У сьому річницю масових розстрілів на Євромайдані в Києві та пов’язаного з цією трагедією Дня Героїв Небесної сотні, який щороку з 2015-го відзначаємо 20 лютого, Верховна Рада ухвалила постанову, що визначає Революцію Гідності виразником національної ідеї свободи та одним із ключових моментів українського державотворення.
«За» прийняття такого рішення проголосувало 295 нардепів. Проти ж виступили 18 (із фракції ОПЗЖ та представник «Слуги народу» Максим Бужанський), утрималися десятеро, не взяло участі в засіданні й, отже, голосуванні 38 парламентарів...
Нарешті, аж через сім років, в Україні з’явився державний документ під № 2739, який наголошує зокрема й на недопустимості надалі будь-якого зволікання з розслідуванням «справ Майдану», на важливості пам’яті про Героїв Небесної Сотні й неприпустимості узурпації влади, дає офіційну оцінку діям як тодішнього глави держави Віктора Януковича, так і міліцейського підрозділу «Беркут» та іншим окремим особам і організаціям, які вчиняли впродовж листопада 2013 – лютого 2014 рр. протиправні дії щодо мирних демонстрантів у нашій столиці, в тому числі не лише рядовим міліціонерам та солдатам внутрішніх військ, а й конкретним прокурорам, суддям тощо.
Нагадаємо, що масові протести, які починалися в Києві наприкінці листопада 2013 року як Євромайдан, переросли відтак у Революцію Гідності, кульмінацією й розв’язкою якої стала загибель 18 – 20 лютого 2014 року в центральній частині столиці більше сотні її учасників, котрих розстріляли нерозпізнані особи, закамуфльовані під силовиків. На честь самопожертви майданівців з’явився термін «Небесна Сотня». А правоохоронці розслідують розпочату ще того самого 2014-го кримінальну справу щодо тих розстрілів та участі в них спецпідрозділу міліції «Беркут»…
Усе ще розслідують, тож досі так нікого й не покарано за ті насильницькі смерті. І це – чи не найголовніший «мінус» постреволюційної української влади, який з роками не лише стає чимраз більшим, а й перетворюється на великий знак питання. Чи все тоді сталося так, як тепер прийнято вважати? Масова гекатомба на Євромайдані – справді робота снайперів із числа «майстрів таких справ» із тодішніх вітчизняних спецслужб, як нам твердять на офіційному рівні? Чи то «працювали» чужоземні найманці – з Росії, Грузії, Ізраїлю, холоднокровні профі, спеціально «запрошені» до тієї «чоловічої роботи», як припускають адвокати родин убитих?
А підстави для таких припущень є. Адже від снайперських куль загинули не лише «майданівці», а й близько двох десятків «беркутівців» та солдатів внутрішніх військ. Але, якщо так, то хто запросив тих професійних убивць до України й забезпечив їм умови для виконання завдання? Кому було вигідно, щоби на Євромайдані рясно пролилася кров, після чого чинний гарант, котрого доти ніяк не могли відсунути від державного керма, просто змушений був сам урешті «зректися престолу» і дременути «за бугор»?..
Запитань і версій нагромаджено чимало, а відповідей катма. Тим часом рідні героїв Небесної Сотні вимагають від нової влади (В. Зеленський) того, що не зробила попередня (П. Порошенко). Хоча чимало з них переконані, що безпосередні виконавці тих злочинних наказів уже давно вислизнули з України.
Та все ж криваві кадри з Києва наприкінці лютого 2014-го, попри весь їхній фаталізм, так вразили світ своєю монументальністю, що Євромайдан увійшов в історію, як одна з найвеличніших і найдраматичніших подій на Землі першої чверті XXI століття. Український народ (а протягом трьох місяців тривалості Революції Гідності, за словами її організаторів, в ній взяло участь до десяти мільйонів активістів) по-козацьки хвацько й самоорганізовано, демонструючи наполегливу витривалість у досягненні мети, довів, що неможливо перемогти людей, об’єднаних спільною полум’яною ідеєю, навіть якщо вони «озброєні» лише бутафорськими дерев’яними щитами.
До речі, цю ідею відразу після Євромайдану сформулювали так: «Freedom is our religion» («Cвобода – наша релігія»). І за допомогою цього англомовного гасла Україна, захищаючись од російської агресії, дотепер намагається достукатися до раціонального Заходу, щоби той збагнув, якщо внаслідок збройного нашестя зі Сходу закінчиться українська самостійність, то під загрозою опиниться суверенність колективної Європи.
Втім, може, річ не лише в надмірному шкурному прагматизмі Старого світу, а й у самій постмайданній Україні?
– Коли відразу зі столичного майдану я пішов добровольцем на Схід, у мене було чітке враження, що ми переживаємо контрреволюцію негідників, – зізнається «свободівець» Юрій Сиротюк, котрого вважають автором терміну «Революція Гідності» й який на той момент був народним депутатом. –
Адже революція – це докорінна зміна чинного стану. Та в цьому сенсі вона, на жаль, не відбулася. На владному Олімпі України сталася тільки зміна обличь. Наша держава – остання європейська країна, яка не завершила класичної національної революції…
А звідси, з цієї недовершеності, й те, що маємо нині – найпотужнішу у світі олігархію й пов’язану з нею корупцію, що гальмує реформи, чим нам і найдужче докоряють наші західні партнери. Замкнуте коло. Але, може, згадувана на початку цієї публікації постанова ВР стане провісником незабарного оновлення заскорузлого в безвиході «українського світу».
