Це переважно драматичні твори, які доводять безперервність використання українськими письменниками споконвічної національної традиції: залучення релігійно-християнської образності як основоположної для розвитку драматургічно-театрального процесу чи й загалом духовної культури в Україні…

З нагоди появи такого видання на запитання кореспондента «Галичини» відповідає упорядник цієї унікальної антології – доктор філології, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, член Національної спілки письменників України Степан ХОРОБ.

– Дякую за добрі слова. Вичерпно про історію появи книжки йдеться у вступному слові від упорядника. Я ж зауважу тільки, що мене як дослідника української драматургії і театру віддавна цікавив такий тип п’єс і вистав, адже в історії нашої сценічної культури в різні часи її розвитку більшою чи меншою мірою завжди були такі твори, де образи, сюжети, мотиви, навіть цілі конфліктні конструкції будувалися з урахуванням релігійних настанов чи християнського віровчення.

Згадаймо бодай давньоукраїнський період існування літургійних драм, вертепних дійств, різдвяних і великодніх п’єс, давніх містерій, міраклів. Це величезний пласт нашої літератури і нашого театру. Про нього свого часу писали такі дослідники, як Іван Франко, Михайло Возняк, Олександр Резанов, Олександр Кисіль, Леонід Білецький, Олександр Білецький, Григор Лужницький, Петро Рулін, Петро Одарченко та багато інших літературознавців і театрознавців.

Або ж згадаймо біблійну драму, яка розвинулася у нас у ХVII–XVIII століттях і мала в своїй основі здебільшого тематику й проблематику, пов’язану з Новим Заповітом, – народження і воскресіння Ісуса Христа, а старозавітні мотиви, образи й сюжети художньо трансформували тільки поодинокі драматурги, приміром, Лаврентій Горка, який створив п’єсу «Йосиф-патріярха», ієромонах і вчитель риторики Київської академії (прізвище досі не відоме) був автором п’єси про ізраїльського царя Єзикиїла, батуринський ігумен Хведір Несин написав драму «Давид і Соломон». Уже в новіші часи коломийський письменник Дмитро Николишин також звернувся до старозавітних образів і у 1928 році створив драматичний твір «Самсон».

Однак, повторюю, українські автори переважно розробляли мотиви Нового Завіту, про що засвідчують драми кінця ХVIII – початку ХІХ століття. Їх є настільки багато, що я не зважувався вносити їх до антології, бо тоді це було б кількатомне видання. Врешті переді мною стояли такі завдання: по-перше, довести наявність такого типу драматургії в Україні, по-друге, оприявнити потужну традицію в її творенні українськими авторами, не зважаючи на те, де вони писали такі п’єси, – на материковій землі чи в еміграції, по-третє, виявити міру художньої образності, естетичності в таких сакральних текстах, а відтак, звичайно ж, вибірково опублікувати їх під однією обкладинкою.

– А чому Ви обмежуєте рамки такої антології лише здебільшого ХХ і ХХІ століттями? І регламентуєте це не лише хронологічними чинниками, а й порівняно невеликою кількістю (майже 30) п’єс та авторів (лише 15), що репрезентують саме релігійно-християнську українську драматургію?

– Ще раз зауважу, що впродовж історії розвитку драматургічно-театрального процесу в Україні більшою чи меншою мірою (залежно від його періодів, від суспільно-культурних обставин, від літературно-мистецьких особливостей) завжди був попит на релігійно-християнську драму. Як на мене, найпродуктивнішим видався період стародавній (ХVII–XVIII століття), а також період нової української драми і театру, тобто ХІХ століття. Плідним на творення християнської п’єси також був період перших десятиліть ХХ століття в Україні. А от наступні десятиліття аж до унезалежнення української державності були малопомітними через ідеологізацію (зрозуміло, більшовицько-комуністичну) як національної культури, так і зосібна письменництва і сценічного мистецтва. І лише в українській еміграції весь цей час літературний процес наповнювався творами і творцями релігійної літератури.

Маючи уявну картину творчого побутування такого типу драматургії впродовж століть, я свідомо обрав лише почасти ХІХ століття, та й то лише одну п’єсу Панька Куліша «Іродова морока», яка повноцінно побачила світ аж на початку ХХ століття. Саме з цього століття були залучені християнські драми Панаса Мирного «Спокуса» та Лесі Українки «Одержима», «На полі крові» і «Йоганна, жінка Хусова», які започаткували в новий час розробку власне релігійної драматургії, як мовилося колись, «на великій Україні». Потім через атеїзм нашого національного письменства періоду 20–30-х років, що його постійно насаджував метод так званого «соцреалізму», такого типу п’єси здебільшого продукувалися на західноукраїнських теренах. Надто тоді, коли у Львові було створено угрупування письменників греко-католицького віросповідання (Григор Лужницький, Василь Мельник-Лімниченко, Олександр Мох, Роман Дурбак та ін.), коли в Жовкві впродовж низки літ (аж до 1939 року) видавали серію драматичних творів «Бібліотека релігійної п’єси».

Власне, в цей період з’явилися християнські драми Василя Левицького, Кирила Студинського, Ісидора Трембіцького, Григора Лужницького, Василя Мельника (Лімниченка), частину з яких внесено до антології. Ці автори, як згодом і драматурги з української діаспори (Ярослав Коритко, Богдан Курилас, Юрій Тис-Крохмалюк, Віра Вовк, Василь Барка, Богдан Бойчук та ін.), вже другої половини ХХ століття своєрідно «компенсували», хай і на чужині, розвиток української релігійно-християнської драматургії, що на материковій землі робити заборонялося. І лише з проголошенням нашої національної незалежності цю традицію творення такого типу п’єс продовжило нове покоління українських драматургів (Василь Босович, Лідія Чупіс, Олексій Шипенко, Марія Віргінська та ін.). До речі, з-поміж згаданих і не названих тут драматургів та їхніх п’єс відбирав ті, що здебільшого мали відповідний рівень художності. Тому при цьому враховував не лише християнські мотиви, образи, характери, сюжети, що оприявнювали естетичний, формотворчий арсенал драмопису – конфліктність, сценічність, композиційність, діалогічність і монологічність тексту тощо.

– І, звичайно, жанрове багатство, так?

– Безперечно. У тих 15 авторів було виокремлено 22 їхні п’єси. На перший погляд, не так уже й багато. Я з вами згоден. Але ж, повторюю, при їх відборі й укладанні мав конкретну мету, про яку вже йшлося. Зрештою, й обсяг цього видання не безрозмірний. Все-таки воно має майже 700 сторінок, а це, погодьтеся, немало. Так-от, щодо жанрового різноманіття – воно також випливало із цієї конкретики. Мені було важливо показати в антології максимальну кількість різноформної драматургії. Відтак тут маємо і містерію («Спокуса» Панаса Мирного, «Голгота – Страсті, Смерть і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа» Григора Лужицького, «Ісус – син Бога живого» Василя Босовича), і біблійні картини («Іродова морока» Панька Куліша, «Пасхальна Драма» Василя Левицького, «Юда Іскаріот» Ісидора Трембіцького, «Страсті за юродивим» Лідії Чупіс), і етюди («Йоганна, жінка Хусова» Лесі Українки, «Чудо святого Николая» Василя Левицького, «Бог предвічний» Ярослава Коритка, «Поворот святого Миколая» Івана Керницького), і драматичні поеми («Одержима» та «На полі крові» Лесі Українки), й історично-релігійні драми («Ой зійшла зоря над Почаєвом» та «Посол до Бога» Григора Лужницького, «Дві зорі» Кирила Студинського, «Нерон» та «Діалоги василіянок» Богдана Куриласа), і релігійно-побутові драми («Сестра воротарка» Григора Лужницького, «Не плач, Рахиле…» Юрія Тис-Крохмалюка), і модернізовані релігійні сцени («Смішний святий» Віри Вовк, «Молебник неофітів. Ораторія» Василя Барки).

– Ви називаєте авторів, з одного боку, відомих, а з другого – незнаних для сучасного читача, здебільшого з української діаспори. А чи є імена драматургів, хто залишився поза межами антології?

– Безумовно! І річ тут не лише у форматі видання, а й у тому, що вибраний принцип укладання такого типу антології (а їх є доволі багато) сам собою регламентує добір релігійно-християнських драм українських письменників, адже хотілося в одній книжці зафіксувати минуле і сучасне такої драматургії, материкових й еміграційних драматургів та їхніх творів. Попри певні зрушення у вивченні та публікації драматичних творів української діаспори, все ж досі залишаються невідомими релігійно-християнські п’єси таких письменників, як Богдан Бойчук, Богдан Пирятинський, Остап Грицай, Юрій Косач, Людмила Коваленко, Юрій Мосендз та багатьох інших. Усього близько півсотні імен і понад сімдесят творів. Зрештою, навіть ті драми українських авторів, що нині з’являються, не завжди доходять до широкого читацького загалу, здебільшого через інертність централізованої книжкової мережі. Відтак з таких чи й інших причин за рамками антології залишилося чимало імен і їх творів саме релігійно-християнського спрямування.

– Перечитуючи «Сценічне слово Благовісту», ловлю себе на думці, що є в антології твори, на перший погляд, віддалені від християнських догм. Чим пояснити таке відхилення од, здавалося б, доконечних релігійно-християнських приписів у таких п’єсах?

– Зауваження, що не в усіх творах сценічної літератури, поданих в антології, спостерігається пряме переосмислення біблійних сюжетів чи образів, справедливе. Є драми, де відчутне відхилення текстів од канонічного потрактування християнських приписів: чи то в характері, чи в подієвості, чи в конфліктній структурі, як, приміром, у релігійно-побутовій драмі Григора Лужницького «Сестра воротарка» або в драматичному етюді Івана Керницького «Поворот святого Миколая». Залучаючи такі або тотожні тексти до антології, я свідомо йшов на те, аби не їхня тематика та проблематика були визначальними, а передовсім християнський пафос, загальне релігійне спрямування. І «Сестра воротарка», і «Поворот святого Миколая», і «Убите щастя» Василя Мельника-Лімниченка (на жаль, ця п’єса не ввійшла до антології) та низка інших драм були похідними від біблійного змістотлумачення, від канонічного потрактування Книги Книг, від нормативних догм Святого Письма. Власне, добираючи такі твори до антології, хотів, аби її читачі зазнайомились із драматургією «коло релігійною». Вона також існувала в розвитку загальноукраїнського драматургічно-театрального процесу.

– У переліку релігійно-християнських п’єс, що Ви їх відбирали до антології, лише одну з них побудовано за законами вертепної драми. Невже в українській драматургії так мало творів, які наслідували би вертепне дійство?

– Справді, до антології я долучив лише п’єсу Ярослава Коритка «Бог предвічний», за жанром, як його означив сам автор, «вертепне дійство». У такий спосіб нам хотілося показати традиції творення такої сценічної української літератури, що тягнеться ще з XVIII століття. Саме тоді вертепна драма побіч шкільної драми та інтермедії була надзвичайно популярною. Не вдаватимуся до ґенези та особливостей її розвитку в Україні, а також до специфіки вертепного дійства як такого, а тільки зауважу, що в Україні збереглися зафіксовані кінцем ХVIII століття окремі зразки такої літератури.

Одну з них свого часу знайшов Іван Франко у рукописі львівського Народного дому (написана на початку століття на Волині). Друга драма збереглася у трьох списках на Лівобережжі, які є варіантами одного тексту з дещо відмінними змістами. У Галичині і на сході України такого типу драматургія зберігалася тривалий час, впродовж майже всього ХІХ століття. Приміром, на Полтавщині записано майже всі вертепні драми – у с. Сокиринцях (Г. Галаган), у с. Турівці (М. Маркевич). Досі відомі також Батуринський та Хорольський тексти (М. Грицай). Цікаво, що вже у цих зразках вертепна драма складалася з двох частин – релігійної і світської.

Схоже спостерігалося в п’єсах Ярослава Коритка «Бог предвічний» та Юрія Тис-Крохмалюка «Не плач, Рахиле…». І в одному, і в другому випадку в сюжет вплетено ці дві стихії вертепної драми: християнську (сакральну) та побутову (десакралізовану). В першій мова йде про народження Христа і знищення Іродом немовлят у Вифлеємі. Ірод нагадує сучасних комуно-більшовицьких правителів, що прийшли загарбати Україну і вбивати будь-кого, хто стоїть їм на заваді. Присутність (оприявлена чи мнима) при цьому смерті, змальованої авторами згідно з народними уявленнями, наповнює таке вертепне дійство характерним для релігійно-християнських драм містицизмом. Саме смерть нагадує всім можновладцям і загарбникам-тиранам, що всі вони під її владою і що вона всіх скосить своєю косою. До цієї другої стихії, окрім того, автори вносили й реально-побутові деталі. Скажімо, Рахиля (антична єврейка) була зодягнена в українське жіноче вбрання, а на саме Різдво з лісу до рідної оселі повертається український повстанець. Це вказує на те, що у вертепному дійстві органічно сполучилися сакральне і профанне, божественне і людське, високе і приземлене, возвеличення і зневаження…

Доречно зазначити, що вертепна драма залишила деякі сліди в українській драматургії, що спостерігаються й понині. Наприклад, у «Простаку» Василя Гоголя, в «Наталці Полтавці» та в «Москалі-чарівнику» Івана Котляревського. А діаспорний письменник Роман Володимир (Кухар) 1973 року видав в еміграції велику збірку драматичних творів «Сучасний вертеп». Загалом різдвяні та великодні драми разом із шкільною та вертепною драмою творили переконливі зразки української релігійно-християнської драматургії.

– У вступному слові упорядника та вступній статті «Сценічне слово, освячене Благовістом» Ви акцентуєте на тому, що такий тип драматургії, як релігійно-християнська драма, – явище не лише літературне, а й театральне. Чи можна стверджувати, що в національному сценічному мистецтві постановка таких п’єс відповідала їх змістовому та ідейному спрямуванню?

– П’єса і вистава за одним матеріалом не завжди збігаються навіть в далеко нерелігійній драмі, врешті постановники (режисер, актори, художник-декоратор) відповідно до свого естетичного задуму мають цілковите право зміщувати певні акценти як на рівні змісту, так і на рівні форми спектаклю. Тобто природа сценічного мистецтва спонукає до певної невідповідності літературної першооснови театральній виставі, щоправда, можуть бути й ідентичні сюжети, образи, характери і конфлікти чи й загалом структури драми і спектаклю. Однак це трапляється доволі рідко.

Що ж до релігійно-християнських п’єс, то вони не всі знаходили своє сценічне втілення. Все-таки давалися взнаки ускладнені для режисерів та акторів біблійні мотиви, образи, зрештою, й сюжети. Відтак чимало такої драматургії залишилося просто літературним фактом, та аж ніяк не мистецьким явищем.

Серед творів, упорядкованих в антології, сценічну історію мають порівняно небагато п’єс – «Одержима» Лесі Українки, «Посол до Бога», «Голгота – Страсті, Смерть і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа» Григора Лужницького, «Нерон» Богдана Куриласа, «Не плач, Рахиле…» Юрія Тис-Крохмалюка та «Ісус – син Бога живого» Василя Босовича.

Хоча, як засвідчує розвиток західноукраїнського драматичного театру, релігійно-християнська драма тут мала попит як у діячів сценічної культури, так і в глядачів-галичан. Свого часу, десь у середині 30-х років минулого століття, відомий театральний режисер наш краянин Володимир Блавацький висловив цікаву думку про єдність християнської драматургії і театру, про потребу їх у розвиткові сценічного мистецтва. «Окремою ділянкою театрального мистецтва є релігійний театр. Як не дивно, та все ж таки мусимо устійнити, що п’єс із релігійним змістом не ставив ні один галицький театр до війни, – пише він, – бо не чули ми про якусь виставу в цьому роді й по той бік Збруча (розуміється, перед війною, бо в теперішній большевицькій дійсності, звичайно, це річ неможлива). Маю на гадці, очевидно, професійні театри, які б здійснювали поставу в стилі стародавних релігійних українських містерій, яким по праву вважається в Галичині Григор Меріям-Лужницький».

Отож не так важливо, чи відповідає зміст вистави змістові релігійно-християнської драми або ж чи суголосний він із загальними біблійними ідеями. Головне, аби ті твори наповнювали наш духовний простір, бо віра впродовж віків завжди була творчою силою у формуванні нашої етнокультури, своєрідним регулятором моралі, бо християнськість нашого народу сприяла вивищенню його над буденним, щоденним життям… І, власне, оцей дух єднав українську націю впродовж її історії з виявом божественного і виводив її поза межі раціонального у вічний світ гармонії добра, краси, розуму й нації.

Останнім часом в українському материковому літературознавстві й театрознавстві з’явилося чимало праць, в яких розкривається проблема співіснування релігійно-християнської драми і театру, їх взаємозумовленості в літературно-сценічному процесі. Мова йде про перевидані дослідження Леся Курбаса, Григора Лужницького, Людмили Сафронової, про студії Володимира Антофійчука, Віри Сулими, Богдана Козака, не кажучи вже про такі фундаментальні розробки Олександра Клековіна, як «Містерія у ґенезі театральних форм і сценічних жанрів», «Сакральний театр: ґенеза, форми, поетика» та «Блазні Господні (Нарис історії Біблійного театру)». Будемо сподіватися, що антологія релігійно-християнської драми «Сценічне слово Благовісту» все більше спонукатиме нових дослідників української драматургії і театру до одкровень.