Степан ПРОЦЮК – один з найбільш плідних, багатогранних та харизматичних українських письменників сучасності. У його творчому доробку – понад 30 різножанрових книжок: від підліткової літератури до психологічної прози. 2024 рік став знаменним для автора: його романи про видатних українців Івана Франка та Григора Тютюнника здобули широке визнання та увійшли до короткого списку номінантів на Шевченківську премію. Погодьтеся, це гарний інформаційний привід для інтерв’ю. Тож у розмові з журналісткою «Галичини» Степан Процюк розповів про секрети своєї письменницької продуктивності, авторський ютуб-канал, складнощі та тонкощі написання романів про відомих українських постатей, а також про те, як велика війна вплинула на його життя і творчість.

– З часу нашого останнього інтерв’ю минуло трохи більше ніж три роки. За цей не надто великий відрізок часу у Вас вийшло три романи: «Пальці поміж піском», «Руки і сльози. Роман про Івана Франка», «Місяцю, місяцю: роман про Григора Тютюнника». В чому основний секрет Вашої високої письменницької продуктивності?

– По-перше, частина роману «Пальці поміж піском» про Україну у 50-х роках XX століття вже була написана у той час. По-друге, було чимало збігів обставин, які пришвидшували мою роботу. Часом я тоді удома писав цілими днями, виходячи лише на короткий час вдихнути свіжого повітря. По-третє, якраз у той час я звільнився з університету, щоб мати час лише для письменництва. Тобто мій секрет полягає у тому, щоб працювати, не думаючи про секрети.

– Яким є процес творення нового роману: пишете щодня певну кількість сторінок чи чекаєте натхнення?

– Якби лише чекав натхнення, то був би невеликий результат, тому що, як я помітив, після тридцяти років так зване натхнення провідує мене, делікатно кажучи, нечасто.

Також неможливо щодня писати певну кількість сторінок, бо день на день не схожий. Нікому не кажіть, але бувають такі не лише дні, а й тижні, коли я не маю сил писати. Але потім вдається надолужити згаяне, бо для мене усе ж ліпше рухатися за власними біоритмами.

– Ви є автором першого письменницького ютуб-каналу про письменників і письменництво. Наскільки він популярний? Які теми й постаті викликають найбільший резонанс?

– Принаймні одного з перших таких ютуб-каналів. Ця робота також займає частину мого життя. Є вже певне товариство, яке не лише підписане на мій ютуб-канал, а й є його, так би мовити, активними шанувальниками. Але, звісно, у наш тривожний і надскладний час, ютуб про українську літературу XIX – XX століття не будуть дивитися сотні тисяч людей.

Не можу виокремити якісь теми чи постаті щодо резонансу. Різниця між такими переглядами не надто велика. Пропоную, до речі, читачам «Галичини» підписатися на мій ютуб-канал «Письменник про письменників. Українська література очима Степана Процюка» – вам буде цікаво.

– Цього року Вас уже втретє номінували на Шевченківську премію з літератури за твори «Руки і сльози. Роман про Івана Франка», «Місяцю, місяцю: роман про Григора Тютюнника» – і дійшли до фіналу. Це, безсумнівно, визнання Вашого таланту та вагомості Вашої творчості. Як Ви сприйняли те, що цього разу не стали лауреатом? Чи є для Вас важливими такі відзнаки, як Шевченківська премія?

– Якби така відзнака не була важливою для мене, я, звісно, не опинився би серед претендентів на премію. Щодо «утретє». Вперше, ще на початку 2000-х, вніс мій роман «Інфекція» у список номінантів Іван Дзюба, роз’яснюючи мені, що важлива участь. Іван Дзюба – земля йому пухом! – вважав, що мій роман «Інфекція» мають прочитати якнайбільше українців. Удруге я не знаю, чи те внесення відбулося, бо – чесно кажу! – навіть не брав участі у підготовці документів. І лише цього разу, який ви називаєте «третім», мої романи дійшли до фіналу, тобто останнього етапу конкурсу.

– Читаючи Ваші романи про Григора Тютюнника та Івана Франка, що нового й неочікуваного про ці постаті можна відкрити в них?

– Це запитання не зовсім до мене, пані Олю. Кожен читач – тепер я це вже знаю достеменно! – відкриває для себе щось інше. Також не будемо забувати, що мої романи про письменників написані, скажу обтічно, не лише для сивих чи яснооких професорів-фахівців, а й для широкого загалу. Тому нових і неочікуваних відкриттів може бути чимало, а то й без ліку (усміхається).

– Василь Стефаник, Володимир Винниченко, Архип Тесленко, Григір Тютюнник, Іван Франко… Що в цих письменників є спільного, що саме вони стали героями Ваших біографічних романів?

– Між ними, на мій погляд, єдине спільне – це українське письменництво. Я не мав чіткого задуму писати саме про цих письменників. Як переважно буває у житті, втручалися різні чинники, навіть, на перший погляд, випадкові. Але все ж таки кожен із цих письменників був мені по-своєму душевно сполучним і хотілося писати роман про кожного з них.

Втім, історія написання кожної із цих книг була своя. Деколи та чи інша історія була випадковим збігом обставин. Але зараз я вважаю, що всі начебто випадковості були якимись закономірностями, які збагнути до кінця мені самому неможливо.

– У чому складність написання романів про видатних постатей? Те, що їхні імена та певні віхи біографії відомі багатьом, заважає під час творення твору чи, навпаки, допомагає?

– Складностей є багато. По-перше, те, що їхні біографії, як ви кажете, «відомі багатьом», мені ні не допомагає, ні не заважає. По-друге, психологічні біографії визначних письменників потребують і адекватного витворювача їхніх художніх біографій, заснованих на фактах, а не фантазіях. По-третє, тисне відповідальність. І ще є «по-четверте», «по-п’яте» і т. ін.

– Якою є підготовка таких романів, де черпаєте інформацію про письменників? Чи часто Степана Процюка можна побачити в бібліотеці чи в архіві?

– Підготовка є різною. Наприклад, коли працював над романом про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю», двічі побував у селі Шилівка Полтавської області, де він народився. Там спілкувався із працівницями музею братів Тютюнників, із людьми, які його знали. Також мав інтернет-спілкування і з його молодшим сином, Василем Тютюнником, який живе у Чилі.

Звісно, що за потреби я шукаю матеріал усюди, зокрема у бібліотеці. Також не забуваймо, що мої романи про письменників засновані на фактах, але водночас вони є біографіями письменницьких душ. Я був би радий, якби після моїх романів появлялися такі ж твори про Стефаника, Франка чи Григора Тютюнника, але написані іншими людьми, із відмінностями концепцій. Але наразі, як-то кажуть, на горизонті не видно таких книжок.

– Знаю, що працюєте над романом про Євгена Чикаленка – українського мецената і громадського діяча. Чим зацікавила Вас його постать? Яким він постане у Вашому романі?

– Він був чи не першим, який свої маєтки, тобто доходи від них, крім тих, що були необхідні для прожиття, спрямовував на різноманітну підтримку розвитку українства, закликаючи любити свою Вітчизну «до глибини власної кишені».

Сподіваюся, що Євген Чикаленко, чи, як називали його близькі друзі, Пан постане у майбутній книжці як жива людина, зі своїми сильними й слабкими сторонами, а також зі своїми пристрастями, адже у романі буде й любовна лінія.

– Читаючи Ваші твори, як на мене, читач знайомиться з потужним письменником-інтелектуалом, який знається на історії, літературі, психології та навіть психіатрії. А який Ви у повсякденному житті, в побуті?

– Дякую, але Ви перебільшуєте мої знання. Щодо мене у повсякденному житті… Думав «відмазатися» одним реченням, але таки відповім.

Напевно, у повсякденному житті я трохи віддалений від публічної експресивності своїх виступів чи розповідей на ютуб-каналі. Я доволі мовчазний. І це не мовчазність від якоїсь зверхності, яка не має ні сенсу, ні підстав. Це мовчазність від певної втоми, від мого мимовільного чіткого передбачення поведінки багатьох людей і багатьох життєвих ситуацій. Також я намагаюся бути доволі ретельним щодо виконання своїх домашніх обов’язків, уважним до своїх близьких. Напевно, цей перелік міг би бути довшим, але і цих штрихів, сподіваюся, достатньо.

– Чи почуваєтеся відомим та популярним письменником, живучи в Івано-Франківську? Часто Вас впізнають на вулиці? Як Ви на це реагуєте?

– Так трапилося, що в Івано-Франківську живе кілька популярних письменників. Звісно, маю своїх відданих читачів і у Франківську.

Мене впізнають, ніде правди подіти, час до часу, адже я ще нерідко появляюся на обласному телебаченні, найчастіше на «Галичині». Багато із тих, які впізнають, дякують. Я дякую їм за увагу до моєї літературної роботи. Є й такі, що мають, напевно, якісь претензії до мене, але не висловлюють – і це, можливо, лише мої здогадки про їхні претензії.

– Як змінила Вас повномасштабна війна як людину і як письменника?

– Я разом з усім українством почав гостріше відчувати любов і ненависть, розчулення і огиду, гнів і ніжність. Всі ми розуміємо, кому і які емоції адресовані, адже неможливо не відчувати ненависті до російських окупантів та їхньої людиноненависницької ідеології, що перевершила своїм злом навіть німецький фашизм.

Як письменник я почав працювати ще більше та інтенсивніше. Сподіваюся, що протягом кількох місяців допишу новий роман про нашого визначного мецената, видавця і громадського діяча Євгена Чикаленка.

– Велика війна багатьом українцям відкрила очі на українську літературу. Чи помітили Ви після 24 лютого 2022 року зростання уваги читача до Ваших книжок?

– Помітив! Думаю, у моєму випадку є принаймні дві причини. Крім війни, що потрясла основами нашої ментальності, і відсутності на ринку російської літератури (перша причина, яка стосується підвищення інтересу до книжок усіх цікавих українських письменників), є інша причина.

Так трапилося, що наприкінці 2022-го вийшов мій роман про Івана Франка, а одразу за ним – про Григора Тютюнника. Хоч писав їх у різний час, але до них був доволі значний сплеск інтересу. Роман про Івана Франка щойно перевидали у видавництві «Дискурсус». А продаж роману про Григора Тютюнника, виданого п’ятитисячним накладом, завершується.

Принагідно щиро дякую всім новим читачам моїх книжок! Буду намагатися ніколи не розчаровувати свою читацьку аудиторію.

– Для тих, хто лише починає знайомитися зі світом української літератури, які книжки порадили б прочитати?

– Тут будь-які поради неточні, бо книголюби є навдивовижу різними людьми. Нехай кожен із цих початківців-книголюбів читає ті книжки, які йому підказують його власні інтуїція й досвід.