Понад три місяці триває війна. Нині побутує думка, що чимало людей нерідко відчувають провину вцілілого, оскільки перебувають у безпеці, а десь потерпають і гинуть їхні краяни. Правда, провину можуть відчувати не тільки ті, котрі покинули свої домівки і перебралися у порівняно безпечні області чи ті, які виїхали за кордон, а й навіть ті, хто залишився та активно допомагає наближати перемогу. Адже прагнуть робити більше, ніж виходить, бо комусь нині важче, а хтось докладається значно більше…

Що ж робити, аби відчуття провини не накрило з головою і як таким людям позбутися докорів сумління? Про це розповідає доктор психологічних наук, професор, декан факультету психології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Лариса ЗАГРАЙ:

– Щоб розібратися з різними феноменами, синдромами, які останнім часом циркулюють у медійних просторах, зокрема із синдромом вцілілого, насамперед потрібно з’ясувати: по-перше, чи охоплює він усіх людей, які перебувають у безпеці? По-друге, чи це нормальна реакція людини на ситуацію? І чому в одних людей така реакція виникає, а в інших – ні? По-третє, як з цим впоратися?

Провина вцілілого – це, за визначеннями, вид провини, який переживає людина після травматичної події (смерть близьких, обстріли, напади, агресію тощо). Симптомами такого переживання є нав’язливі думки, спогади про травматичну подію, страх, розгубленість, відчуття безпорадності, апатія, відсутність мотивації, небажання комунікувати, проблеми зі сном тощо. Тому не всіх, хто перебуває у безпеці, стосується такий синдром. Хоча багато людей, які не пережили травми, можуть непокоїтися через те, що хтось гине, а вони у безпеці, хтось не має чогось, а вони мають, їхні рідні з ними, а чиїсь воюють чи загинули, що вони виїхали, а їхні батьки залишилися тощо.

Рівень цих переживань також є різним. Одні люди більш драматично це переживають, інші менш. Це нормальна реакція людини, в якої є емпатія, тобто здатність до співпереживання. Однак цією властивістю наділені далеко не всі люди. Інакше ми жили б без воєн, соціальних потрясінь, численних безглуздих конфліктів, у взаєморозумінні, підтримці одне одного. Таким людям набагато складніше у нашому світі, вони переймаються проблемами інших, переживають за інших, намагаються підтримати, допомогти, їм складно переживати власний добробут, щастя, коли навколо них багато горя й нещасливих людей.

Крім цього, часто у таких людей є загострене відчуття провини, і неважливо за що. Провина – дуже неоднозначне відчуття, яке, з одного боку, може спонукати людину до гарних вчинків, коли вона розуміє свої обов’язки, з другого – призводить до звинувачень себе, до глибокої депресії. Почуття провини складається зі страху та аутоагресії. Тому з такими переживаннями також варто працювати за допомогою психологів.

Як справлятися з провиною вцілілого? У більшості випадків працювати із такими переживаннями повинні фахівці, оскільки це передбачає роботу з травматичним досвідом.

Полегшити процес переживання провини вцілілого можна, усвідомивши, що ця проблема є доволі поширеною серед багатьох людей. Переживати провину – це не означає, що ви у чомусь винні. Ваші переживання є нормальною реакцією у період війни.

Спробуйте проаналізувати, кому ваші дії (перебування у безпеці) завдають шкоди, хто від цього постраждав. У чому саме я себе звинувачую.

Прийміть непередбачуваність обставин, спробуйте досягти розуміння, що неможливо контролювати все життя.

Відмовтеся від своєї відповідальності за все, що може відбуватись у житті. Оскільки ми не все можемо контролювати, прогнозувати, не за все можемо відповідати. Є багато ситуацій, подій, які треба просто приймати. Головне – навчитися правильно на них реагувати. Навчитися усвідомлювати й проявляти свої переживання, емоції (біль, горе, співчуття, тривогу, страх тощо).

Визначте зону власної відповідальності – що є в межах наших можливостей – піклуватися про дітей, близьких, допомагати тим, хто потребує нашої підтримки, виконувати добре свої професійні обов’язки тощо.

Якщо ви у безпеці, сприймайте це як ресурс для себе, своїх рідних, який після війни зможете використати для відбудови країни. Це та опора, яка може допомогти впоратись із почуттям сорому за те, що ви у безпеці.

Основне завдання нині для всіх – це вижити, зберегти своїх близьких, рідних, допомагати, підтримувати, розуміти інших і пам’ятати: «Світанок близько. Тримаймо стрій!»