Історія легендарного гурту «Океан Ельзи», який цього року відзначає свій 30-річний ювілей, лягла в основу документальної стрічки «Океан Ельзи: Спостереження шторму». Для мене ця картина є однією з найбільш очікуваних прем’єр українського кінематографу. Я неймовірно рада тому, що побачене на широкому екрані викликало шквал дуже щирих емоцій і точно не розчарувало.

«Океан Ельзи: Спостереження шторму» – це документальна стрічка про один із найяскравіших і найпопулярніших українських гуртів. Вона охоплює 30 років історії колективу – від перших малолюдних концертів у Львові до великих стадіонів, масових фестивалів і мільйонів поціновувачів по всій країні та за її межами. Цей фільм – то не лише ексклюзивні архівні матеріали та відверті історії, а й пісні, які надихали і надихають досі. Робота над фільмом зайняла півтори року, бюджет «потягнув» 10 млн. гривень.

Звісно, у фільмі звучить багато цікавої й навіть ексклюзивної інформації. Тож глядачі після його перегляду дізнаються, як міг називатися гурт, де був концерт, на який прийшло лише двоє глядачів, особливості їхнього переїзду зі Львова до Києва, причини розпаду першого складу гурту та вихід із нього інших учасників. Тут є раритетні світлини та відео, які дуже чітко, без зайвих слів, демонструють, який шлях пройшли музиканти і як вони формувалися та змінювалися з часом. Напевно, дуже цінно побачити перший виступ на телебаченні гурту, де ще зовсім юний Святослав Вакарчук не вміє працювати з глядачами і співає, втупившись у підлогу. А через декілька років ми бачимо зовсім іншого вокаліста – розкутого, впевненого і надзвичайно харизматичного.

Саме зі стрічки ми дізнаємося, що «Океан Ельзи» міг називатися «Спостереженням шторму», і через роки саме ця назва стала назвою фільму про гурт. У цьому є свій символізм і шарм. Це справді неймовірно вдала назва для цієї історії, адже вона не прямолінійна, а багатошарова, багатозначна і дуже точно відображає те, що відбувалося з групою протягом трьох десятиліть. Цю думку підтверджує й учасник гурту з 1994 по 2005 рік Павло Гудімов, зауважуючи, що всі 30 років існування гурту – це турбулентність.

Для тих, хто хоче знати більше про особисте життя С. Вакарчука, теж буде сюрприз, адже у фільмі він уперше розповідає про нього, а також знайомить глядачів зі своєю дружиною та дітьми. Спілкування Святослава по відео-зв’язку з родиною, на мою думку, є одним із найбільш зворушливих і наймиліших моментів стрічки, бо дає можливість побачити у фронтмені «Океану Ельзи» не лише музиканта й лідера, а й люблячого батька.

Впевнена, що за роки творчості гурту у багатьох українців є свої улюблені та не надто вподобані пісні. Було дуже цікаво почути від самих музикантів, які пісні їм здавалися нудними або такими, які неможливо слухати. Я, звісно, вже знаю, про які пісні йдеться, але не буду це розкривати, адже всі відповіді є в кіно.

«Спостереження шторму» – це своєрідна подорож, подорож піснями та альбомами улюбленого гурту. Можливість дослідити феномен колективу. Найцінніше, як на мене, – те, що все подається з хронологічною послідовністю. Це робить фільм зрозумілим, чітким і структурованим. І ще він такий завдяки доброму сценарію, над яким працював Вадим Переверзєв.

Мимоволі «Спостереження шторму» хочеться порівняти зі стрічкою про українську співочу легенду «Яремчук: Незрівняний світ краси», виробництвом якого також займалася студія «KNIFE! Films». «Спостереження шторму», як і попередній документальний байопік (біографічний фільм, – авт.), народився в тандемі режисера Артема Григоряна та продюсера Максима Сердюка, але є більш цілісним та чесним. У ньому немає «слона в кімнаті», якого всі уникають, або білих плям, на які з тих чи інших причин не проливають світло. Мені також дуже сподобалося, що цей фільм намагається говорити з глядачем доволі відверто, не згладжуючи гострих кутів.

Перед прем’єрою «Спостереження шторму» у мене були побоювання, що ця документальна стрічка може стати одою лише С. Вакарчуку. На щастя, вони не справдилися. Фільм не зосереджується суто на фронтменові гурту, а приділяє увагу кожному з його учасників. Творцям картини вдалося зберегти баланс і підсвітити внесок усіх музикантів, а не лише одного. Хоч це й ода, але не окремій особі, а всьому гурту, і варто визнати, що ця кінопохвала є заслуженою.

Волонтерка Тата Кеплер говорить у фільмі, що «гарна музика – це та, під яку в тебе все було, і я впевнена, що у багатьох людей щось було». Мені дуже відгукнулося це твердження, адже у самої пов’язано чимало подій і періодів з піснями цього гурту. І не обов’язково треба бути фанатом чи відданим поціновувачем їхньої музики, просто їхні пісні звучали всюди й повсякчас, що так чи інакше супроводжували життя українців.

Я дуже люблю, коли мистецький твір і далі працює після того, як ти завершуєш з ним взаємодіяти. І «Спостереження шторму» має цю властивість, адже після його перегляду в голові почали виринати спогади, пов’язані з гуртом та його творчістю. І таких спогадів, як виявилося, багато. А ще мені захотілося переслухати улюблені композиції. І це теж є свідченням того, що картина вдалася, бо вона знаходить ключі до сердець багатьох людей і поколінь, як і сам гурт.

«Спостереження шторму» – це не просто історія одного з найуспішніших українських гуртів Незалежної України. Це історія самої України та її боротьби. Мені видається, що творцям цієї картини вдалося дуже тонко за допомогою «Океану Ельзи» підсвітити шлях, який пройшла і проходить наша країна. А ще вони дуже тонко показали, як змінювалося сприйняття текстів впродовж років: як пісня про кохання «Обійми» стала піснею про війну. І таких прикладів значно більше. Саме в цьому багато хто вбачає феномен текстів гурту, адже для кожного той чи інший рядок пісні означає щось своє. І мені складно з цим не погодитися.

Як і можна було передбачити, «Спостереження шторму», викликав великий резонанс у суспільстві. У дні прем’єрних показів моя стрічка у соцмережах «вибухнула» численними відгуками, здебільшого позитивними та ностальгійними. Це дуже хороший знак, який може свідчити про те, що фільм не просто знайде відклик у серці глядачів, а й буде успішним у прокаті.

«Океан Ельзи: Спостереження шторму» – це фільм, на який чекало чимало поціновувачів творчості гурту, і який, на мою думку, не розчарував. Це саме той випадок, коли реальність перевершує очікування. Я дуже тішуся, що український кінематограф помічає такі історії та втілює їх у життя. Моя оцінка фільму – 8 за десятибальною шкалою, з приміткою: документальне кіно про музику, яка об’єднує і супроводжує українців у найщасливіші та найтрагічніші моменти життя.