Громадськість Прикарпаття відзначила 100-річний ювілей Любомири МЕЛЕХ-ЯРОСЕВИЧ (1924–2007) – музикознавиці, педагогині, кандидатки мистецтвознавства, доцентки Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, талановитої публіцистки, активної громадської діячки.
Л. Яросевич виховала плеяду музикантів, прищепила їм любов до національного мистецтва, здійснила ґрунтовний аналіз життя й творчості багатьох українських композиторів та виконавців. Вона організовувала цікаві вечори, присвячені видатним постатям літератури й музики, виступала на численних наукових конференціях, зокрема й міжнародних…
Життя Любомири Володимирівни було тісно пов’язане з нашим містом та Станіславським музичним училищем, де вона навчалася, а згодом працювала як викладач музично-теоретичних дисциплін. В Івано-Франківському педінституті ім. В. Стефаника вона стала одним із засновників кафедри музики. Після переїзду до Львова Л. Яросевич цілковито розкрила свій потужний потенціал як провідний музикознавець Львівської консерваторії (тепер Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка). Проте її контакти з Івано-Франківськом не припинялися. Вона часто відвідувала наше місто, щоб зустрітися з друзями, брала участь в урочистостях з нагоди відкриття барельєфа Дениса Січинського, що прикрашає фасад Івано-Франківського музичного коледжу. Пані Любомира виховала чимало фахівців, які й нині успішно працюють на мистецько-освітній ниві.
Л. Яросевич народилася 18 листопада 1924 року в містечку Пшасниш, розташованому в центрально-східній частині Польщі, в сім’ї вчителів. Її батько – Володимир Мелех, випускник педагогічного факультету Варшавської консерваторії, викладав музично-теоретичні дисципліни, навчав гри на скрипці, працював керівником хору у середніх спеціальних закладах. У спогадах про свою родину Яросевич зазначає, що саме він виховував її у національному дусі, полюбляв читати вірші Тараса Шевченка, передплачував українські дитячі часописи з Галичини. Батько підтримав Любомиру в її прагненні стати музиканткою і завжди був для неї прикладом відданого служіння своєму народові, зразком високої культури й доброзичливості.
Мати вчителювала у школі. У родині Мелехів любили співати народні пісні, шанували книжки, дотримувалися традицій, відзначали національні свята. Тоді українці зазнавали жорсткого тиску польської влади, проте не поступалися національними інтересами. Саме так вчинив Мелех, який після звільнення з посади в учительській семінарії переїхав до міста Ярослав поблизу Перемишля, тобто на етнічні українські землі Надсяння, та розпочав роботу в місцевій гімназії.
Навчаючись у гімназії, де працював її батько, Любомира брала активну участь у діяльності «Пласту», організовувала Шевченківські вечори та концерти, із захопленням грала у відбиванку (тобто волейбол). Вона приятелювала з багатьма гімназистами – майбутнім цвітом української нації. Серед її найближчих друзів згадаю хоча б Володимира Малкоша – в майбутньому активного учасника національно-визвольної боротьби, стрільця в складі Української дивізії «Галичина», ім’ям якого названо одну з вулиць Івано-Франківська.
Прагнучи здобути вищу освіту, Л. Яросевич вступає до Віденського університету. Проте скрутне матеріальне становище, туга за рідними, а головне – злочинна політика тоталітарних режимів та депортація українців з Польщі на територію «совітів» змусили її припинити навчання в австрійській столиці.
Після ще одного переїзду сім’ї Мелехів – тепер уже до Станіславова – Любомира стає студенткою диригентсько-хорового відділу музичного училища. Серед її найближчих друзів – Зеновія Штундер (у майбутньому дружина Станіслава Людкевича), а також Мирослава Литвинович-Радловська. За спогадами Мирослави Михайлівни, у повоєнний час взимку кожен студент приносив на урок декілька дров, щоб розпалити пічку та зігріти руки. Саме в таких важких умовах здобували знання, вдосконалювали свою майстерність майбутні музиканти. А допомагали їм у цьому досвідчені педагоги. Зокрема Стефанія Крижанівська – викладач фортепіано; Галина Дяченко, яка ілюструвала уроки музичної літератури, адже не було платівок та апаратури; Григорій Дмитренко, який навчав гри чи не на всіх народних інструментах; Іван Атаман, який викладав хоровий спів, популяризував українську пісню та організовував музичні колективи. З теплотою згадує М. Литвинович-Радловська викладача української мови і літератури Клавдію Демус і, звісно, батька Любомири – Володимира Мелеха, який вів предмети сольфеджіо, гармонії, теорії музики.
Вищу освіту Л. Яросевич здобула у Львівській консерваторії, навчаючись на історико-теоретичному факультеті. Попри ідеологічний тиск комуністичного режиму, спроби русифікації навчально-виховного процесу, нав’язування страху за будь-яку незгоду з політикою партії, консерваторія залишалася осередком українського духу, давала ґрунтовні знання та готувала відповідні професійні кадри. Достатньо згадати славні імена викладачів цього закладу, серед яких – Станіслав Людкевич, Микола Колесса (ректор), Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, Роман Сімович та багато інших. Для нашої ювілярки це був важливий етап становлення як особистості та фахівця. І знову ж вона виявляла дивовижну активність, очолюючи Студентське наукове товариство консерваторії, про що згадує її приятелька – композиторка Богдана Фільц.
Педагогічну працю, яка тривала понад пів століття, Любомира Володимирівна розпочала в Станіславському музичному училищі як викладач теоретичних дисциплін. А паралельно навчалася в аспірантурі Київського інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Згодом перейшла на роботу у педагогічний інститут, очолювала кафедру історії, теорії музики та гри на музичних інструментах. Її по праву вважають одним із фундаторів нинішнього Інституту мистецтв Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.
Захоплення наукою, зокрема проблематикою інтерпретації поезії в музиці, визначило напрям дисертаційного дослідження Яросевич «Леся Українка і музика». Створена під керівництвом професора Валеріана Довженка, наукова праця Любомири Володимирівни засвідчує її глибоке розуміння особливостей поетичного слова, вміння осягнути суть образного змісту віршів та їх музичного «прочитання» у творчості того чи іншого композитора. Захист дисертації пройшов з великим успіхом, вона вийшла друком окремою книгою, а авторці заслужено було надано звання кандидата мистецтвознавства.
Після закінчення аспірантури та захисту дисертації Л. Яросевич перейшла на викладацьку роботу до Львівської консерваторії, де активно працювала на посаді доцента кафедри історії музики. Викладала історію української музики, музичну критику, вела лекторську практику, керувала дипломними роботами студентів. Серед її вихованців – чимало прикарпатців, зокрема кандидати мистецтвознавства Наталія Татарчук-Толошняк, Ірина Чоловська-Полякова, Ігор Глібовицький. У нашої ювілярки курс української музики проходили Роксоляна Колодій, Олена Антонович, Галина Максим’юк та багато інших студентів.
Слід також згадати Дануту Заборовську-Білавич – провідного наукового співробітника Львівського музично-меморіального музею Соломії Крушельницької. З перших днів функціонування цього музею Яросевич брала активну участь у різних заходах – концертах, наукових конференціях, презентаціях, вечорах спогадів, готувала статті до каталогів тематичних виставок. Її виступи, присвячені видатним постатям української культури, завжди привертали увагу широкої громадськості. Голос Л. Яросевич звучав в ефірі львівського радіо, під час просвітницьких лекцій в університетах та інших навчальних закладах, на міжнародних форумах і сесіях Наукового товариства імені Т. Шевченка. А серед багатьох українських композиторів та виконавців, які перебували в центрі уваги дослідницьких інтересів та просвітницької роботи Любомири Володимирівни, слід відзначити імена Лисенка та Людкевича.
Наукова діяльність Яросевич – важлива сторінка її біографії. Вона досліджувала широкий пласт історії української музичної культури. Назву лише деякі праці нашої ювілярки: «Співвідношення слова і музики у творчості Т. Г. Шевченка»; «З музикою крізь життя» (вступна стаття до книжки Я. Михальчишина про відомих та незаслужено забутих митців Галичини); «Марія Білинська. Творчий портрет» (з книжки «Подвижниця української культури»). Любомира Володимирівна була керівником авторського проєкту «Українська музична література від найдавніших часів до першої половини ХХ століття». Це навчальний посібник, адресований викладачам та студентам середньої ланки музичної освіти.
Яросевич вражала енциклопедичністю знань, широкою ерудицією не лише в галузі мистецтва, передусім музики й літератури, а й історії, філософії, завжди була в курсі подій суспільно-політичного та культурного життя. Блискучий аналітичний розум у поєднанні з чудовою пам’яттю забезпечували феноменальний результат. Не випадково з марудною прискіпливістю вона ставилася до точних назв, дат, подій та емоційно реагувала, коли їй траплялися помилки у друкованих виданнях. Вільно володіла декількома іноземними мовами, зокрема польською та німецькою, знала французьку й латину. Маючи неабиякі філологічні здібності завжди правильно висловлювала свої думки, вимагала від студентів грамотної вимови та обурювалась, коли чула щось на кшталт «вибачаюсь» замість «вибачте», «на протязі» замість «протягом».
Попри складні життєві випробування, що випали на долю її покоління (Друга світова війна, депортація українців у рамках акції «Вісла», комуністичний терор проти творчої інтелігенції у важкі повоєнні роки), Яросевич завжди випромінювала оптимізм, зберігала віру в краще майбутнє та для багатьох була прикладом безкорисливого служіння своєму народові й розвиткові української музичної культури. Дивовижно, але ця тендітна, худорлява жінка з плином часу залишалася такою ж енергійною, цілеспрямованою, працьовитою, як і в молоді роки. Зранку обов’язково займалася руханкою (фізичними вправами), вмивалася холодною водою, а тому зрідка хворіла, дотримувалась дієти у харчуванні, особливо любила «ябчанку», тобто яблучну зупку. І загалом залишалась невибагливою у побуті, про що свідчила її скромна львівська квартира на вулиці Дністровській на другому поверсі типової «хрущовки». Стіни прикрашали картини відомих митців, а на столику у вітальні поряд з портретами В. Барвінського, В. Людкевича, М. Леонтовича завжди купами лежали списані аркуші, друковані матеріали, адже робота музиколога не знала спочинку. А ще велика кількість книг – художня література, музикознавчі праці, що займали чималу частину помешкання гостинної та добродушної господині. За словами Яросевич, у пошуках потрібної книжки вона часом проводила справжні «археологічні розкопки» своїх скарбів.
З одного боку – шляхетна й витончена, привітна, з невичерпним почуттям гумору, завжди готова допомогти, поділитися знаннями та життєвим досвідом. З іншого – вимоглива та принципова, відверта та послідовна у дотриманні своїх життєвих цінностей. А як емоційно та пристрасно вона переживала події Помаранчевої революції… А ще Любомира Володимирівна ніколи не забувала, що вона – українська жінка, про що свідчив її скромний та елегантний вигляд: акуратна зачіска, одяг та прикраси у національному стилі.
Дружні стосунки пов’язували Л. Яросевич з багатьма видатними людьми, серед яких композитори, виконавці, науковці, історики, філологи, громадські діячі. Згадаю, наприклад, родини Лисенків і Стеценків, а також названу Богдану Фільц, Марію Загайкевич, Марію Білинську, Стефанію Павлишин.
Слід відзначити справжню пристрасть нашої ювілярки до подорожей та мандрівок, що давали масу незабутніх вражень. Не раз їздила до Києва, залюбки відвідували спектаклі та концерти; бувала в екскурсіях шевченківськими місцями на Черкащині, знайомилася з колискою українського козацтва на славетній запорізькій Хортиці. Часто їздила на різні мистецькі імпрези, наукові конференції та просвітницькі акції до Перемишля, Ярослава, Яворова, зокрема для вшанування пам’яті М. Вербицького, С. Людкевича. Брала активну участь у роботі львівського товариства «Надсяння», яке об’єднало переселенців та їх нащадків з етнічних українських територій.
Але наприкінці літа 2007 року під час подорожі до Варшави Любомира Володимирівна впала і зламала ногу. Родичі організували її перевезення та зробили все можливе, щоб лікування було ефективним. Перебуваючи у шпиталі імені митрополита Андрея Шептицького, вона часто приймала відвідувачів, зокрема Оксану Король, готуючи її до захисту дисертації у листопаді. І раптом 3 жовтня в неї стався інфаркт…
На велелюдному похороні Любомири Яросевич звучала пісня «Чуєш, брате мій», яку вона так любила… Її поховали на Личаківському кладовищі у родинній каплиці поряд із мамою.
