В Івано-франківському кінотеатрі «MovieLand» відбувся спеціальний показ повнометражної художньої стрічки «Буча» за участі її режисера Станіслава Тіунова та виконавця однієї з головних ролей В’ячеслава Довженка. Тож франківці мали змогу не лише одними з перших переглянути кіно, а й дізнатися багато цікавих фактів про нього з уст його творців.

Повнометражна воєнна драма «Буча» заснована на реальних подіях і розповідає історію громадянина Казахстану Костянтина Гудаускаса, який під час окупації Київщини вивозив людей з окупованих міст, користуючись своїм паспортом громадянина дружньої до росії країни.

– Ця стрічка – то подорож у часі, вона повертає українців на початок війни і показує, наскільки ми тоді були об’єднаними, згуртованими та допомагали одне одному. Сьогодні, на жаль, ситуація стала трішки іншою. А цей фільм надихає, об’єднує і показує, які ми сильні, – розповідає Станіслав Тіунов. – Це історія, заснована на реальних подіях про людину, яка врятувала більше двохсот осіб, стала символом і прикладом для інших…

Сценаристом та продюсером «Бучі» став Олександр Щур. Під час підготовки сценарію він зустрічався з реальними прототипами персонажів, родичами та знайомими загиблих. Цікаво, що при написанні діалогів окупантів використовували перехоплені українськими спецслужбами розмови росіян.

За словами режисера, картину зняли за 38 знімальних днів. Знімання відбувалися в Києві та Київській області. І розпочалися вони практично одразу після деокупації Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Ворзеля та інших міст. Важливо зазначити, що до виробництва стрічки не залучали державні кошти – її профінансували приватні інвестори.

Хоч фільм і називається «Буча», у ньому фігурують також інші населені пункти Київщини, які побували під російською окупацією на початку великої війни. «На той момент, коли ми готували цей фільм, Київська область була лише деокупована, і тоді ми уявляли, що Бучею може бути будь-яке місце в Україні, тому насамперед це символ», – наголосив пан Станіслав.

Фільм заснований на реальних подіях, його герої мають реальних прототипів. І дуже добре, що після фінальних титрів можна дізнатися про подальшу долю тієї чи іншої людини. Мені надзвичайно сподобався такий прийом – він однозначно додає стрічці балів і ваги. Але варто розуміти, що це все таки художнє кіно, тому тут є місце і вигадці, і гіперболі, і творчій інтерпретації.

У фільмі дуже побіжно згадується Ірина Фількіна, яку вбили росіяни в Бучі. Саме фото її яскравого манікюру стало відомим на весь світ. У кіно звучить остання телефонна розмова жінки з її донькою, а також максимально точно відтворено той кадр, який потрапив в об’єктив фотокореспондентів Reuters. Але це тільки штрих, у фільмі немає її повноцінної історії. А хотілося б…

Також одним із героїв стрічки став видатний композитор Ігор Поклад, який разом з родиною перебував в окупації у Ворзелі, проте зміг звідти вибратися саме завдяки К. Гудаускасу. До речі, чимало сцен фільму знімали в його будинку.

Якщо відверто, то гра більшості акторів мене не вразила – була доволі посередньою і місцями непереконливою. Втім, уся увага була прикута до двох героїв – К. Гудаускаса та полковника ФСБ Миколи Івановича. Першого зіграв Цезарій Лукашевич. Другого – В’ячеслав Довженко, і він настільки філігранно це зробив, до дрібних деталей та манери говорити, що його складно було не ненавидіти. Для мене його гра була одним з найяскравіших моментів фільму. Щодо Цезарія Лукашевича, то він, як на мене, також впорався з поставленим завданням. Його персонаж викликає абсолютно інші почуття – захоплення та повагу. Хоча загалом, як мені видалося, він вийшов аж надто героїчним і рівним.

В. Довженко каже, що його персонаж – це збірний образ усього зла, яке прийшло на нашу землю. Зізнається, що було досить важко підійти до цієї ролі. «Ми їздили по всіх місцях, зруйнованих, розбомблених, розтрощених танками, тоді ще не було ідентифіковано всіх убитих під час окупації. Тому це було важко емоційно. Деякі сцени було не просто знімати, доводилося відходити, плакати, поки тебе не бачить режисер і знімальна група», – розповідає актор.

Також В. Довженко зауважив, що вагався чи варто йому грати цю роль. Зрештою, вирішив погодитися, коли зрозумів, для чого це потрібно зробити. Зокрема, щоб донести до глядача меседж про те, що така «бацила як фашизм, рашизм, імперіалізм перетворює людину на абсолютно тваринну істоту, яка загрожує всім і з якою небезпечно співіснувати».

У стрічці немає півтонів. Зло у ньому зображено – чорним, а добро – білим, навіть занадто білим. І загалом – це правильне рішенням, адже на війні точно немає місця для пошуків сірих чи ще якихось фарб, проте на контрасті з росіянами – головний протагоніст вийшов настільки позитивним, що аж здавався несправжнім. Мені видається, що це виправити могло створення більш складнішого персонажа, з його суперечностями і недоліками. Ідеалізація добра до максимуму зробила цю історію де в чому схожою на казку.

Окрім розкриття реальної трагедії, у фільмі також знайшлося місце для філософії. Стрічка розпочинається цитатою з «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі – «Шлях до раю починається з пекла». Це до речі не єдине цитування Данте у стрічці та його безсмертної поеми. Проте, як на мене, ці філософські смисли та підтексти відкриються не всім глядачам…

Мені здалося, що режисер стрічки не зміг обрати для себе єдиного формату, тому впродовж усієї картини метався між спробою збагатити фільм символічними сенсами і філософськими підтекстами та більш спрощеною телевізійною подачею, яка добре відома і зрозуміла масовому глядачеві, не розбещеному авторським кіно. Як на мене, від цього фільм втрачає свою цілісність.

Дуже сподобалися кадри зняті зверху, пейзажні довгі плани, символізм деталей, який час від часу доповнював той чи інший кадр багатством смислів і підтекстів. Та водночас дратували патетичні й передбачувані діалоги. А коли лунала фраза «найсміливіші ті, хто бояться, але роблять», видалося, що я не дивлюся фільм, а перебуваю на конкурсі читців-декламаторів. Також повірити в те, що відбувається на екрані не дозволяла дуже гарне літературне мовлення дійових осіб. Адже в більшості ситуацій, про які йшлось у фільмі, реальні люди говорили б по-іншому. Не так чисто, правильно і патетично.

Для мене «Буча» – дуже нерівний фільм, у якому сильні сцени змінюють значно слабші. Тож його перегляд дещо нагадує американські гірки з їхніми падіннями та підйомами. Та все ж попри певні недоліки, дещо спрощену подачу матеріалу фільм таки справляє враження. Режисерові вдається тримати глядача в напрузі до самого закінчення його демонстрації. Після перегляду стрічки хотілося мовчати, думати про побачене і згадувати початок великої війни. А також розгадувати символи, якими був приправлений фільм. Зокрема, мені запам’ятався один з перших кадрів, в якому з дерева падає сухий листок, і останній, в якому листок позеленів. Ця метафора, як на мене, уособлює відродження українців та віру в перемогу.

На запитання: «Чи сподобався мені фільм «Буча»?» – не маю лаконічної відповіді «так» чи «ні». Однозначно, він не залишив мене байдужою. Особисто я щиро радію виходові на екрани будь-якої української стрічки, навіть відверто невдалої, адже наявність кінопродукту різної якості свідчить про розвиток національного кінематографу. Однозначно «Буча» – не є провальною стрічкою, як і не є шедевром. Проте це важливе кіно, яке фіксує російсько-українську війну художніми засобами і методами. І робить це добре.

Щиро радію, що в нас є режисери, які мають у собі сміливість розповідати про теми, які ще досі болять і кровоточать. Адже це так важливо не мовчати. Тут, як на мене, доречною буде цитата Данте, яка також звучить у стрічці: «Найгарячіші місця у пеклі залишені тим, хто у часи великих зламів зберігав нейтралітет». А якщо цей вислів прив’язати до українського кінематографу, то я переконана: якщо ми хочемо, щоб він розвивався, ставав конкурентоспроможним, самобутнім та впізнаваним, потрібно залишити «диванну критику» вдома і йти до найближчого кінотеатру на чергову українську прем’єру.