хоча нам, українцям, важко перебороти страшну травму голодоморів, особливо 1933-ого року, які живуть у колективному підсвідомому (у центральній Україні багато людей досі справді ображаються, коли гість каже, що не голодний або їсть мало і т. д.).

Також війна з Росією посилила зростання національної самосвідомості. Нинішнє молоде покоління істотно відрізняється від такого ж покоління, допустимо, двадцять років тому.

– Побутує думка, що громадяни України, попри проголошення її державної незалежности у 1991 році, так і не змогли цілком сепаруватися від радянських звичок. Що, на твою думку, слід зробити, щоб позбутися «пострадянського синдрому»?

– Це складна проблема, як на мене, тому що даються взнаки століття бездержавності. По-перше, треба більше часу, щоб «переварились» усі колоніальні травми. По-друге, наш народ має дорости до справжнього розуміння важливості виборів. По-третє, всім пасіонарним людям треба ще більше робити гуманітарної роботи для зменшення строкатості і разючих відмінностей переконань у різних частинах України.

Перелік довгий – доповнюйте самі...