Мирослав АРОНЕЦЬ – художник, поет, прозаїк і мистецтвознавець, член Національних спілок художників та письменників – усе своє свідоме життя присвятив служінню прекрасному, коли ще підлітком відкрив для себе духовно-інтелектуальний світ творчості, відчув бажання зафіксувати у слові чи малюнку довколишнє життя в його неповторності та унікальності. Нещодавно митцеві сповнилося 80 років. З цієї нагоди – й наша розмова з ним про його пошук себе, шлях з маленького покутського села до Києва, а потім до Івано-Франківська, любов до вишивки і батика, про музеї, вірші...
– Пане Мирославе, з чого почалося Ваше відчуття поетичності світу і захоплення мистецтвом? Чи мали для цього якісь передумови?
– Я народився в маленькому Видинові на правому березі Прута на Снятинщині, в унікальному щодо мистецтва селі. Скажімо, саме тут народився, жив і працював Василь Куфлюк – випускник природничо-математичного факультету Варшавського університету та Варшавської консерваторії, видатний український педагог-музикант. Довгі роки він був директором сільської школи та вчителем, викладав математику і музику, розробив феноменальну систему формування абсолютного слуху як основи професійного зростання майбутнього музиканта. До нього привозили дітей з усієї України, в тому числі й відомі артисти. Його вихованці легко вступали до найпрестижніших консерваторій колишнього Союзу. Серед них – і лавреатки Національної премії ім. Т. Шевченка композиторки Ганна Гаврилець та Богдана Фроляк.
Мій шлях у мистецтво був нетиповий. Народився у звичайній селянській родині: моя неня мала два класи школи, а дєдьо – чотири. Я ходив до нашої сільської семирічки, і невідомо, як би склалася моя доля, якби не вчитель Юрій Заторський, який навчав дітей математики й німецької мови. І саме він прищеплював нам, своїм учням, любов до читання, наполягав, щоб ми не лише брали книжки у шкільній бібліотеці й читали, а й описували свої враження від прочитаного у зошиті. І він на мене так вплинув, що я дуже захопився читанням – навіть на шкоду навчанню. Вважаю, що саме любов до читання стала моїм першим кроком до майбутнього мистецтва. З усіх учнів пана Юрія лише мене потягнуло туди, а решта його випускників вступала на фізико-математичний факультет до Чернівецького університету...
А другим кроком став підручник з української літератури, де були новели Василя Стефаника з художнім оформленням Василя Касіяна, відомого українського художника, котрий потім став народним художником СРСР та Героєм Соціалістичної Праці, вихідця з Микулинців, розташованих за сім кілометрів від мого рідного села. Я так захопився його малюнками, що почав малювати сам. Малював своїх батьків, природу – примітивно, але з натури. Свою неню навіть виліпив було з глини, але вона той витвір викинула зі словами: «Я на цвинтар ще не йду»…
– Як відбулося Ваше знайомство з відомим художником Василем Касіяном, яке фактично визначило Ваше творче життя?
– Коли я захопився малюванням, то почав говорити дєдеві, що хочу малювати, і казав про це так часто, що він вирішив мені допомогти: дізнався, коли Касіян приїде з дружиною до своєї рідної сестри в Микулинці з відпочинку в Криму. Мені тоді було 14 років – я взяв свій зошит з малюнками і ми пішли до Касіяна. Він мене вразив своїм виглядом – був високий, у гарному костюмі, привітався з батьком, уважно роздивився мої роботи. І порадив приходити влітку до його племінника – студента графічного факультету, коли той приїде на канікули, і брати в нього уроки. Як він сказав, так і було. Я приходив улітку щороку, вчився, малював натюрморти, готувався до вступу в Одеське художнє училище. А потім В. Касіян написав мені листа, що в Київському художньому інституті відкривають підготовче відділення для вступу на художньо-педагогічний відділ. І я у довгому пальті з дерев’яною валізою поїхав до Києва. Вступив і жив у сестри сільського знайомого, з якою мій батько домовився.
– Ваше навчання в Києві було повне нових відкриттів, фактично це нове життя. І попри вибір улюбленого фаху безхмарним його не назвеш. З якими труднощами довелося зіткнутися?
– На підготовчому відділенні працювали відомі фахівці. Вчився я ретельно, однак не мав тієї базової ґрунтовної освіти, що дає художня школа. І був ризик, що можу не вступити на художньо-педагогічний. А поки вчився на підготовчих курсах, відкрили мистецтвознавчий відділ і В. Касіян порадив вступати туди. Отож після занять на підготовчому я щодня йшов до інститутської бібліотеки й готувався до вступу – читав книжки про мистецтво та конспектував свої враження, як колись у школі.
На вступних іспитах історію мистецтва я здав на «відмінно», чим дуже здивував екзаменаторів. Бо на цей факультет вступали, як правило, кияни, а вони подивилися, що я родом з якогось села в Західній Україні. Крім мене, «іногороднім» був ще один хлопець – із селища Стального в Криму. Нас на курсі було семеро осіб, я вчився п’ять років і, звичайно, для мене, сільського хлопця, музеї, галереї, картини, античні скульптури – це був зовсім новий світ, повний подиву і зачарування.
Коли настав час обирати тему дипломної роботи, довго думав і вирішив писати про вишивки свого села. А викладачі навіть не знали, як реагувати на це, бо для них народне мистецтво залишалося чимось етнічним і націоналістичним. Мені одна пані на курсі так і сказала: «Та що це таке? Ви ж націоналіст». Але я взяв цю тему, збирав світлини, описував. Тоді було багато вишивки – у кожній хаті в кожній скрині, а на свята то все було на людях перед очима. Не те, що тепер.
Написав, захистився. На захисті був професор з Ленінградської академії, він мене похвалив і поставив «відмінно». А під час розподілу комісія вирішила, що Аронець поїде в Алма-Ату і проректор сказав: «У Казахстані багато українців і ви там будете вивчати народне мистецтво». Я такого геть не очікував, адже решта мала розподіл у музеї, але відразу відповів, що не поїду. І ще про себе подумав: «Де Івано-Франківськ, а де Алма-Ата - під самим Китаєм?». На щастя, в комісії був В. Касіян, який сказав, що для мистецтвознавця є робота і в Івано-Франківській області, і в Снятинському районі, і він за те, щоб мені дати роботу в Україні. І настала тиша. Я закінчив інститут, але направлення на роботу так і не отримав, і все ніби завмерло.
А час минав, жити десь і на щось треба було. І тут друзі-архітектори порадили поїхати у Переяслав-Хмельницький, де Михайло Сікорський на той час створював перший в Україні музей просто неба – Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини – збирав вітряки, млини, домашній посуд. Хлопці дали мені куфайку, шапку-вушанку, бо вже була осінь, і я поїхав на Наддніпрянщину. Там була церква – така маленька, але висока, а хата, в якій я жив, була навпроти церкви. І я працював – готував альбом з їхніми вишивками. Цю роботу перервала повістка до війська. Тож повернувся до рідного села, мені зробили проводи і я поїхав служити у Вірменію в прикордонний округ на річку Арпачей, що про неї писав Олександр Пушкін. Служба була нескладна: малював карти, часто ходив у караули, але муштри не знав.
Приїхав з війська і через певний час влаштувався на роботу в Івано-Франківський краєзнавчий музей, де тоді директоркою була Олександра Синиця. Рік пропрацював у відділі народного мистецтва, потім викладав у Косівському технікумі народних художніх промислів, пізніше одружився і дружину Галину так захопив малюванням, що вона не тільки почала малювати, а й сама вступила у Косівський технікум.
А потім за мене взявся КДБ: хтось доніс, що я в студентські роки читав книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Тягали й тягали мене на допити, все випитували, чи є в мене та книжка. Невідомо, чим би то все скінчилося – був би й з роботи полетів, і це ще в кращому разі, а в мене вже була сім’я, дитина, – та знайшлися люди, які мене врятували…
– Ви були біля початків заснування музеїв – Івано-Франківського художнього та художньо-меморіального Василя Касіяна у Снятині.
– Це вже було після моєї невдалої аспірантури. У Косові я викладав два роки, а потім вступив до аспірантури в Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології при Академії наук УРСР з вишивки і був єдиний за цим напрямом. Їздив селами на велосипеді та збирав вишивки. Тримав їх у ящиках, впорядковував, описував. Написав дисертацію, але не захистився. З’ясувалося, що багато чого з неї потрібно було переробити на догоду чиновникам від науки. Але мені вже як щось одрізало. Знаєте, є такі науковці, які досягають свого всупереч усім обставинам. А в мене такої впертості немає. Розчарований і морально виснажений повернувся в село, і знову – матеріальна скрута й відсутність роботи. О. Синиця, з ініціативи якої якраз поставав тоді художній музей, запропонувала мені роботу, і я з радістю погодився. І почався процес створення фонду – ми з краєзнавцем Петром Арсеничем об’їздили багато сіл і збирали експонати, а з Михайлом Фіголем їздили до Львова купувати у колекціонерів твори дорадянського періоду. Також багато картин музей купував на обласних, республіканських і всесоюзних виставках, і, звичайно, самі художники дарували свої твори.
18 травня 1980 року відбулося відкриття художнього музею з моєю експозицією – і це, звичайно, було велике свято. Спочатку працював старшим науковим співробітником, потім заступником директора, вів виставковий зал, займався науковою роботою, багато часу віддавав образотворчому мистецтву і на народне мистецтво мене вже не вистачало.
Потім почали говорити про створення художньо-меморіального музею В. Касіяна у Микулинцях (тепер це частина Снятина). Треба сказати, що школа Касіяна та його учні в 60-70-х роках були потужним мистецьким явищем. В. Касіян – випускник Празької академії образотворчих мистецтв, учень Макса Швабінського, одного з найвидатніших чеських художників XX ст. Касіян був такий могутній і багатогранний. Під час навчання в Києві я часто до нього заходив. У нас були хороші особисті стосунки. Він розповідав цікаві історії, зокрема, як вони гімназистами боролися за українську мову і в Снятині на залізниці вимагали, щоб квитки були українською мовою, а не польською. Був дуже гостинний, часто збирав у себе земляків.
І ми почали створювати його музей з нуля. Я знову поїхав до Києва у майстерню Касіяна, познайомився з його учнями, побував у тодішнього голови правління Спілки художників УРСР Василя Бородая, який мав багато робіт метра і частину їх подарував майбутньому музеєві. Спочатку цей музей був філіалом нашого музею, а потім завдяки листу Дмитра Павличка та інших діячів культури став самостійною установою.
Коли я готував експозицію музею, то світлої пам’яті Ярослав Лукавецький – випускник малярства Краківської академії красних мистецтв, український живописець, театральний художник, архітектор – подав ідею, щоб зробити експонатами музею плити з паркану лікарні «Феофанія». Саме там Василь Касіян лежав хворий на рак, і ці малюнки на плитах були його останніми прижиттєвими роботами. На жаль, тоді ті плити вже порозкрадали, і їх потрібно було шукати. Якби вдалося знайти, то ми мали би в Снятині музей європейського рівня…
Водночас я активно займався мистецтвознавством та творчістю. Мої мистецькі розвідки присвячені Денисові-Леву Іванцеву, Олександрові Короваю, Юрію Немішу, Степанові Каспруку. Я є співавтором путівника «Івано-Франківський художній музей». Водночас мав три виставки графіки та живопису, адже працюю в різних техніках – олії, акварелі, пастелі. Остання експозиція моєї графіки відбулася у березні.
– А яке місце у Вашому житті посідає поезія?
– Вірші почав писати у п’ятому класі, але вчитель, про якого згадував, сказав мені, що я не поет, то я й перестав цим займатись. Та пізніше мені хтось замовив щось написати, і відтоді знову почалося моє віршування. Я почав багато читати української та європейської поезії, дуже захопився східною, особливо японською. Люблю Лорку, раннього Тичину, Олександра Олеся, маю велику домашню бібліотеку.
Першу свою поетичну книжку «Грані хвиль» видав 1972 р., коли вчився в аспірантурі, наступну - «Криниці вогню» – через десять років. 2002-го вийшла моя поетична книжка «Поезія: Верлібр. Танка» з моїми ж ілюстраціями, за яку 2003 р. отримав обласну премію ім. В. Стефаника. Останню книжку видав два роки тому в рамках обласної програми книгодрукування. Загалом є автором семи поетичних книжок.
– Чим займаєтеся тепер?
– Оскільки перебуваю на заслуженому відпочинку, то маю досить вільного часу. Активно займаюся батиком – технікою розпису на шовку. На жаль, цей вид мистецтва не дуже популярний на наших теренах, а то я тільки ним і займався би. А ще не лише довший час вивчав вишивку, а й сам люблю вишивати. Тож вишиваю на замовлення сукні, рушники, сорочки. Прапор січових стрільців в експозиції Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери вишитий моїми руками.
Відвідую художні виставки міста і виступаю на них, аналізуючи творчі надбання художників. Відкриваю для себе нових авторів. Пишу вірші, але не знаю, чи ще видам книжку, бо тепер для цього потрібно мати гроші...
