Маємо за честь відчинити двері нашої «Літературної світлиці» рядками відомої поезії голови Івано-Франківської обласної організації «Спілка «Чорнобиль» Нестора МАРТИНЦЯ, яка, діставши пісенні крила, облетіла чи не всю Україну:

Як би не хотілося комусь...»

– Несторе Михайловичу, хто Ви є у житті і письменстві?

– Найперше я українець, який любить свою землю й людей, які на ній живуть, – справжніх українців, я громадянин, котрий як ліквідатор наслідків катастрофи на ЧАЕС чимало зробив та робить, аби Україна була незалежною. А у слові найперше – поет-пісняр, а вже відтак публіцист і гуморист. Мої поезії завдяки композиторам стають піснями й дістають крила, а їх виконують співаки та несуть у всі куточки не лише України, а й багатьох держав світу. Я народився у селі Росільні на Богородчанщині, а після одруження ми разом з дружиною Марією вже сорок сім років живемо у Космачі на Косівщині – за три кілометри від рідного села. Саме в Росільні почалася моя дорога до слова. Батько був ковалем, а мама – колгоспницею. Вона не вміла читати, але виступала на ВДНГ. Прадід мій мав гарний голос і служив дяком у сільській церкві. Може, там десь і проросла моя любов до слова. Адже вже у п’ятому класі я почав писати вірші й дуже полюбляв їх читати на шкільному радіо.

– То Вас як юного віршара у школі, напевно, добре підтримували?

– Я у школі був відмінником. Особливо заохочував до віршування й підтримував мене Василь Іванович Коритан, вчитель початкових класів. Наші батьки дружили. А згодом у мене були чудові вчителі української мови й літератури, зокрема Катерина Степанівна Геник та інші. Вони звернули увагу, що я добре пишу твори чи перекази. Перші мої вірші були присвячені дівчині, до якої відчув симпатію. Вже у школі мав два зошити з віршами. Одна вчителька попросила, щоб я дав їй почитати свої вірші, а згодом вона виїхала із села. Тож ті вірші так і залишилися ненадрукованими. А відтворити їх тепер уже неможливо. Інколи я навіть серед ночі схоплююся, щоб записати якісь поетичні рядки, бо розумію, що відтак їх уже не напишу.

– Розкажіть, будь ласка, як побачив світ Ваш поетичний первісток – книжка «Зірка Полин»?

– То цікава історія. Якийсь час я не писав вірші, але почав знову творити, як їхав до війська. Навіть писав у дорозі. Хлопці пили горілку, а я віршував. Надсилав твори з війська додому. А націлив мене свого часу на видання книжки поезій письменник Василь Бабій. Він учителював у Хмелівці, а у Богородчанах випускав альманах «Золота Бистриця». А я добре почувався в підприємництві. І ми з ним дуже дружили. Я допомагав йому фінансово у виданні альманаху…

От Василь і запропонував, щоб я дав йому кілька своїх поезій почитати. А коли прочитав, то й опублікував у «Золотій Бистриці». Пояснив, що не мої гроші були причиною публікації, а моя творчість. А потім натякнув і про книжку. Я зібрав свої поезії, написані у війську й після служби, а також ті, що появилися у Чорнобилі, де я активно писав. Так 1997 року побачила світ «Зірка Полин». Це було як відлуння трагедії на ЧАЕС.

Згодом з’явилися інші книжки – й поезії, прози, гумору, публіцистики тощо. Наразі у моєму творчому набутку – двадцять сім видань. Кілька слів скажу про повість «Пекло посеред раю», в якій описав події у Чорнобилі так правдиво, що відтак були й неприємні телефонні дзвінки та докори. Адже у повісті запитав себе: куди поділося все з квартир колишніх жителів Чорнобиля? Хто вивіз людське майно? Очевидно, СБУ, правоохоронці чи військові... Ті, що мали можливість це зробити. Вже тоді я знав, що чорнобильська трагедія – то був експеримент державного керівництва. Високі чини, котрі координували хід ліквідації наслідків катастрофи, часто балювали «на виробництві» й не завше контролювали свої розмови, тож мимоволі наслухався від них чимало чого.

– Якщо твори поета-пісняра не стають піснями, то це його обезкрилює?

– Так, вірші у шухляді мертві. А пісня є пісня. Хоч спеціально для пісень я поезій і не писав. Але так сталося, що першу пісню «Україна гине...» на мої слова наприкінці 90-х років написав композитор зі Старуні на Богородчанщині Борис Ясецький. Тоді я очолював сільську раду в Космачі. Якось мене у Богородчанах зустріли керівник гурту «Старунці» композитор Василь Григорук і згаданий Б. Ясецький. Запитали, чи можна виконувати пісню на мої слова. Я був дуже втішений. Там є такі рядки: «Україна гине, Україна стогне – так у нас керують головні мужі, Витягти з безодні з них ніхто не годен нашу Україну, бо нема душі. В них погасла совість й бур’яном покрилась, і позеленіла в долярах чужих. Та забули, певно, що народ є – сила, він ще буде в силі геть прогнати їх...».

У районі цю пісню свого часу заспівали після якоїсь наради, але то було вперше й востаннє. Почувши зміст її, звеліли більше не виконувати. Зате ця пісня звучала і в Івано-Франківську, на вічі поблизу ОДА, й у Києві під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. То була моя перша пісня, а відтак почалася дуже активна співпраця з В. Григоруком і Б. Ясецьким. Ми створили разом до пів сотні пісень. І їх постійно виконують.

Згодом вийшла навіть наша книжка з піснями «В нас красива земля». А далі Юрко Яремчук зі Старуні записав п’ятнадцять наших з В. Григоруком пісень на диск «Співаймо разом!». Ю. Яремчук виконує нині їх у США, а В. Григорук з гуртом – по Україні. Свого часу ми познайомилися і з Любов’ю Зоріною, яка тепер живе в США. Вона запропонувала хороших виконавців для моїх творів. Я познайомився із заслуженою діячкою естрадного мистецтва України композиторкою Іриною Батюк з Івано-Франківська. Ми разом написали до сорока пісень. Відтак долучилися композитори Лілія Литвиненко та Ірина Шабан. Працювали ми також із заслуженим діячем естрадного мистецтва композитором Мар’яном Пуляком з Охтирки й разом створили двадцять пісень…

Мої твори – про маму, рідний край, про Україну, про любов і патріотизм. Уже в часі війни разом з композитором Василем Матушевським створили пісню «Пройде війна», а ще – «Наша Україна повік буде жить...». Є вже багато текстів про війну. Маємо нині оспівувати героїзм наших захисників-героїв, а не роздумувати, чи це доречно, і слід немилосердно ганьбити зрадників – від Верховної Ради, Офісу Президента України й до місцевих посіпак. У мене є книжка поезій про Революцію Гідності. В одній поезії я описую, як на відомому центральному телеканалі політики ще радилися разом із Савіком Шустером, що і як робити, а у Києві вже били наших хлопців-студентів.

Я був учасником обох Майданів, тож добре відчув дух патріотизму не на словах. Виступав на мітингах тоді, коли ще не знали, що буде з Януковичем і що чекає на Україну. То вже згодом охочих виступити не бракувало... Мої внуки Юліана Мартинець і Роман Семків виконували пісні на мої слова також в Івано-Франківську. Вже тоді у книжці «В нас Вітчизняна йде війна» я описав події протистояння російським загарбникам. Вийшли друком й інші мої книжки – «Нехай Господь благословить ваш шлях», «Українцю, в себе повір». Під час Революції Гідності ми були в Києві разом з богородчанським козацьким хором «Заграва», мої гуморески звучали зі сцени Євромайдану… Є що згадати.

– Що для Вас важить творче слово, а головно – в часі війни?

– Слово для мене – це громадянська позиція українця і людська гідність. А у часі війни з російськими загарбниками – як зброя. Спілкуюся з багатьма літераторами з різних областей України – триває війна і словом, і за слово. Не буде мови, то й держава зникне. Нині українській мові бракує підтримки на найвищому рівні. Є літератори, яким добре при всіх владах. Вони й книжки видають суто за державні кошти, тому що ніколи не зачіпають підвалин чиновницького блюзнірства та недолугості державного керівництва, а постійно гладять владу. Я не такий. Намагаюся не лукавити з собою, не заплющувати очі на проблеми й не захвалювати те, чого насправді нема.

У перші дні повномасштабного вторгнення російських загарбників було дуже важко. Хоч ми й були готові. То тільки у верхах казали, що війни не буде. Як можна було готуватися до війни і здати Херсон, Нову Каховку, Чонгар чи дозволити московитам зайти у київські села, містечка, у столичні передмістя?! Хіба що, може, не до того готувалися? Я є одним з ініціаторів й організаторів Всеукраїнського творчого марафону «Мистецтво єднає Україну», започаткованого 2016 року. Тож ми об’їздили чи не всю Україну.

Ось чому переконаний, що навколо українського мистецтва й культури можна об’єднати Україну, але у цьому безсилі чиновники, які їздять у вояжі регіонами хіба що пити горілку. У перші ж години повномасштабного вторгнення завдяки своїм побратимам по марафону я точно знав, що об’єктивно відбувається в різних областях України. Той, хто вважає себе українцем і живе в Україні, зобов’язаний знати українську мову. Не поважаєш мову – не поважаєш державу, в якій живеш. У такому разі ти або окупант, або прихований ворог України. І про це літератори зобов’язані навіть не просто говорити, а волати на повний голос. А також літераторам слід творити українською ще краще й сильніше.

Поет-пісняр, публіцист, новеліст і гуморист Нестор Мартинець – заслужений діяч естрадного мистецтва і член Національної спілки журналістів України. Автор майже трьох десятків книжок поезії, публіцистики та гумору: «Зірка Полин» (1997), «Любити ніколи не пізно» (1998), «Важкі заробітки» (2000), «Сільське інформбюро» (2000), «Пекло посеред раю» (2001), «Україно, я твоя частинка» (2001), «Бережім матерів» (2002), «Гуморески» (2002), «Невдале кохання» (2002), «Провісник» (2002), «Як я не зміг поїхати на акцію «Повстань, Україно!» (2002), «Ти по лезу багнета йдеш» (2003), «Як я став моржем не з власної волі» (2003), «Беушна коханка» (2003), «Вірю в Україну» (2004), «Напередодні» (2004), «Ми у Бога однакові» (2004), «У нас красива земля. Пісні з нотами» (2007), «Як бабця козу ховала» (2007), «Знищений Чорнобиль мені сниться» (2007), «Революція Гідності» (2014), «У нас Вітчизняна йде війна» (2016), «Нехай Господь благословить ваш шлях» (2017), «Українцю, у себе повір» (2018), «До рідного дому стежина. Книга пісень з нотами» (2019), «Зустріч з душею» (2020), «І сміх, і сльози, і любов...» (2020)... Н. Мартинець – лауреат літературної премії ім. Марійки Підгірянки.