У видавництві «Адаптації» побачив світ артбук коханої воїна «Чекання», створений мисткинею Софією Сіренко разом із відомими письменницями – дружинами воїнів: Ольгою Деркачовою, Тетяною Белімовою, Дарою Корній, Іванною Голуб та Христиною Букатчук (Кухарук). У виданні зібрано тексти, що чесно й без прикрас розповідають про очікування воїна з фронту, про цей досвід з його рефлексіями та страхами. Їх доповнюють ліногравюри, які «говорять» про ці переживання ще й візуальною мовою. Це неймовірно вчасна книжка, адже вона чи не вперше фокусує увагу на тих, хто тримає тил. У такому ритмі, що вимірюється не годинами, а «галочками» в месенджерах та короткими повідомленнями, сьогодні живуть тисячі жінок: дружин, партнерок, мам, сестер… Тому це видання надзвичайно актуальне й потрібне.

Підсвітити невидиме

На презентації «Чекання», що відбулася в затишній атмосфері книгарні «Сенс» в Івано-Франківську і яку модерувала Олеся Дибовська, упорядниця книжки Софія Сіренко зауважила, що ідея видання народилася з її ліногравюр, які зображають різні стани, емоції та переживання. Згодом тему чекання з війни доповнили тексти письменниць, котрі також проживають цей досвід. Тож артбук поєднує літературну прозу та візуальне мистецтво, пропонуючи унікальний погляд на життя тих, хто чекає та підтримує своїх близьких у складні часи. Це шість дуже особистих і чесних історій жінок, чиї чоловіки воюють. За словами мисткині, тема чекання пронизує і тексти, й ілюстрації, тож у виданні неможливо не знайти точок перетину. Також вона наголосила на тому, що ця тема, попри свою гостру актуальність, досі залишається недостатньо висвітленою у культурному просторі.

«Важливість книги в тому, що ми оприлюднюємо голоси дружин військових. Як на мене, вони ще не достатньо підсвічені в сучасній літературі та мистецькому процесі. Доля дружин захисників є важливою, і їхні історії також повинні бути почутими, – наголошує вона. – Ця книжка значуща як для самих дружин військових, бо може допомогти відрефлексувати власний досвід, так і для тих, хто не має схожого досвіду. Адже ми не живемо ізольовано й не поділені на два табори: дружини військових та дружини цивільних. Ми бачимося, спілкуємося, взаємодіємо на різних рівнях. Тож через цей артбук інша людина може пізнати шлях дружини воїна і, можливо, знайти сили та правильні слова, щоб її підтримати».

За словами О. Деркачової, книжка «Чекання» є універсальною, підійде для всіх, навіть тих, хто не має досвіду очікування близької людини з війни.

«Мені здається, ця книжка для всіх небайдужих. Для тих, хто чекає, щоб вони зрозуміли, що не самотні. Для тих, хто хоче підтримати інших, але часом не знає як. А ще для тих, хто іноді призабуває про війну, особливо в тилових містах. Це нагадування про те, що ми ніде не можемо почуватися в цілковитій безпеці, бо війна, на жаль, стала частиною нашого життя. Ми не в силах це змінити, але приймаємо це. І кожен чинить опір так, як може», – наголошує письменниця.

Для пані Ольги поява артбуку – це передусім спосіб пробити стіну самотності, яка постає перед жінкою в перші місяці адаптації до нового життя. За її словами, найважче в цей період відчувати, що тебе ніхто не розуміє, а ти сама не в силах пояснити світові, що саме тебе болить.

«Я хочу, щоб жінки, які чекають, розуміли, що вони не самі. Ми всі по-різному переживаємо і тривоги, і страх, але ми є, ми разом і ми тримаємося купи, – каже вона. – Також дуже важливим для мене став досвід співпраці з іншими авторками. Це справжнє «сестринство». А ще наша книжка для тих, хто хоче підтримати іншу людину, але не знає як. Прочитавши її, можна зрозуміти, що варто говорити, а про що, можливо, краще змовчати».

На думку відвідувачки презентації, завідувачки кафедри журналістики Карпатського національного університету ім. В. Стефаника, дружини військового Ірини Копистинської, такі книжки надзвичайно потрібні.

«Крім того, що вони передають емоції тих, хто чекає, вони також показують, наскільки наші жінки сильні та мужні, – зауважує вона. – Ті, у кого в родинах є військові, прекрасно розуміють, як і самі військовослужбовці, що таке війна. Такі видання допомагають нам тут, у тилу, осягнути, що переживають сім’ї захисників, і зрозуміти, що вони також фактично на війні. Раджу читати цю книгу всім, щоб усвідомити, що війна не десь далеко, а поряд».

Страх та емоційні гойдалки

Серед прозових текстів видання є й есе С. Сіренко. Авторка зізнається, що говорити про свої переживання та страхи їй було легше візуальною мовою, ніж словами. У своєму творі «Моя маленька тваринка» вона чесно написала про пережиті емоції та відчуття.

«Моя історія також про чекання, яке втілено в такому символічному образі маленької тваринки. Її можна годувати страхом та негативними емоціями, а можна – добрими справами і допомогою іншим людям», – каже вона.

Чоловік О. Деркачової вже чотири роки на війні, тож письменниця має чималий досвід чекання. Її текст у виданні під назвою «Гойдалки» розповідає про перші місяці адаптації, коли вона лише призвичаювалася до нових реалій.

«Коли чоловік іде на війну, ти ніби ставиш життя на паузу, – коментує авторка. – Живеш у постійному очікуванні зв’язку, повідомлень, дзвінків. Чекаєш бодай короткого: «Я живий, усе гаразд». До цього треба призвичаїтися. Адже світ довкола тебе не змінився, проте змінилася ти – і тепер сприймаєш його по-іншому. Мій текст «Гойдалки» саме про це. Бо якщо запитати, як я почувалася тоді і як почуваюся тепер, то це ніби на емоційних гойдалках. З одного боку – радість від приємних моментів та підтримки друзів, а з іншого – тривога за коханого, яка нікуди не зникає».

«Гойдалки» – це не перший текст пані Ольги про війну, адже вона пише про неї ще з 2014 року. Власне, на презентації «Чекання» письменниця зачитала своє давнє есе «На щиті». На запитання, як війна вплинула на її стиль письма, відповіла з усмішкою: «Я почала писати більше віршів».

Те, що дратує і те, що додає сили

Жінки, котрі чекають близьких із війни, окрім внутрішньої боротьби та постійної напруги, чи не щодня стикаються з нетактовними зауваженнями чи запитаннями від друзів, знайомих і колег. О. Деркачова зізнається, що раніше її зачіпало буквально все, бо здавалося, що люди байдужі й не чують її.

«Найбільше дратувало запитання: «Як ти могла його відпустити?». Знаєте, так ніби він песик, якого я вивела на прогулянку. Але це чоловік, який має свою позицію і сам ухвалює рішення. Прийшла повістка – він зібрав речі й пішов на війну. Це навіть не обговорювалося. А ці закиди: «Як ти його відпустила?», «Чому ви не вирішували це питання?», «Хто тобі тепер винен?», «Всім погано»... Також дратували розмови про гроші: «У нього ж доплата, висока зарплата, то чого хвилюватися?». Або ж про вік: «Він же не зовсім молодий. От коли йдуть хлопці у 18-20 років – це одне, а коли чоловік 40 плюс – зовсім інакше». Такі коментарі зустрічаються й досі. Просто я навчилася на них не реагувати, і вони перестали мене зачіпати», – розповідє письменниця і додає, що триматися їй допомагають підтримка близьких, література, улюблена робота, церква та молитва.

Чекання С. Сіренко розпочалося у березні 2022 року. Вона пройшла шлях від дружини військового – до дружини ветерана. Зауважує, що коли її чоловік перебував «на нулі» найважче було жити у постійному страху. В такі періоди кожен день перетворювався на виснажливе протистояння із власними переживаннями. Окрім внутрішньої боротьби, Софія, як і багато дружин військових, зіткнулася із зовнішнім тиском – нетактовністю соціуму.

«Важко було слухати чиїсь рефлексії, отримувати непрохані поради, бо це викликало емоції, – зізнається мисткиня. – Рятувало перебування у спільноті таких же дружин військових, де можна було обмінюватися досвідом і бути серед тих, хто зрозуміє».

Щоб не дати страху поглинути себе, мисткиня шукала свої точки опори. І такими для неї стали робота та активна допомога війську. Власна творчість та створення артбуку стали свого роду терапією – можливістю переключитися й виплеснути емоції в ілюстрації та текст.

«Я намагалася знаходити опору в роботі. Крім книги, допомагало волонтерство: відкриття зборів, поширення інформації про «банки». Це давало сили, бо спрямовувала свою енергію на добрі справи», – розповідає С. Сіренко.

Чекання І. Копистинської триває з 2022 року. Її чоловік пішов на фронт добровольцем, а з 2023-го перебував безпосередньо на бойових позиціях. Пані Ірина зізнається, що цей стан виснажує фізично й емоційно, а його головним символом стає екран смартфона.

«Ти завжди прокидаєшся з очікуванням. Одразу дивишся у «WhatsApp»: з’явилася «галочка» чи ні? Якщо її довго немає, починаєш хвилюватися і думати, що ж сталося? Це чекання дуже виснажує, але ти все одно знаєш і віриш, що все буде добре», – каже вона.

Нині її чоловік перебуває вдома на лікуванні після травмування на війні. Вона каже, що тепер їй «трішки легше», бо має можливість бачити його поряд, проте пам’ять про постійні перевірки месенджерів залишається гострою.

«Додає сили розуміння того, заради чого він туди пішов: захистити державу і, насамперед, нашу сім’ю, нас із доньками. А вистояти в цьому чеканні допомагає віра, що ми обов’язково переможемо», – наголошує пані Ірина.