У селищі Обертині на Тлумаччині вже два роки у затишному будинку «Оселя Віри, Надії, Любові» проживає четверо молодих людей – Уляна Белей, Яна Хазанюк, Люба Оробець та Ігор Човпило. У цьому не було б нічого особливого, якби не одна обставина: вони інваліди з дитинства, які все життя провели в інтернатах. А «Оселя…» – один із перших в Україні й наразі єдиний на Прикарпатті Будинок підтриманого проживання (БПП), який фінансують, з одного боку, волонтери-опікуни, а з другого – щодо найнеобхідніших витрат – з обласного бюджету за механізмом соціального замовлення департаменту соціальної політики ОДА.

Про життя інвалідів в інтернатах написано багато: воно може бути більш чи менш комфортним, з лагіднішим чи байдужішим персоналом, але в будь-якому разі це життя за чужим сценарієм і в чотирьох стінах, де почуваєшся рибкою в акваріумі чи пташкою в клітці. І в жодному разі через багато обставин інтернат ніколи не стане рідною домівкою.

Тим часом в «Оселі…» створено максимально наближені умови домашнього комфортного проживання під цілодобовим наглядом асистентки, де є не лише вся потрібна побутова домашня техніка, індивідуальне опалення й тепла підлога, а й улюблене горня і м’яка іграшка, де життя починалося з бажання навчатися нового, зокрема таких речей, які нам видаються звичними й буденними – заварювати чай, користуватися пральною машиною, навіть писати і читати, а отже, й будувати плани і мати власне майбутнє. І найважливіше вміння – мати відвагу забути про страх, вийти за рамки обмежених можливостей свого тіла, компенсуючи всі вади світлим і жвавим розумом, наполегливістю й добротою, допомогою іншим і готовністю приймати цю допомогу від оточення...

Кардинально змінити життя мешканцям «Оселі…» вдалося завдяки керівнику доброчинної організації «Українська благодійницька мережа» («УБМ»)Василеві ФУТЕРКУ та волонтерам, які свого часу починали з того, що відвідували інтернати та робили все для поліпшення життя їхнім вихованцям.

– Десять років тому я випадково дізналася, що «Українська благодійницька мережа» шукає волонтерів, – згадує волонтерка викладачка кафедри дизайну і теорії мистецтва ПНУ ім. В. Стефаника Ірина Максимлюк. – Прийшла туди, познайомилася з паном Василем, і оскільки я за освітою дизайнер, то вирішила, що можу бути корисною підопічним в інтернатах. Потім ми почали їздити разом з моєю колегою Вітою Лотоцькою, склали програму і почали проводити з ними на волонтерських засадах заняття два рази на місяць. За час, що минув, дівчата фактично зросли на наших очах у всіх сенсах, а коли ми починали проводити майстер-класи, вони всі малювали лише чорними фарбами, але з часом у їхніх малюнках побільшало різних барв…

Уже понад чотири роки є волонтеркою і Надія Гулин. «Я прийшла в «Українську благодійницьку мережу» 25 лютого 2017 року, коли прочитала статтю про їхній проєкт «Літні Янголи». Вони шукали людей для волонтерської роботи в інтернатах, де перебувають діти з інвалідністю, – розповіла вона. – Поїхала в Залучанський будинок-інтернат та зрозуміла, що я тут потрібна. І що мені дуже важливо, щоб усі його вихованці й вихованки мали свою сім’ю, своє помешкання, могли самореалізуватися, стати потрібними суспільству й не бути лише такими, що потребують. На жаль, в інтернатних закладах це неможливо, але дуже реально в будинках підтриманого проживання, яких має ставати все більше».

– Ми починали у 2014 році – взялись їздити до Залучанського дитячого будинку-інтернату: привозили одяг, телефони, планшети, проводили майстер-класи, вкладали благодійні гроші в ремонти приміщень та інфраструктуру, – згадує В. Футерко, ІТ-юрист за фахом і помічник адвоката. – Та з часом прийшло розуміння, що ні комфортні ліжка, ні ґаджети, ні одяг та солодощі в умовах інтернатівської ізоляції не роблять їх власників більш мотивованими та самостійними, а їхнє життя – насиченим і справжнім. Так, вони при нас користуються ґаджетами та планшетами, але чи користуються ними, коли нас немає?.. Почали спілкуватися з львівськими колегами, які теж займалися таким волонтерством, і дійшли висновку, що наша допомога – це чудово, і вона багато в чому полегшує життя інтернатівських дітей, але це замкнене коло, потрібно створювати будинки підтриманого проживання, як це роблять у всьому світі. Але тоді, 2015-го, ми розуміли, що такий проєкт ще не подужаємо, хоч і мали його в пріоритеті, тож намагалися й далі щось змінювати у Залучанському інтернаті.

Пам’ятаю, як під час перших відвідин нас вразили кімнати, в яких постійно перебували діти – темно-сині стіни, червона підлога, все таке гнітюче для дитячої психіки. Ми почали з того, що розмалювали стіни у веселі та світлі кольори. А потім з’ясувалося, що 30 дітей з однієї групи – якраз наша Уляна була в ній – купали в одній і тій самій воді, не змінюючи її. Тобто щастило тільки першим дітям, а решта просто «милась» у бруді. І ціна питання була в якихось шести – семи тисячах гривень, потрібних на придбання бойлера, труб, підсилювача тиску тощо Це були фактично копійки порівняно з тим, що з 2014 по 2017 рр. ми вклали в ремонти приміщень та інфраструктуру інтернатів загалом десь 1,5-2 млн грн.

Правда, ці вкладення потім, як не дивно, зіграли проти нас, бо коли ми звернулися до обласної влади з проханням підтримати наш проєкт, то почули, що в Залучанському інтернаті не такі вже й погані умови для проживання, і вже якось усі раптом забули, що це насамперед завдяки нам, а не державі чи обласній владі..

В Україні тоді вже існував досвід таких чи схожих будинків. Скажімо, в Запоріжжі директор благодійного фонду «Щаслива дитина» Альберт Павлов створив декілька «щасливих» будинків, в яких діти з інтернатів живуть як у сім’ях, так і групами самостійно. Сам Альберт з дружиною стали прийомними батьками для вісьмох дітей. Американська родина Джед та Кім Джонсони з дітьми, серед яких – один усиновлений хлопчик з інтернату, переїхала в Україну під Житомир і взяла у свою сім’ю під опіку ще трьох дітей з інтернату. У Львові є дім «Емаус», який діє при Українському католицькому університеті і має багато спонсорів з Європи. В місті Тячеві на Закарпатті є спільний проєкт двох організацій – благодійної, відомої як «Комітет медичної допомоги в Закарпатті», та асоціації «Парасолька» зі Швейцарії – центр «Парасолька», що став домівкою для 25 молодих осіб з психічними та/або фізичними вадами…

Втілення в життя ідеї такого будинку підтриманого проживання на Прикарпатті почалося з пошуку населеного пункту, в якому можна було би його облаштувати. Коли шукали локацію, то брали до уваги багато моментів – чи розвинена інфраструктура, тобто чи є школа, дитсадок, поштове відділення, медичний пункт, а також дивились, аби територіальна громада була, сказати б, позитивною, щоби в її населених пунктах проживало від п’яти тисяч жителів. 30 громадам та їхнім представникам – міським головам, депутатам, засобам масової інформації, храмам розіслали майже 50 листів, на які отримали… аж дві відповіді. З Болехова, звідки відповіли, що їм цього не треба, і з Бурштина від громадської організації «Товариство молодих інвалідів та їхніх батьків «Довір’я», якою керує Наталія Кец. Потім відбулося громадське слухання, на якому місцева влада дуже хвилювалася, щоб на них на навісили фінансування закладу, і хоча ініціативу на слуханнях начебто підтримали, але коли дійшла справа до виділення землі під будинок, то волонтерам «УБМ» запропонували викупити її на умовах аукціону. Звичайно, це був неприйнятний варіант…

Обертин з його трохи більш як тритисячним населенням появився в полі зору випадково, завдяки вихідцеві з нього теперішньому голові Коломийської міської ради ТГ Богданові Станіславському, який запропонував для локації рідне містечко. У липні 2017 р. Василь Футерко приїхав на оглядини і з-поміж двох запропонованих варіантів спинився на тому, який став теперішньою «Оселею…», розташованою за кілометр від центру селища. Будинок придбали за шість тисяч доларів, землю взяли в оренду на 49 років за символічну ціну і почали робити ремонт.

До облаштування «Оселі…» долучилося багато благодійників та меценатів: зокрема фірма «Gorenje» подарувала холодильник, «Bosch» – електричний котел і бойлер, фахівці «Прикарпаттяобленерго» безоплатно приєднали будинок до мережі, місцевий завод «Будсервіс» надав покрівельні матеріали, один з волонтерів безплатно зробив електрику.

Коли все було готово, в будинок переселилися його нинішні мешканці: Л. Оробець – з Коломийського будинку-інтернату, інші – із Залучанського, які були готові почати своє життя з чистого аркуша, чий психологічний стан був набагато кращий, ніж передбачено умовами профілю закладу.

Оскільки фізичні можливості мешканців оселі обмежені, то в таких будинках обов’язково є працівниці, які їм допомагають. Тут їх четверо – старша асистентка Люба Легкіх, асистентки – Тетяна Куровська, Оксана Мельник і Галина Адамович, які не просто фахівці, а майже мами. Жінки вже довший час працюють разом, добре знають своїх підопічних та їхні потреби і можливості. Роблять все, що потрібно по господарству і допомагають молодим людям. Пані Люба, яка закінчила ПНУ ім. В. Стефаника, має досвід роботи в інтернаті і в дитячому садку, каже, що за час проживання їхні підопічні дуже змінилися, стали набагато самостійнішими й відкритішими.

– Коли ми на початку їхнього проживання тут говорили, що будемо пити чай, то вони приходили на кухню і чекали, коли ми його їм принесемо, – каже Л. Легкіх. – Бо вони так звикли, що їм все готове приносять. А тепер усе інакше, чай вони собі роблять самі і нам допомагають готувати сніданки, самі прибирають у кімнатах. Мають багато друзів у селищі: до карантину в нас тут часто бували гості. Кожен має свій транспорт і їздить ним до центру селища, щоправда, дорога поганенька і молодим людям доводиться докладати значних зусиль, щоб її долати. А також катаються у парку, у школі беруть участь у різних майстер-класах, на які їх запрошують. Їх уже всі знають і обертинці до них дуже добре ставляться: як тільки щось дозріє на городі, то вже несуть нам – картоплю, огірки, кабачки, малину…

– Ми ведемо облік, записуємо все, що хто нам приносить. Восени, коли вже люди зберуть урожай, то священник у церкві оголошує, що хто має бажання, може частину врожаю передати в «Оселю…». І люди приїжджають і привозять, і ми їм за це безмежно вдячні, – додає Г. Адамович.

Та й самі молоді люди мають малинник – уже зварили декілька слоїків варення на зиму, – і невеликий городець, де вирощують городину і де любить поратися Л. Оробець.

Власне, кожен вихованець «Оселі…» має мрію, і завдяки майстер-класам в інтернаті – своє захоплення, яке дає можливість не лише самореалізовуватись, а й заробляти гроші на кишенькові витрати. Приміром, У. Белей, в якої недостатньо сформовані руки й ноги, малює ротом, вивчає англійську мову, мріє про виставки за кордоном і про зустріч зі своєю сім’єю. Л. Оробець теж малює і згадує, що колись вона вміла малювати тільки крило, а тепер може намалювати і пташку, ще вона має швейну машинку і за потреби може підшити щось з одягу своїм друзям чи зацерувати постільну білизну. Люба також мріє зустрітися зі своєю рідною сестрою, з якою її свого часу розлучила трагічна життєва подія.

Волонтери всіма можливими способами підтримують своїх підопічних. Наприклад, у грудні 2019 року в Музеї мистецтв Прикарпаття організували виставку живопису Люби Оробець та Уляни Белей, а також виставляли їхні роботи на онлайн-аукціон.

Яна Хазанюк вже навчилася читати і переписує у зошит українські казки, які їй дуже подобаються, шиє з фетра чудові м’які іграшки: різних звірят та пташок, а також ангеликів до різдвяних та новорічних свят, які прикрашає бісером.

– Я побачила її схильність до рукоділля і запропонувала виготовляти іграшки, – розповідає Віта Лотоцька. – Яна спробувала і їй сподобалося. Вона дуже старанна і все робить акуратно. А якщо їй щось не подобається, то переробляє. Думаємо розширити асортимент: якщо до цих виробів додати маленьку шпильку, то їх можна буде носити як прикрасу на одяг чи шапки і беретки.

Ігор Човпило живе в затишній кімнаті на другому поверсі, куди він підіймається сходами за допомогою своїх сильних рук. Він дуже позитивний, любить спілкуватися, вміє мити посуд і користуватися пральною машинкою і має хобі – виготовляє з воску різнокольорові свічки у вигляді різних фігурок, які дарують затишок і тепло.

Щоб мешканці «Оселі…» мали можливість продавати свої вироби, створено сайт «Доброчинні аукціони». Їхні роботи також є частиною експозиції на абонементі центральної бібліотеки Івано-Франківської МЦБС, читачі якої можуть не лише ознайомитися з ними, а й придбати.

Як уже згадували, одним із джерел фінансування Обертинського БПП є «УБМ» яка об’єднує групу волонтерів-опікунів. Стати таким благодійником дуже легко: зайти на сайт мережі, заповнити анкету і зареєструватися – можна й під псевдонімом, якщо хочете зберегти інкогніто. Багато хто так і робить – серед анонімних доброчинців є навіть особи під ніком «Елвіс» та «Бандерас».

Зазвичай щомісячні пожертви становлять 70 – 100 гривень, які автоматично знімаються з картки через платіжну систему «LiqPay». Звісно, є пожертви й на 300, 700 чи й на 1,5 тис. грн – хто скільки може собі дозволити чи вважає за потрібне. Одна компанія переказує по 2,5 тис. грн. Активними членами «УБМ» є 200–250 осіб. Загалом грошей волонтерів-опікунів на місяць назбирується 25-27 тисяч гривень. З них оплачують премії асистенткам, послуги юриста, зв’язок, поштові витрати.

– Ми не знаємо цих людей, де вони живуть і чим займаються в житті, але регулярно надсилаємо їм звіти про витрачені кошти. Зрештою, саме ці благодійні внески рятують оселю в період, коли немає надходжень з обласного бюджету, – каже пан Василь. – Коли ми 2017 року почали думати над механізмом фінансування оселі, а тоді вже був указ Президента, за яким доручали обласним адміністраціям розвивати підтримане проживання зокрема і через модель соціального замовлення, то пропонували таке фінансування виділити окремою програмою. Але наша пропозиція, яку трохи розглядали на рівні комісій обласної ради, досі ще навіть не дійшла до стадії зареєстрованого повноцінного проєкту. Тож наразі маємо фінансування через департамент соціальної політики Івано-Франківської ОДА, коли після відповідних тендерів фінансують оселю з січня по квітень. Потім про ці гроші наче забувають і ми маємо їх «вибивати» у судовому порядку. Така ситуація була торік і повторилася 2021-го. Торішні кошти за січень – квітень нам вдалося повернути через суд, цього року ситуація аналогічна – бюджетні гроші за січень – квітень не надійшли, і ми знову змушені звертатися до суду. Я вже не кажу, що порівняно з 2020-м цього року бюджетне фінансування не збільшили, тоді як лише мінімальна заробітна плата зросла на 1000 грн, а про зростання оплати комунальних послуг годі й казати. І якщо нам вдасться знову ці гроші повернути через суд, то якою буде ситуація наступного року?..

Прикро, що такі питання доводиться вирішувати в судовому порядку, що така життєво важлива ініціатива не знаходить підтримки й розуміння в департаменті соціальної політики ОДА, що влада не хоче бути опорою людям, які так прагнуть стати активними й самостійними членами соціуму і бути щасливими всупереч непростим життєвим обставинам. До того ж фінансування з обласного бюджету, яке скеровують на будинок, це не якісь космічні кошти, вони тільки покривають мінімум витрат – їх вистачає на мінімальну зарплату асистенткам, на харчування з розрахунку 40 гривень на людину на день плюс 8 тисяч гривень на електрику на весь рік…

Щоб отримати ці кошти, мешканці «Оселі…» наприкінці липня навіть записали відеозвернення через фейсбук до Президента Володимира Зеленського, прем’єра Дениса Шмигаля, Міністерства соціальної політики, секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини, Урядовій уповноваженій з прав осіб з інвалідністю… Проте, на жаль, воно так і залишилося без відповіді. Попри те, що мало 1,6 тис. реакцій, 108 коментарів та 743 поширення. Зрештою, вони особливих надій на звернення й не покладали, а зробили його як факт публічного висвітлення проблеми. Тож готуються до найгіршого – жити за умови, коли держава припинить фінансування «Оселі…», і закликають якомога більше людей стати волонтерами-опікунами. А ще до дворічного ювілею «Оселі…» було створено чудовий фільм про їхнє життя, який вони з радістю переглядають на дозвіллі й готуються прийняти у свою дружню сім’ю ще чотирьох членів. Для цього розширюють свою площу – наразі завдяки допомозі компанії «Otaman Trans Group Inc.» вже залито фундамент під додаткові приміщення.

17 серпня відбулося перше судове засідання і його підсумки можна назвати обережно оптимістичними: знайдено компромісний варіант – запропоновано укласти мирову угоду. Наступне засідання заплановано на 14 вересня, тож таки сподіватимемося, що питання фінансування «Оселі Віри, Надії, Любові» буде вирішено назавжди і що надалі вона відчуватиме підтримку не лише волонтерів, а й усіх небайдужих людей і вже прихильної до проблем сиріт з інвалідністю обласної влади.