Василь Лесів з Колінців, Йосип Карпів з Клубівців, Михайло Батіг з Олеші, Василь Нагірний з Коломиї... Сучасне Покуття багате на талановитих літописців. Серед них – і Михайло БУДЖАК, уродженець с. Кулачківців на Снятинщині, який, образно кажучи, за крок до Нового року і за два – до свого 60-річчя прийшов до читачів з новою книжкою – збіркою «Сім вервиць. Книга народних притч», яка побачила світ в івано-франківському видавництві «Місто НВ» за кошти обласного бюджету.

Нову збірку склали притчі, які автор записував і науково паспортизував упродовж кількох десятків років від оповідачів із сіл Коломийського, Снятинського, Городенківського, Тлумацького, частково і Богородчанського районів, а тексти розтлумачив словничком рідковживаних слів. Актуальність такого видання однозначна, адже, як зазначає фольклорист, ідеться про слово предвіку – «один з основоположних жанрів фольклору, якому дослідники приписують чи не більший вік, аніж біблійний, і на постулатах добра, мудрості та людяності якого вчилося чимало поколінь українців». Та про цей жанр «упродовж цілого століття немає навіть найменшої згадки у науковій літературі, довідниках, а самі притчі, за всіх часів чи не найпопулярніші оповідки, «сильні світу цього» навіть не допускали на сторінки книжок, журналів та шкільних підручників», «різні науковці, під різними приводами, на догоду владі «звинувачували» в «біблійності», «близькості до застарілих, релігійних сюжетів...»

У збірці «Сім вервиць» подано тексти майже 130 притч, тематично структурованих сімома розділами-вервицями.

Притчі належать до алегорично-повчального жанру українського фольклору, короткого за формою, але динамічного за сюжетом і влучного за змістом. Проте культурні вандали в часи войовничого атеїзму і радянського мракобісся залишили і на них свої карби, видаючи їх за побутові казки та завужуючи тематику як «церковних творів». Таким чином витісняли їх як жанр українського фольклору. Може, саме через це число притч на церковну тематику чи найбільше? Притчі – то глибока вікова мудрість предків. Фольклорист Михайло Буджак віднайшов дорогу до носіїв цього жанру усної народної творчості – людей поважного віку, більшості з яких нині вже нема з нами.

Цікаво, що паспортизації народних притч часто містять коротенькі штрихи до портретів їхніх носіїв. Наприклад, про Петра Романюка із с. Надорожної на Тлумаччині зазначено, що він «садівник і дописувач районної газети», про Наталію Гуцуляк із с. Потічка на Снятинщині – «знавець пісень та народних обрядів», про Олену Богдан із с. Живачева на Тлумаччині – «колишня весільна кухарка та співачка», про Ганну Обушак – «народна співачка, майстриня весільних прикрас», про Степана Ривака із с. Хвалибоги на Городенківщині – «цікавий оповідач і пересмішник», про Василину Стражник із с. Гвіздця на Коломийщині – «одна з найкращих оповідачок казок, притч тієї місцевості», про Степана Дагнюка із с. Жабокруків на Тлумаччині – «колишній вчитель», про Івана Аннюка із с. Тарасівки на Тлумаччині – «співак і казкар, єдиний майстер на село, котрий плів капелюхи», про Романа Сороковського із с. Бучачків на Снятинщині – «колишній мельник». Тож «Сім вервиць» – ще й добра книжка пам’яті про тих, хто вже відійшов у засвіти, і данина великої вдячності нині сущим землякам.

Дослідник записав тексти, максимально відтворивши їхню лексичну канву, майстерно адаптувавши до сучасних норм та уклавши для читачів словничок рідковживаних слів. До кожної притчі підійшов дуже зважено й помірковано, без напускної стилізації під давнину і говіркового її причепурення.

Як приклад наводимо притчу «Кому Бог допомагає», записану в Снятині понад 20 років тому від Стефанії Зубко 1925 р. н.:

«По сусідству жили два брати: багатий і бідний. Багатий недосипає вночі, недоїдає – робить, бо хоче щось мати, доробитися до більшого. У коморі у нього ніколи не буває пусто. А у бідного навіть хліб на столі, і то лишень по великих святах. Живе з дня на день.

Багач бачить те, шкодує брата. Нерідко в жнива, як багато роботи, кличе його до помочі.

– Ходи, Петре, – каже, – мені допоможеш хліб зібрати, а заодне й собі заробиш. Чи мені не усе одно кому гроші платити?

А бідний брат не хоче йти.

– Я, – мовить,– чужим хлібом не наїмся. Почекаю, поки свій матиму, може, Бог мені чимось допоможе.

Лежить у холодку, лишень споглядає, як-то люди косять та жнуть. Чекає. А з неба нічого не падає.

Якось зібрався він, іде до Бога. А багач дізнався про те й просить:

– Як уже, брате, будеш на небі, то аби-сь там і за мене звідав. Аби-м і я знав, на що маю сподіватися.

Пішов Петро. Допитався до Всевишнього. Скривився перед ним. Бідкається, що грошей, хліба нема. А в брата хоч і родить поле, та він хліба не дає. Просить, аби допоміг з біди та нестатків вибратися.

Бог те вислухав і каже:

– Твій брат має багато всього. Матиме вдесятеро більше. А на тобі одна одежина, та й та згорить.

Вертається бідняк від Бога. Зійшов на горб, здоймив із себе вбрання.

– Як нічого, – каже, – нема, то й цього не треба. Бог і так нічого мені не допоможе, – і пустив свої лахи з вогнем.

Вдома виліз на піч, лежав собі там, чухався у п’яти. Голим і вмер. А багатий брат робив, дбав про господарку, і Господь завжди ставав йому до підмоги».

...Книжку Михайла Буджака можна означити антологією покутських притч. А насамкінець зазначу, що стовідсотково підтримую дослідника: «Українська притча заслуговує на те, аби навіть у XXI столітті не лишень посісти своє заслужене місце серед провідних жанрів українського фольклору, а й надалі виконувати свою вікову місію: йти до людей із наукою передвіку і вести їх одвічною дорогою життя».

Із творчої скрині автора

Михайло Буджак – відомий прикарпатський журналіст і фольклорист, записувач казок, легенд, притч. Автор понад десятка книжок, зокрема краєзнавчих видань «Бережничі Карпат» (2004), «Золоте жниво землі тлумацької» (2008), «По забутих стежках» (2013) та «Скарби старого замку» (2016). Записав і впорядкував збірки казок, притч, коломийок, народних оповідань, прислів’їв, народних порівнянь: «Срібний колосок» (1993), «Чарівні горішки» (2002), «Диво сухої долини» (2004), «Дев’ята межа» (2006), «Чільце» (2008), «Бо прийдуть до тебе три празники в гості» (2009), «Кам’яна корона» (2015), «Скарби старого замку» (2016), «Перстень з дванадцятьма вічками» (2016), «Коломийки олеські» (2016), «Жертовний хліб» (2018), «Сім вервиць» (2020). За краєзнавчі матеріали 1991 року став лауреатом республіканської журналістської премії «Дебют», а за книгу нарисів з історії м. Тлумача «По забутих стежках» 2005 року його відзначено премією імені Івана Макухи.