Студентка Навчально-наукового юридичного інституту Карпатського національного університету ім. В. Стефаника Софія-Марія КРАВЧУК перемогла у конкурсі на участь у програмі студентської академічної мобільності ERASMUS+ до Університету Масарика (м. Брно, Чехія). Вона безкоштовно вивчала право протягом семестру 2025/2026 навчального року та отримувала стипендію від Європейської Комісії. В інтерв’ю для газети «Галичина» дівчина поділилася своїми враженнями від навчання в іноземному університеті, розвінчала міфи про «неперевершеність» європейської освіти, порівняла її з українською та наголосила на сильних сторонах Карпатського університету ім. В. Стефаника. Її досвід – це не лише академічні відкриття, а й рецепт успіху для тих, хто мріє про мобільність та навчання за кордоном.

– Софіє, які враження в тебе залишилися від навчання в Університеті Масарика в Брно? Яким було твоє очікування від нього і чи збіглося воно з реальністю?

– Навчання в Університеті Масарика в Брно залишило дуже теплі та приємні враження. Перш за все я очікувала змін – мобільність стала для мене можливістю не тільки поринути у зовсім нове академічне середовище, а й прожити неймовірно насичене студентське життя, повне нових знайомств, подорожей, вечірок…

Університет виявився не просто навчальним закладом, а простором для розвитку: тут заохочують критичне мислення, активну участь у заняттях, командну роботу над проєктами. Викладачі відкриті до діалогу, готові пояснювати й обговорювати, а атмосфера на заняттях – радше партнерська, ніж менторська.

Окремо варто відзначити міжнародне середовище: навчання разом зі студентами з різних країн дало не лише академічний, а й культурний досвід. Це змінює погляд на навчання, на себе, майбутні професійні можливості, дає поштовх до рефлексії, розширення світогляду та переосмислення власних цінностей.

Звісно, були й виклики – інша система оцінювання, інший темп, високі вимоги. Але саме це й стало цінною частиною досвіду. Загалом мої очікування цілком збіглися з реальністю, а в чомусь навіть були перевершені: Університет Масарика дав мені не лише знання, а й упевненість, самостійність і відчуття, що я можу більше, ніж здавалося раніше.

– Як організовано навчання в цьому університеті? Що тебе найбільше здивувало, вразило, сподобалося?

– Навчання в Університеті Масарика організоване дуже гнучко. Велику частину відповідальності покладено на студента: ти сам плануєш навантаження, обираєш курси й керуєш своїм часом, але при цьому маєш чіткі вимоги до кількості кредитів та прозору систему оцінювання. Навчальний процес поєднує лекції, семінари, самостійну роботу, практичні завдання, створення спільних проєктів. Найбільше мене здивувало те, яким доступними є викладачі: вони відкриті до діалогу, заохочують питання та дискусії, а не механічне відтворення матеріалу. Також приємно здивувала довіра до студентів і відсутність надмірного контролю – відчувається, що тебе сприймають як дорослого й відповідального учасника навчального процесу.

Окрім того, у Масариковому університеті є цікава практика проведення інтенсивних тижневих курсів-шкіл. Я сама долучилася до такого курсу під назвою «Школа юридичного письма». Там лектори з різних країн світу: США, Німеччини, Австрії, Польщі, Чехії, у рамках курсу щотижня проводили інтерактивні лекції, зокрема виділяючи час на практику вивченого. Окрім того, Масариків університет надсилав запрошення університетам-партнерам, тому студентами були не тільки ті, хто зареєструвався на курс через цифрову систему Масарикового університету, а й студенти з Любляни, Відня, Гданська, Кремса тощо.

– Як проходила твоя адаптація до життя у Брно: побут, проживання, транспорт і спілкування з місцевими? Які були найбільші виклики?

– Адаптація до життя у Брно пройшла досить комфортно та швидко. Побут і проживання добре організовані: місто зручне для студентів, житло забезпечує університет у одному з численних гуртожитків на вибір за адекватною ціною, а громадський транспорт працює чітко, без запізнень і дозволяє швидко дістатися будь-куди.

Спілкування з місцевими було приємним – більшість людей відкриті й доброзичливі, а англійська мова часто допомагала в повсякденних ситуаціях. На диво, майже зі всіма тут можна порозумітися, використовуючи тільки англійську. А ще це неймовірно мультикультурне місто, тут проживає та навчається багато іноземців. Найбільшими викликами стали мовний бар’єр у дрібних побутових моментах, адаптація до іншого ритму життя та необхідність швидко стати самостійною. Втім, саме ці виклики зробили досвід життя в Брно цінним і корисним.

– Як гадаєш, у чому полягає європейський підхід до вищої освіти і чим він відрізняється від українського?

– Європейський підхід до вищої освіти базується на ідеї студентоцентризму. Тут студент є активним учасником освітнього процесу, який самостійно формує значну частину свого навчального плану, обирає курси, види контролю знань, формує розклад тощо. Великий акцент – на самостійній роботі, і, можливо, це той момент, де я надаю перевагу українському підходу: набагато зручніше опрацювати весь матеріал зі знавцем своєї справи, ніж шукати інформацію самостійно.

– У чому основні відмінності між навчанням в Університеті Масарика та Карпатському національному університеті ім. В. Стефаника?

– Навчання в Університеті Масарика і в Навчально-науковому юридичному інституті Карпатського національного університету ім. В. Стефаника відрізняється передусім підходом до організації освітнього процесу, а не рівнем якості підготовки.

В Університеті Масарика акцент зроблено на гнучкості та свободі вибору: студент сам формує значну частину свого навчального плану, має більше простору для міждисциплінарного вибору, а оцінювання часто базується на виконанні креативних проєктів і постійній роботі протягом семестру. Важливим є високий рівень цифровізації: під час навчання я користувалась надзвичайно зручною системою, де можна зареєструватися на курс, глянути розклад, отримати доступ до навчальних матеріалів, здати своє домашнє завдання чи проєкт, надсилати та отримувати важливі листи щодо навчання тощо. Тобто абсолютно всі аспекти, пов’язані з навчальним процесом, які можна було цифровізувати, зібрані у одну велику та зручну систему. Це те, чого насправді дуже не вистачає в рідному університеті.

Натомість Навчально-науковий юридичний інститут вирізняється сильною академічною базою та ґрунтовною юридичною підготовкою. Тут студент отримує системне розуміння права, уміння працювати з нормами законодавства, судовою практикою та доктриною. Значна увага приділяється теоретичному фундаменту, без якого неможливе професійне зростання юриста.

У нас досить високий рівень вимог, які формують у студентів відповідальність, витривалість і здатність працювати з великими обсягами складного матеріалу. Саме ця інтенсивність навчання часто дає українським студентам впевненість і конкурентну перевагу під час участі в міжнародних програмах, зокрема ERASMUS+.

– В українському суспільстві часто можна почути, що освіта за кордоном є значно кращою, ніж в Україні? Чи справді це так?

– Ні, я так не вважаю. Навчання за кордоном справді може бути веселішим і насиченішим – передусім завдяки активному студентському життю поза межами університету та великій кількості заходів. Водночас за рівнем змісту та глибини підготовки, особливо в юридичній освіті, українські університети, зокрема мій Навчально-науковий юридичний інститут, дають сильнішу і ґрунтовнішу базу. Тому для мене навчання за кордоном – це цінний досвід, але продовжувати здобувати вищу освіту маю намір в Україні.

– Що, на твою думку, українським університетам варто запозичити з Університету Масарика, а що, навпаки, європейці могли б перейняти у нас?

– З Університету Масарика варто запозичити насамперед ефективну цифрову організацію навчання. Крім того, спільною проблемою всіх українських університетів є надмірний формалізм у спілкуванні між викладачем та студентом, і я думаю, що над виправленнями цього також варто попрацювати. А європейським університетам варто перейняти у нас глибину теоретичної підготовки. Зокрема, цього можна досягнути збільшенням кількості академічних годин для розгляду конкретних тем: надати пріоритет розгляду важливих питань у класі, а не давати їх на самостійне опрацювання.

– У чому, на твою думку, важливість програм студентської мобільності на кшталт ERASMUS+? Що особисто тобі дала участь у цій програмі?

– Програми студентської мобільності на кшталт ERASMUS+ важливі тим, що дають студентам можливість вийти за межі звичної освітньої системи, побачити інші підходи до навчання й відчути себе частиною міжнародного академічного середовища. Вони розвивають самостійність, відкритість і вміння адаптуватися.

Особисто мені участь у ERASMUS+, повторюю, дала впевненість у власних силах, безліч позитивних емоцій, нових знайомств. Зі мною вчилися студенти з США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Нідерландів, Грузії та інших, і дізнаватися про їхні країни та ділитися історіями про свою було надзвичайно цікаво. Я встигла також поїздити до інших країн, і це було надзвичайно цінним як у культурному, так і в емоційному планах. Зокрема, насиченістю та різноманітністю подій запам’яталася подорож до Іспанії. А ще у мене з’явилося чітке розуміння того, що українські студенти та наша освіта є конкурентними на європейському рівні, і одного дня ми органічно приєднаємося до європейської «сім’ї».

– Які поради ти б дала студентам Карпатського університету, які планують узяти участь в ERASMUS+?

– Передусім – потрібно таки подати заявку! Я робила це без жодних очікувань на те, що все-таки виграю і стану учасником цієї програми. Але сталося так, як сталося, тому раджу не відкладати подачу через невпевненість у власних силах. Також слід бути готовим до проходження величезної бюрократичної машини у двох університетах та консульстві, якщо вам потрібна буде віза для довгострокового перебування на території ЄС. Але воно того варте!

– З якими міфами про Україну та українців ти стикалася в Брно? Наскільки іноземці обізнані з воєнними реаліями в Україні? І чи досі там побутує думка, що українці й росіяни – це один народ?

– Сьогодні Україну за кордоном дуже часто сприймають через призму війни, і водночас – зі щирим співчуттям через це. За весь час мого перебування в Брно я не стикалася з жодною людиною, яка б ставилася до війни байдуже чи, тим більше, схвально – навпаки, всі реагували з підтримкою і емпатією.

Водночас я помітила, що рівень обізнаності іноземців з реальною ситуацією в Україні часто є поверховим. Наприклад, я розмовляла з дівчиною з Туреччини, яка була щиро переконана, що війна в Україні вже завершилась, оскільки західні медіа значно рідше про неї говорять. Були й люди, які просто запитували: «А яка сьогодні ситуація в Україні?», не усвідомлюючи, що війна триває й досі та стала навіть важчою, ніж на початку.

Зрештою, це загальна тенденція: багато іноземців не мають повної картини того, що насправді відбувається. Саме через особисте спілкування часто доводиться пояснювати, що війна не закінчилась і залишається нашою щоденною реальністю.

Щодо того, чи вважають нас з росіянами братнім народом – ні, абсолютно. Навпаки, я чула дуже багато критики та чорного гумору про росіян і їхніх політичних лідерів саме тоді, коли люди дізнавалися про те, що я українка.