Степана Андрійціва зранку можна побачити в церкві. Після молитви доцент кафедри стоматології Івано-Франківського національного медичного університету йде на роботу. Він і викладач, і практикуючий лікар. Попри те знаходить можливість поїхати на схід, зокрема щоб відвідати своїх бойових побратимів. «Там залишилася якась частинка моєї душі», – каже Степан Степанович.
Та спершу був Майдан. З початку війни Степан Андрійців починає волонтерством та іншими способами підтримувати нашу армію. Наскільки мені відомо, навіть мав намір піти добровольцем, але його мобілізували. В армії катастрофічно бракувало медиків. Проте не всі, хто отримував повістки, бажали їхати на фронт рятувати життя наших бійців. Степан Степанович був не з тих. Потрапивши до 81-ї десантно-штурмової бригади, організував там медичну роту, яку й очолив. Його нагороджено орденами «За мужність» III ступеня, «За військові заслуги» II ступеня і відзнакою «За зразкову військову службу». Після демобілізації, як уже зазначали, не забуває товаришів, з якими захищав Україну. Ось і після чергової поїздки на Луганщину, де воює його бригада, зайшов до редакції поділитися враженнями.
– Найперше дякую тим людям, котрі розуміють, що в Україні йде війна, і відповідно на це реагують. Бо нині вона ніби відсунулася на другий план. Якби не фейсбук, інстаграм, різні патріотичні сайти, ми не знали би реальної ситуації на сході. Візьмімо центральні ЗМІ. Рідко коли там повідомляють, що робиться на фронті. Скажімо, скільки і хто конкретно загинув, скількох поранено. А якщо про це й говорять, то загально і, так би мовити, між іншими новинами. І значна частина нашого «диванного» електорату просто не усвідомлює загрози, котра все більше нависає над Україною. Вони думають, що виконали свій громадянський обов’язок, проголосувавши за нинішніх депутатів, яких навіть соромно назвати депутатами. То якісь «щенята», – емоційно каже Степан Андрійців.
Заперечую слово «щенята», бо, враховуючи останні події у Верховній Раді, заяви цих народних обранців, їх радше пасувало б назвати «собаками». «Ні, – не погоджується співрозмовник. – Собака – друг людини, а для цих осіб немає нічого святого. Їх об’єднує тільки жадоба грошей. Ви відчуваєте якийсь патріотизм нашої «верхівки», розуміння, що Україна для них – це неподільна держава, у котрої мають бути своя нація, своя земля, своя мова? Ні. Усі їхні передвиборчі обіцянки виявилися чистої води популізмом. Хоча б кілька прикладів, що вони роблять. Медична реформа – це реально скорочення робочих місць. Реформа пошти… Скажіть, будь ласка, в чому вона полягає, коли керівник цієї структури має 2 мільйони зарплати, а листоноша – максимум 6 тисяч, і то не завжди. Чи візьмімо закриття залізничних станцій у населених пунктах, де невелика кількість людей. А що, там живуть не люди, їм не потрібно їздити?.. Доходиш висновку, що в тих, хто наразі при владі, одна мета – все роздати, розпродати, а самим перебувати при касі.
Та є інша Україна. Ось ми виїжджали з Івано-Франківська. Купа банерів з різною рекламою, подекуди залишилися ще з тим гаслом: «Зробимо їх ще раз». А тепер який чудовий банер побачили у місті Щастя, котре за 10 кілометрів від окупованого Луганська. Прочитаймо разом: «Подал заявление на паспорт РФ – продал душу дияволу». Вони розуміють, що Луганщина, як і Донбас, – це Україна, а Росія – ворог. Хотілося б, щоб таке розуміння було і в Західній Україні.
– Тут начебто на російське громадянство претендентів мало, проте чув деякі нарікання наших заробітчан, що через війну не можуть до Москви поїхати. Ну що тут поробиш? У кожного власне відчуття своєї країни. А які твої враження від теперішньої поїздки на схід?
– Самі позитивні. Скажімо, візьмімо питання про мову, котре знову набуло актуальності. Там реально нема такого питання. Людина, з якою спілкуєшся, начебто російськомовна. Але я завжди розмовляю українською, і вже за кілька хвилин співрозмовник також переходить на неї. Та це не те, про що хотів сказати. Власне, їхав до своєї бригади, тим більше, що є головою Ради її резервістів. Як уже казав, у кожного з нас, хто брав активну участь в російсько-українській війні, там залишилася частинка нашої душі. Є якась ностальгія, котра постійно туди кличе. Хочеться побачити хлопців, з якими служив. Бо одні так і залишилися в армії, інші повернулися вже після демобілізації. Мені було приємно зустрітися з тими побратимами, котрі були в моїй роті. Їх п’ятеро. Зрештою, навіть коли розмовляєш з бійцями, котрих не знав, відчуваєш, як їм приємно, що про них хтось дбає, пам’ятає, зокрема з Івано-Франківщини на відстані близько 1700 км. Вони раді навіть не тому, що ми щось привезли, а тій увазі, яку їм приділяють.
Власне, нині армія не має таких потреб, як раніше. От ми харчувалися на передовій. Нормальна їжа, добре тримає. Проте є певні речі, котрі централізовано постачають недостатньо. Скажімо, є потреба в сезонних ліках, деяких інших речах. Завжди, коли їду до хлопців, телефоную: що привезти? Ось під час цієї поїздки попросили, щоби привезли бензопили. Зима, треба дрова різати, розчищати зарослі, щоб був добрий огляд і ворог не міг непомітно підійти.
– Почекай, сказав, що завжди телефонуєш перед поїздкою. Отже, часто це робиш, по суті, й далі займаєшся волонтерством, як і до перебування на війні. Здається, нині це непросто, в тому числі й фінансово. Ті самі бензопили коштують недешево…
– Справді, волонтерство стало складним, не таким, як на початку війни. Ось говориш з людиною, мовляв, бійцям на передовій потрібна допомога, і можна почути, що в неї зараз не найкраща фінансова ситуація, звернися до когось іншого. Згоден, тепер доволі скрутні часи і чимало людей ледве зводять кінці з кінцями. Та інколи створюється враження, що думають, ніби ми ідемо на екскурсію. Хоча треба відпроситися з роботи, причому офіційно. Інакше кажучи, береш неоплачувану відпустку. Тому не ходжу з простягнутою рукою, щоби потім мені ніхто нічого не закидав. На щастя, є значна когорта людей, котрим не байдуже, що робиться на фронті, і, як би це пафосно не звучало, їм не байдужа доля України. Назву лише кілька прізвищ – Іван Гринчак, з яким ми їздили цього разу, студент медичного університету Іван Жмурко. Окрема подяка Ярославові Паранюку та Михайлові Гандзюку, котрі постійно нам допомагають. На проміжній зупинці в Полтаві нас завжди зустрічає місцевий житель Андрій Андрійович і питає: хлопці, чим допомогти? І таких людей багато. Проте, повторюю, наразі армії більше потрібна моральна підтримка. Я би навіть сказав, наша велика подяка за те, що бійці захищають наш мир, добробут, можливість вільно жити. Бо, скажімо, що відбувається у так званих ДНР та ЛНР? З 11-ї вечора і до 4-ї ранку у них комендантська година. Тоді як на нашій території людині ніщо не перешкоджає пересуватися. Там при перевірці документів у разі виявлення українського паспорта його конфісковують, натомість маєш отримати їхнє посвідчення особи, з яким вже на територію, підконтрольну нашим військам, не потрапиш, принаймні легальним шляхом. І це серйозна проблема для літніх людей звідти, котрі ще отримують українську пенсію. І ще раз кажу: маємо просто подякувати тим бійцям, які боронять Україну. Наразі цього тією мірою, якою мало б бути, не відчувається. Ось говорив з хлопцями, котрі повернулися до армії після демобілізації. Серед причин є й те, що не відчули того ставлення з боку суспільства, на яке розраховували, або важко було знайти нормальну роботу. Так, учасників бойових дій не дуже охоче працевлаштовують. Мовляв, хто знає, що там у їхній голові. Звісно, ми повернулися з війни вже не такими, як були. Система реабілітації у нас відносна. Чомусь багато країн, громадяни яких воюють, мають вироблені стандартні схеми повернення людини до цивільного життя, а ми досі товчемо воду в ступі, видумуємо якийсь свій «велосипед».
– Згадалося, як зневажливо відгукнулася одна моя знайома щодо людини, котра пішла вже у контрактну армію. За її словами, чоловік захотів «грубих» грошей.
– Зарплата у військового і цивільного – це різні речі. Як на мене, у тих, хто на передовій, вона мізерна, бо люди ризикують найдорожчим, що мають: здоров’я та життям, котре ні за які гроші не повернеш.
– Ти маєш неабиякий медичний бойовий досвід. Запрошують ним поділитися?
– Це, очевидно, керівникам певних установ, які займають «лакомі» посади, не цікаво. Хоча вже йде четвертий рік, як повернувся з війни, пройшовши шлях від начмеда, командира роти тощо, не почув жодного запрошення. А реально викладають військову підготовку, яку ще вчили за радянських часів. Жоден з них не виїхав на фронт, щоби подивитися, як нині працює медицина в армії. Я не кажу – на взводний чи навіть ротний опорні пункти. А так, щоб побувати хоча б на відстані 10-15 кілометрів від передової. Побачити, як наразі евакуйовують поранених, які нові евакуаційні підрозділи створено, їхнє забезпечення, транспорт тощо, і потім передати це студентам. А може, хтось захоче стати військовим? Я завжди кажу, що медик має щось мати у своєму серці і надавати допомогу безкорисливу і в будь-якій ситуації. Народ повинен підтримувати свою армію, інакше війна ще не скоро закінчиться.
