Сповнилася 31-ша річниця незалежності Української держави, а також минуло шість місяців від початку війни росії проти нашого народу. «Як людина, якій пощастило особисто стати свідком шляху державного будівництва України після останніх років існування СРСР, я можу засвідчити неабияку трансформацію, що сталася за ці роки. Україна досягла величезного прогресу за три десятиліття свого існування як незалежна держава. А напрочуд стійка реакція її суспільства на російське вторгнення показала, як далеко просунулась вона після перших хаотичних років пострадянської ери», – так написав із того приводу у своїй колонці на nv.ua. американський економіст, старший науковий співробітник Atlantic Council Андерс АСЛУНД. Пропонуємо увазі читачів його ретроспективні нотатки на цю тему.
Уперше я відвідав Київ у червні 1985 року, коли взяв участь в економічній конференції в Інституті планування народного господарства Держплану. Форум провадив академік Олександр Ємельянов, потужний марксистсько-ленінський економіст. Уже тоді Україна була явно чистішою та краще організованою, ніж москва. Мене також вразило те, що Київ був набагато зеленішим містом, ніж столиця Союзу.
За тиждень до серпневого перевороту в москві 1991-го Джордж Сорос попросив мене та мого покійного друга професора економіки Олега Гаврилишина провести тиждень у Києві та зустрітися з усіма політиками в галузі економіки. Я був приголомшений тим, що почув. Ми знову зустрілися з Ємельяновим, який тепер був головним економічним радником лідера радянської України Леоніда Кравчука та скромно заявляв, що підтримує перехід до ринкової економіки. Мене це не переконало, головно через те, що він, мабуть, не розумів, що таке ринкова економіка.
Ми говорили з багатьма іншими особами в Києві. Серед них переважала думка, що єдиною реальною економічною проблемою України є росія. Якби Україна могла просто розірвати зв’язки з рф, економічні проблеми країни було б розв’язано. Ніхто, здавалося, не цікавився деталями маркетизації, лібералізації та приватизації... У пригніченому стані я поїхав тоді з України, а О. Гаврилишин, який був великим патріотом, залишився в Україні на посаді заступника міністра фінансів.
Влітку 1993 року я з деякими ваганнями вирушив на Всесвітній економічний форум до Києва. Україна не мала тоді власної економічної політики. Дефіцит у державі був страхітливим, вона переживала руйнівну гіперінфляцію – в 10?000 відсотків. Тодішні українські міністри це чітко усвідомлювали, тому більшість із них навіть не з’явилася на заході, як було раніше заявлено. Декілька присутніх іноземців не приховували своїх негативних вражень від цього... То був чи не перигей розвитку молодої держави, точніше її регресу. Відчувалося, що явно щось має змінитися…
У липні 1994-го в Україні обрали президентом Леоніда Кучму. Мені сподобалося, що він говорив прямо і видавався радикальним. Я зв’язався з Соросом і сказав йому, що буду радий працювати з Кучмою. За кілька днів Сорос зателефонував мені й сказав, що йому призначено зустріч із Кучмою і чи не хотів би я піти разом з ним на прийом. «Авжеж», – відповів я.
Ми зустрілись із президентом України, й Сорос запропонував йому свої послуги. Кучма відповів: «Я готовий». Згодом Сорос сказав мені: «Робіть те, що вважаєте за потрібне. Я оплачую». Я чекав такого, тож заздалегідь підготував групу фахівців, які невдовзі й прибули до Києва. Після восьми тижнів напруженої роботи новий український уряд завершив свою першу програму МВФ, яка швидко усунула проблему гіперінфляції.
Крім самого Кучми, нашими найбільшими помічниками в українському уряді були міністр економіки Роман Шпек та голова НБУ Віктор Ющенко. Наша група розширилася до 27 осіб, поміж яких були переважно молоді дотепні українці. На жаль, лише восени 1994-го ми й наші знання та вміння були потрібні молодій державі, а до закінчення 1997-го року ми всі роз’їхалися.
У грудні 2004 року я танцював на вулицях Києва з мільйоном українців під час Помаранчевої революції, коли країна переживала переломний момент у своїй сучасній історії. Після цього важливого геополітичного повороту для України та всього пострадянського регіону я разом із професором Олександром Пасхавером став співголовою комісії ООН із пропозицій щодо реформ в Україні. Й досі пишаюся звітом, який ми тоді підготували і всіляко його просували. Але єдиним членом нового постпомаранчевого уряду, який справді цим займався, був міністр фінансів Віктор Пинзеник. Інші посадовці, здавалося, були зацікавлені лише в тому, щоб стати прем’єрами. Майбутній мер Києва Леонід Черновецький якось сказав мені: «Ви не розумієте? Вони всі – переможці. Чому мають когось слухати?» Як же слушно він казав!
Головною проблемою після Помаранчевої революції був хаос на найвищому рівні, хоч існувало й чимало інших труднощів. Євросоюз тоді не відігравав жодної реальної ролі в житті України і не пропонував Києву жодного напряму для руху. Кількість українців старшого віку, які розмовляли англійською й мали досвід участі в міжнародних проєктах соціально-економічного розвитку, залишалася мізерною. Економічна ідеологія фактично була відсутня. А ті з небагатьох, хто були «нагорі», хотіли тільки особистого процвітання – доля ж суспільства їх не цікавила.
Та все ж попри політичні розчарування від повстання 2004 року, той перший Майдан залишається надзвичайно важливою подією в національній історії України. Найважливішою довгочасною перевагою Помаранчевої революції було створення сильного й енергійного громадянського суспільства. Це посприяло надалі прогресові українського державного будівництва.
Революція також поклала край цензурі центрального уряду в кремлівському стилі і відкрила нову еру свободи в ЗМІ. Український медіаландшафт усе ще був далекий від ідеалу й далі потерпав од надмірного впливу олігархів, але жоден наступний український уряд уже не зміг відновити той контроль над пресою, який влада здійснювала до Помаранчевої революції.
Через десять років мільйони українців знову вийшли на вулиці, щоб захистити своє демократичне майбутнє. Хоча Революція Гідності може зовні видатися схожою на Помаранчеву, та вона засвідчила існування в українському суспільстві набагато серйознішого протистояння, яке, зрештою, і спровокувало пряме військове втручання росії. Вторгнення ж московії викликало важку економічну кризу в першій половині 2014 року. На щастя, на ту пору Україна мала достатній людський капітал, і багато молодих людей здобули чудову освіту за кордоном. Це разюче відрізнялося від ситуації на початку 90-х або навіть 2004-го, коли відсутність українців із міжнародним досвідом перешкоджала зусиллям країни з реформування та розвитку.
Україна спромоглася підписати Угоду про асоціацію з ЄС, що пропонує як доступ до величезного європейського ринку, так і детальну дорожню карту наступних реформ. До урядування було запрошено вмілих та рішучих реформаторів, ухвалено чимало ефективних законів про реформи. Цей процес передчасно сповільнився 2016 року, а потім ненадовго пожвавився 2019-го… Та все ж попри численні невдачі, загальний напрям до більшої прозорості та євроатлантичної інтеграції залишався чітким.
Останні вісім років російської агресії посприяли самовизначенню української нації. Це було очевидно вже 2014 р., після захоплення Криму та військової інтервенції росії на сході України. Консолідація українців стала ще більш вираженою за останні пів року від початку повномасштабного вторгнення росії у лютому цього року. Сьогодні Україна знає, що вона є частиною Європи. А більшість її громадян виступає за вступ держави до Євросоюзу й НАТО. Це також означає, що українське суспільство готове провести життєво важливі судові реформи, яких повсякчас бракувало.
Звісно, Україна має ще подолати російську агресію та виграти війну. Проте вона підійшла до 31-ї річниці своєї незалежності сильнішою та згуртованішою, ніж багато хто на початку 90-х років наважився б повірити в таке, і готовою до економічного злету, якщо їй вдасться домогтися після перемоги стійкого миру.
