Упродовж і теперішніх новорічно-різдвяних свят в українському суспільстві вже традиційно трохи подискутували навколо того, за яким саме календарем доцільніше відзначати Різдво Христове – чи то все ще осібно за юліанським, чи таки за григоріанським, як майже весь світ, а чи й далі практикувати своєрідне «дводаття» – і 25 грудня, і 7 січня. Але як сформувалися такі різні варіанти церковного календаря? Що зумовило його реформи, внаслідок яких християнський світ розділився на так званих старо- й новодатних вірян, або ж старо- і новостильних? І як усе ж таки нам, українцям, бути далі? Діяти, як диктують обставини – поступово, але неухильно змінюватися на європейський лад, чи ще почекати?
Ми вже торкалися цієї дражливої теми в публікації «Маємо йти до Європи єдині». А нині з нами на зв’язку – кандидат історичних наук, директор наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка Василь КМЕТЬ, котрий досліджує історію християнства, міжцерковних відносин на українських землях у XIV–XVII століттях та богословської думки і який подає питання «коли ж саме» у цікавому історичному контексті, чим доводить, що ця тема значно глибша, ніж видається на перший погляд...
– Пане Василю, й досі маємо велику дискусію в нашому суспільстві щодо того, коли ж святкувати Різдво Христове – 25 грудня чи 7 січня. З чого ж усе почалося? Чому маємо ці дві дати і як, урешті, з тим бути?
– Календарне питання справді актуальне і дуже гостре в контексті Різдва. І зрозуміло чому. Це період, коли підсумовують прожитий рік, час, який ми пов’язуємо з родинними святкуваннями. Це справді певна межа. Не лише, як у часи Юлія Цезаря, коли чиновники передавали власні повноваження своїм наступникам, а й нині ми психологічно відчуваємо перехід до новоліття. Але передісторія цього досить велика.
Треба розуміти, що календарні реформи жодного разу в історії не відбувалися безболісно. Якщо йдеться про контекст юліансько-григоріанського календаря, так званого «старого-нового» стилю, то маємо теж цікаве зіткнення не лише політичних стереотипів, а й різного розуміння історичного і сакрального часу. Приміром, коли йшла мова про встановлення днів вшанування певних церковних подій, то справді наші богослови, екзегети першого тисячоліття доклали дуже багато зусиль і уваги, щоб встановити, як вони вважали, точну (але ми сьогодні бачимо, що не зовсім точну) історичну хронологію подій, щоб церковний календар відповідав певним річним циклам. Коли в основу поклали юліанський календар, тобто той, що запровадили 46 року до н. е., то новий рік, церковне новоліття починалося з 1 вересня. Й так і досі є в сучасних церковних уставах –церковне новоліття вересневе. Тобто Різдво Христове випадає на середину року. Відповідно до цього формувалися й інші літургійні цикли.
– Розрахунок часу Різдва Христового був пов’язаний з визначенням і відомих 532-річних циклів, що робив Діонісій Малий у VI ст…
– На обрахунок тієї дати впливали й есхатологічні сюжети, тому що хотіли вирахувати початок тисячолітнього панування диявола на Землі, з’ясувати, коли буде друге пришестя Христа, коли настане кінець світу й т. п. Цей сакральний вимір був пріоритетним. А під час Першого Вселенського собору 325 року в Нікеї отці визначили для того й інші чинники – з припасуванням до відзначення Воскресіння Христового, прив’язаного, як відомо, до весняного рівнодення – 21 березня, із урахуванням послідовності історичних подій. Власне, це стало підставою для усталення принципів того календаря, який функціонує в сакральному просторі й досі.
Але минав час. Питання календарної реформи почало назрівати через кілька століть. Річ у тім, що розбіжність юліанського календаря з астрономічним роком становить певну кількість хвилин, і за 128 років і 68 днів вона дає різницю рівно в добу. Це питання – як жити далі, як розраховувати – дуже гостро постало вже у середньовіччі. І ми маємо кілька етапів календарної реформи. Зокрема, дуже гучна була справа з наближенням 1492-го. Згадаймо, за візантійською системою літочислення, світ було створено 5508 р. до н. е., тож у 1492 р. йому мало сповнитися сім тисячоліть. Мала настати, за тодішнім розумінням числа «7» як завершення чогось («сім з усім», як мовлять у народі), числа повноти, ще одна «небезпечна», апокаліптична дата. Чому ще одна? Бо й без неї було в минулому вдосталь інших «кінців світу».
Але найважливіше – всі пасхалії розраховували саме до 1492-го. Тобто наприкінці XV ст. постало питання: що робити далі? Вже тоді вперше почали висловлювати думки, як можна би було змінити календар. Тож насправді григоріанська реформа XVI ст. була не єдиною, пропозицій були десятки. Та всі інші були складнішими…
Упродовж XVI ст. такі дискусії у вузьких колах відбувалися гостро. Це була вже епоха коперніканства, йшлося про прив’язання часових контекстів до руху небесних світил, намагалися застосувати глибші астрономічні знання. На широку публіку обговорення цих питань не виносили. Тим часом християнська спільнота жила есхатологічними очікуваннями – що ж може статися? Тож булла Папи Григорія XIII, що з’явилася 1582 року, передбачала частковий компроміс між інтелектуалами – кардиналами, астрономами, вченими, церковними діячами, які погоджувалися на «григоріанську» реформу, і критиками – серед кардиналів було багато абсолютних опонентів.
– А чому частковий компроміс?
– Бо чимало й інших представників навіть римо-католицького духовенства не були згідні з такою реформою. Вони бачили це по-іншому, казали: якщо Святіший Отець готовий благословити таку буллу, то як він збирається пояснити птахам, що їм треба прилітати в інший час з теплих країв, чи землі, що пшениця має сходити в інший час? Ці дискусії тривали кілька років. Усе було не так просто. І навіть коли прийняли це рішення, частина римо-католицького духовенства була в опозиції.
Так чи інакше, а 4 жовтня 1582-го набула чинності реформа календаря, що ліквідувала десятиденну різницю між календарною й астрономічною датами, яка виникла за понад 1600 років з часу введення юліанського календаря. Згідно з цим нововведенням відразу після 4 жовтня настало 15-те. За григоріанським календарем, визнаним невдовзі в усіх католицьких країнах, помилка в один день «набігає» аж за три тисячі років.
Однак не забуваймо, що це була епоха активних контрреформаційних рухів. Католицька церква захищала певні свої пріоритети в Європі в активному протистоянні з реформаційними рухами, з протестантськими громадами, які набирали ваги чи й уже були впливовими. І вона поступово почала використовувати календарне питання як певний елемент своєї місії і утвердження своєї ідеології. Чому я на цьому наголошую? Бо для багатьох протестантських середовищ неприйняття «григоріанських» дат було пов’язане винятково з папським контекстом. Відверто казали: краще посваритися з Сонцем, ніж помиритися з Папою. І ця теза набувала політичного звучання. Тому спершу більшість протестантських країн не приймали новий календар. Але вже в XVII ст. окремі протестантські громади на теренах сучасних Німеччини й Нідерландів таки вдалися до того. За ними пішли й інші…
Натомість із Православною церквою конфлікт через календар був трохи глибший. На українських землях Римо-Католицька церква активно втілювала в життя контрреформаційні заходи в протистоянні з православним середовищем. Тут також календар перетворили на засіб радикальної місії. Що сталося, приімром, на Різдво 1583 року у Львові, коли архієпископ Ян Димітр Соліковський розпорядився закрити православні церкви, щоби святкували суто за одним календарем. Це викликало неабияке обурення серед вірян і стало підтвердженням того, що папство нібито є порушенням церковного канону, клерикальних традицій, що відбувається окатоличення й т. п.
Ми бачимо, як у православній полеміці того часу стають популярними навіть протестантські тези. Якщо проаналізувати антипапську полеміку в Київській православній митрополії, то вона на 90 відсотків побудована на тезах, напрацьованих протестантським середовищем у Європі. Своїх аргументів було небагато, та й то лише ті, що пов’язані із внутрішніми конфліктами. Якщо йшлося про глобальні речі – теологічні, еклезіологічні, догматичні, вони фактично набували протестантського дискурсу. Але так чи інакше, а це законсервувало трактування календаря і календарної реформи як елементу винятково окатоличення, ополячення, як елементу політичного…
– …І як елементу втрати ідентичности.
– Авжеж. На галицьких землях це збереглося фактично до XIX–XX ст. Коли навіть не в Речі Посполитій, а в імперії Габсбургів юліанський календар, тобто «старий стиль», був засобом збереження ідентичности. Згадаймо, як на початку ХІХ ст. вже тоді Українська греко-католицька церква в Галичині, маючи новий статус, себто конституційне австрійське підґрунтя, намагалася відновити свою ієрархію. Австрійський уряд на певному етапі схилявся до того, щоб унійну ієрархію і духовенство підпорядкувати латинському архієпископові. І тут ішлося про те, що обряди можуть бути збережені, але саме календарний чинник був засобом зберегти ідентичність. І ще більшим засобом збереження своєї і релігійної, і національної ідентичності для наших попередників юліанський календар став на початку ХХ ст., коли вже на теренах, які завоювала більшовицька Росія, ініціатором календарної реформи стала, як не парадоксально, радянська, антицерковна влада… Я зі свого дитинства пам’ятаю, що завжди, коли мова йшла про відзначення Різдва – 7 січня і Нового року – 14-го, це називали не «за старим стилем», а «український Новий рік». Це були українські свята на противагу…
– …так званому польському Різдву чи російському Новому року?
– Атож. Тому стереотипи і досі залишаються потужним засобом і елементом формування сучасної ідентичності для частини суспільства.
– Нині ж ієрархи і УГКЦ, й УПЦ висловлюють готовність святкувати Різдво 25 грудня. Частина суспільства наче теж готова, медіа цю тему підживлюють… Виглядає, що бракує першого кроку. Чи готові ми його зробити?
– Мені видається, що в суспільному дискурсі є багато розмов про Різдво Христове, але мало фахових суджень про сам церковний календар. А на часі – комплексний підхід до його розуміння й потреба його ґрунтовної зміни. І тут конфлікт виникає в іншій площині. Агресивність у мережах і нинішня дискусія – це конфлікт між сакральним розумінням календаря, розумінням церковним і між абсолютно світським контекстом сприйняття календаря і Різдва. В Європі вже взагалі почали дискусії про те, чи коректно вживати поняття «Різдво».
Насправді ж маємо дуже гострий конфлікт між секулярним і сакральним простором. І в умовах глобалізації, секуляризації глобального простору ми мусимо бачити шляхи і важелі впливу на цю ситуацію. Тому я розумію цю обережність Церков. З другого боку, я не бачу цю перспективу надто далекою. Церковне новоліття є і залишається вересневим. Тому, наприклад, за домовленістю і за погодженням церковних середовищ ця реформа мала б відбутися не на Різдво, а початися з церковного новоліття, тобто з вересня, коли розбіжності є найменш відчутними. Немає стільки святкувань, які в публічному просторі мають розголос і впливають на бізнес-процеси.
Причому потрібно розуміти, що перехід і реалізація цієї реформи мусить відбуватися з абсолютною повагою до літургійних звичаїв, канонів...
Згадаю ще один контекст. Частина православних церков у Європі живе за новим календарем, але не за григоріанським, а за новоюліанським. Його запровадили внаслідок реформи 1923 року, яка забезпечує до 2800 року абсолютну збіжність з григоріанським календарем. У рамках цієї зміни набігання однієї доби буде відбуватися через 43 000 років, тобто цей календар є ще точніший. Його впровадили рішенням Собору Константинопольської церкви, який проігнорували Російська, Сербська, Єрусалимська і Болгарська церкви… У 70–80-х роках минулого століття були намагання повернутися до цієї теми. Думаю, що й тепер ці питання могли б бути актуалізовані. Маю на увазі те, що у Православній церкві так само є добрий досвід, цікавий для католицтва. Тут є досить широкий простір для того, щоб християни могли здійснити таку реформу.
– Але в сучасній Україні є важливий політичний момент, пов’язаний із цими процесами, – позиція Московського патріархату. Видається, що українські церкви, зокрема УПЦ, мають велике застереження щодо тих дискусій через те, що частина парафіян може перетекти туди, що може утворитися ще один певний розлам, яким скористаються в МП.
– Може, й не настільки «перетекти», але небезпека гострих конфліктів існує. Про це звістує досвід інших церков. Скажімо, свого часу у Греції в аналогічній ситуації виникла-відмежувалася так звана старостильна церква. Кільканадцять років тому й Православна церква Польщі теж перейшла було на новий календар, але 2014 року повернулася.
Що ж потрібно, аби цього не було? Насамперед – знання та інтелектуальна робота. Мені видається, що нерідко в церковному середовищі відбувається не дуже правильне розмежування церковного мислення від наукового, що часто священнослужителі, які безпосередньо формують філософію релігійних громад, забувають про те, що Йоанн Златоуст, Василій Великий, Григорій Ніський, Григорій Богослов – видатні архієреї початку тисячоліття – були також видатними інтелектуалами і науковцями свого часу. Якби ж теперішні наші богослови частіше відкривали твори святих отців, то бачили б, як глибоко ці богослови знали астрономію, як добре володіли знаннями з фізики, біології, анатомії. Й наскільки їхні аргументи для них самих були не тільки містико-догматичними, а й спиралися на раціональне, логічне обґрунтування певних подій і контекстів.
Думаю, що віруючим людям потрібні роз’яснення, розтлумачення того, як формується церковний календар. Але повторюю: йдеться не лише про перенесення дати святкування Різдва Христового з 7 січня на 25 грудня, а про зміну всього літургійного циклу. Гадаю, це значною мірою полегшило би процес нинішнього протистояння нонконформізму і консерватизму, який є насправді безсенсовим. Адже в Бога немає минулого чи майбутнього. В Нього є лише теперішній час. І от у цьому нинішньому провидінні нашому суспільству, яке живе в матеріальному просторі, має свій емпіричний досвід, спроможне мислити логічно, дуже важливо зрозуміти себе й локалізувати…
Віталій ЛЯСКА.
За матеріалами програми «Без брому» – спільного проєкту ZAXID.NET та журналу «Локальна історія».
Від редакції. Недавно предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній заявив, що ідея визначення 25 грудня як єдиної дати відзначення Різдва Христового в Україні визріє для втілення в життя не раніше, ніж через 10 років. Доти ж намагання здійснити цю реформу загрожуватимуть ще одним церковним розколом.
