Сьогодні, 19 березня, видатній українській поетесі Ліні Костенко виповнюється 89

Ця відома постать – приклад і моральний авторитет для українців усіх поколінь, зразок сили і незламності у своїх переконаннях. Усе своє життя геніальна поетеса і письменниця жила за совістю і згідно принципів, не боялася влади та відкрито говорила всю правду про неї як за часів КДБ, так і за правління усіх українських президентів. Жодним словом і вчинком не заплямувала себе компромісами з владою. Сміливо дивилася правді в очі й казала категоричне "ні" брехні, зрадництву, підлості.

Перебуваючи через певні обставини у просторі, засміченому порожньою балаканиною, вона обирала принципову позицію мовчання. Свою точку зору щодо подій, які відбувалися і відбуваються в Україні, щодо майбутнього держави та її народу, щодо ганебного зміління людської совісті та гідності вона висловлювала у своїх творах. Відомі своєю влучністю і її цитати, які вже давно стали афоризмами. Ось лише деякі з них:

"Поразка - це наука, ніяка перемога так не вчить".
"Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати".
"Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії".
"До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе пофіґ".
"Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?!"
"Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава".
"Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни".
"Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках".
"У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас це – фактор відчуження".
"Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що".
"Нації вмирають не від інфаркту, спочатку у них відбирають мову".

Л. Костенко перші вірші видала у 16 років. Відтоді й почався її творчий шлях.

Закінчила Київський педагогічний інститут і Московський літературний інститут ім. О. М. Горького.

Написала понад 15 поетичних збірок, серед яких "Проміння землі", "Вітрила", "Мандрівки серця", "Зоряний інтеграл", "Неповторність", "Над берегами вічної ріки", "Сад нетанучих скульптур" і т. д., поеми "Либідь", "Берестечко", "Дума про братів Неазовських", "Скіфська одіссея", "Сніг у Флоренції", романи "Записки українського самашедшого" та історичний роман у віршах "Маруся Чурай".

За її творами були поставлені кіносценарій до фільму «Перевірте свої годинники» - про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни (фільм знятий у 1964-му, але на екрани не вийшов, бо був так перероблений під назвою «Хто повернеться — долюбить», що Л. Костенко відмовилася від авторства), а також театральні постановки - «Горохове плем’я», «Циганська Муза».

Письменниця була й активною громадською діячкою. В 1965 році вона підписувала листи-протести проти арештів української інтелігенції. У 1966-му під час львівського судилища над братами Горинями у знак підтримки кинула їм квіти. Також писала листа на захист В'ячеслава Чорновола, коли на нього звели наклеп в газеті "Літературна Україна".

Л. Костенко робила безліч учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію, через що в середині минулого століття майже на 15 років влада заборонила їй публікувати власні твори. Потім через десятки років знову був період заборони її творчості. Але вона вистояла й проти цього.

До громадського життя на деякий час повернулася лише в період Помаранчевої революції.

Ліна Костенко має чимало регалій, хоч вони для неї нічого не значать. Вона – почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1987 р. за роман "Маруся Чурай" і за збірку "Неповторність"); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у 2000-му.

Ліна Костенко відмовилася від премії "Золотий письменник України", а також від звання Героя України, яке хотів їй вручити екс-президент України Віктор Ющенко. Тоді її фраза "Політичної біжутерії не ношу" стала афоризмом.

У 2005 році письменниця взяла участь в експедиції до Чорнобильської зони, де активно працювала нарівні з усіма вченими, рятуючи від знищення і забуття предмети побуту і артефакти народної культури.

У 2015-му приєдналася до гуманітарної акції "Другий фронт АТО". Передала на лінію фронту для солдат кілька збірок своїх поезій із побажаннями та словами підтримки.

Більшість творів Ліни Костенко патріотичні, духовні, як і вона сама. Вони глибоко торкають душу кожного читача та змушують замислитись над тим, хто ми і для чого прийшли у цей світ, над смислом нашого життя-буття, над гіркою долею неньки України та її народу і над такими важливими й цінними речами, як час, природа, людські почуття...

Поетеса звертається своєю творчістю, завжди актуальною і пронизливою, не лише до нашого розуму, а й до наших душ. І нікого не залишить байдужими. А деякі рядки з її поезій варто було б закарбувати у своїй пам’яті назавжди кожному українцеві. Ось лише деякі з них:

Про смисл життя

"...Нам треба жити кожним днем, не ждать омріяної дати,

горіть сьогоднішнім вогнем, бо "потім" може й не настати".

Про цінність часу

"...Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки".

Про нетлінну красу

"...І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум: – Люди, будьте взаємно ввічливі! –

і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами:

– Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!"

Про мрії

"...А як же людина? А що ж людина? Живе на землі.

Сама не літає. А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір'я, а з правди, чесноти і довір'я.

У кого – з вірності у коханні. У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи. У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії, або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!"

Про суть творчості

"...Поезія згубила камертон. Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон, і перша скрипка пахне нафталіном".

"...Із правдою розлучені слова кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди. Гримлять на рейках бутафорські строфи.

Але куди? Куди вони, куди?! Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем? Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...

Але ж вони в майбутнє порожнем! Як ми у вічі глянемо нащадкам?!"

Про людей

"...Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, –

XX вік! – а й досі де-не-де трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла."

Про вдячність

"Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви..."

оператор комп’ютерної верстки