Написати до рідної «Галичини» спонукала мене розмова з одним хлопчиною. Питаю його: «Тепер – Великий Піст. Ти поклони б’єш?». «Ні» – відповідає. «Як так?! – майже вигукую. – Та ж твій тато на фронті, йому так потрібна твоя молитва, твоє прохання до Бога, щоб він повернувся таким, як і пішов на війну…».

Пишу про це до газети, бо таких, як той хлопчина, на жаль, багато. Ми чекаємо від Європи і світу гармат, танків, ракет, набоїв, літаків і часто забуваємо, що найгрізніша зброя, яка допоможе перемогти лютого ворога – то наша молитва. Величезну силу має молитва спільна, особливо в церквах. І чим давніші храми, тим ліпше, бо то більш намолені місця.

Хай бодай на час війни, прийдуть до церкви й ті мудрагелі, котрі не храмів не ходять і які кажуть, що вірять у Бога, а не у священиків. Хай зрозуміють, що вони прийшли не до священика, а до Господа, бо церква – це Дім Господній. Як не хочуть, то хай не моляться. Вже сама їхня присутність буде мила Отцеві Небесному, бо Він знає, чого вони прийшли.

Молитва потребує духовної чистоти. Тому не допускаймо, щоби через уста, які промовляють молитву, в інший час вилітали матюки. Наша рідна мова тої погані не знає. Нам до Галичини принесли її москалі. Вони забралися, а та нечисть від них залишилася й далі калічить наші душі. Щоб відхотілося нам наслідувати в цьому кацапню, пам’ятаймо: молитва – розмова з Богом, а нецензурщина – «базар» із дияволом. Коли ми лаємося – Матінка Божа плаче.

Велику силу має спільна молитва. Тим швидше вона долітає до Всевишнього і тим більше Він до неї прислухається, чим душа молільника чистіша. Тому дуже потрібна нашим Героям молитва дитяча. Тому просив би дорогих наших школяриків щодня перед першим уроком спільно порозмовляти кілька хвилин із Творцем. А ще б добре нашим любим ангеликам у садочках ставати під наглядом своїх наставниць на колінця й молитися. Навіть якщо діти ще не знають ні «Отче наш», ні «Богородице Діво», то достатньо хоча б лише перехреститись і промовити: «Бозю, поверни нам наших захисників цілими і здоровими!». Але ж, дорогі няні й виховательки, навчайте наших діточок і молитов!

Пам’ятаймо, що доля України – і в наших руках.

ВІД РЕДАКЦІЇ. В деяких селах Прикарпаття, зокрема в Підвербцях на Тлумаччині, як нам достеменно відомо, ще з 2014-го практикують спільні молитовні служіння за мир в Україні, які об’єднують вірних різних конфесій – православних, греко-католиків, протестантів… Щодня об одній і тій самій годині духовні активісти громад сходяться чи то у храмі або молільному домі, чи й просто неба в одному місці і благають Господа зглянутися над нашою державою й допомогти в захисті її суверенітету і територіальної цілісності, прохають сприяння в тому, щоб якомога швидше покласти край цій всенародній трагедії. Приклад, справді гідний наслідування. Ті, хто так робить, вірують і знають, що якби в кожній громаді в усій Україні сходилися до такої молитви щодня в один час, то війна б давно закінчилася нашою перемогою.