Час стирає дати. Історичні також. На жаль. За колом, заповненим безпам’ятством, крутиться таке ж наступне. З тією ж нерозривністю лінії. Переконливий приклад – «присмерк «демократії», за влучним означенням політичного в’язня, дисидента світлої пам’яті Дмитра Квецка зі Слободи Болехівської Витвицької територіальної громади. Той присмерк блудить поза часом і заохочує до тяглості дій для прийдешнього України. Особливо тепер, коли імперська війна росії проти України розґратовує нам можливість раз і назавжди розсунути фіранки, щоб просякло світло свободи й справжньої демократії в українську оселю. І ззовні, і зсередини.

...Злива не вщухала третю добу. В горах вона розгулялася каламутними потоками. Попри ліс хилилися підтоплені копиці сіна, де-не-де жовтів купками звіробій, пришпилений до землі дощовицею. Бурхлива вода несла їжачка, мабуть, уже мертвого. На дорозі – ні душі. Витвиця, а ще он стільки кілометрів угору до Слободи Болехівської! Автом – місцями наче човном. Без весел, але з бензином. А в горах його нема!

У Витвиці вклонилася пам’яті дисидента й поета Зеновія Красівського, його батьківському саду, що прихистив у своїх гіллях бронзову постать побратима Дмитра Квецка – засновника Українського Національного Фронту й самвидавського журналу «Воля і Батьківщина».

Гори котили каламуть безупину. Повноводдя в низинах – результат безгосподарності. Колишньої, радянської, й теперішньої. Тоді засаджували гори смереками, що швидко ростуть для виробництва деревини, але не утримують у скелястому ґрунті дощові води через слабку кореневу систему, тому вони й летять у пониззя. Тепер подекуди додалися хаотичні вирубування лісів без нових насаджень. Східниця на Львівщині, яку затопила червнева хвища, є прикладом недумання колишньої й теперішньої влади: комуністичної та «демократичної».

Сільські двори безлюдні. Усі перечікують негоду в оселях. Зайшла до одних господарів. Кажуть, нема в горах заправки! Розвернене авто спускається вниз... Уже й розв’язка триєдиної дороги: Долина, Витвиця, Гошів. Тут же – громадська зупинка, рейсовий автобус до Слободи Болехівської і я – в ньому. Пощастило! Саме на цій місцині Дмитро Квецко вклякав на коліна й цілував кам’янисту землю. Під Ясною Горою зі святою обителлю, яку за престіл обрала Божа Мати. Згадалося зі спогадів. Напередодні відновила в пам’яті про цю щемливу історію під монастирем отців Василіян учителька Євгенія Квецко, братова дружина Дмитра Квецка – Остапа Миколайовича. Власне, вона й узяла тягар організації вшанування пам’яті односельчанами й колегами людини, котра наближала незалежність України…

Вклякав, бо не був в Україні, в рідних Карпатах двадцять років! Двадцять років карався в тюрмах у ненависного ворога на сибірських холодних широтах.

Заарештований навесні 1967-го і засуджений восени того ж року на 15 років позбавлення волі, з них, як свідчать документи, на п’ять років – закритої тюрми і десять – таборів суворого режиму та п’ять років заслання.

...Гори здригалися від плачу сильного чоловіка. На слідстві та в суді не давав жодних показів. Розумів їх намарність для нелюдів. А тут, у підніжжі Гошівського монастиря, гірко ридав, бо не дихав зрідненими горами два десятки літ, не бачився з родиною, з мамою...

Політв’язень Іван Кандиба, котрий щороку з побратимами приїжджав до Витвиці на День народження Зеновія Красівського, розповідав, і це підтверджено документами, що в’язням під час побачення з рідними забороняли спілкуватися українською мовою. Хто не хотів розмовляти російською або не розумів її, того позбавляли жаданих зустрічей. Так сталося, за спогадами Івана Кандиби, і з мамою Дмитра Квецка Марією, коли вона приїхала до сина 11 січня 1969 року. 63-річна горянка не знала москальської мови, і їй не дозволили бачити ув’язненого сина. Марія Квецко подолала понад дві тисячі кілометрів, але так і не обійняла свого Дмитра після насильницької розлуки. Згорьована, вона поверталася додому. Та ж Ясна Гора... «Пресвята Богородице, Ти бачиш мої сльози, змилосердься над сином, над усіма, кого катують кляті вороги за Україну», – уклінно благала Небесну Заступницю.

Про цей випадок світ знав, розголос надала зарубіжна преса. Знав, підтримував. Але тоді, знову ж таки, як і тепер, була та є лише підтримка співчутливими словами...

– Мама Марія, мама Дмитра й мого чоловіка Остапа, є святою і взірцем великої жінки для мене, – каже Євгенія Квецко. – Родинна вишиванка – з покоління до покоління є оберегом. Це – пам’ять. І сьогодні – я в ній, коли відкриваємо кімнату-музей «Бойківська світлиця Дмитра Квецка».

...Усе ж поверталася з-під Ясної Гори знову до Витвиці, а дальше дорога - до Слободи Болехівської. Нехай запізнюся, але маю бути на відкритті в місцевій гімназії ім. Д. Квецка кімнати-музею з гарною назвою «Бойківська світлиця Дмитра Квецка». Що цей дощ, хоч і січе холодом, порівняно з тим, коли найкраще було заховатися від недоброзичливців із завданнями каґебістів у бункері саме в зливу та друкувати там самвидавський журнал «Воля і Батьківщина», випуск якого організував Дмитро Квецко. І тоді, як тепер, у дощ горяни грілися в хатах. А там, далеко від села, над урвищем, кипіла робота за друкарською машинкою до замерзання й оніміння пальців рук і ніг.

Рятували патріотів ті ж дощові потоки. У них губили сліди, щоб каґебістські пси не могли винюхати їх.

Наче кадри з можливого майбутнього документального фільму, пливли думки-спогади. Автобус яма за ямою з водою брав висоту бездоріжжя. Добряче трясло ще від сидіння «над колесом», проймали дрижаки від холоду. Згадала Юрія Зайцева зі Львова, кандидата історичних наук, спілкування з ним про дисидентів. Він, як і Дмитро Квецко, закінчив історичний факультет Львівського державного університету. Народився в Архангельській області за місцем політичного ув’язнення матері. Повернувся в Україну і присвятив життя вивченню визвольного руху. Це він у квітні 1997 року їхав зі Львова до Слободи Болехівської, щоб зустрітися з легендарним Дмитром Квецком і записати з ним історичне авдіоінтерв’ю про видання журналу «Воля і Батьківщина», про організацію і діяльність Українського Національного Фронту. Воно ввійшло до наукової книги «Український Національний Фронт» (2000), а також поповнило архів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Разом підіймалися на гору Берег. Дмитро Квецко вів гостя таємними стежками, якими добиралися з побратимами, зокрема із Зеновієм Красівським, до бункера, де клацала друкарська машинка. Перешкоджав крутий схил над річкою. Пройти ним, щоб не підхопила бистра вода, міг лише той, хто добре знав тутешню місцину. Це й кручі Замлин, і Люта, і повалена стара слизька ялиця... Як розповідав Дмитро Квецко, одного разу він ледь не впав з неї, коли ніс друкарську машинку, яка могла розбитися. Для маскування на криївці росла смерічка. Уночі розпалювали залізну піч. Були певні, що до них ніхто не добереться, бо з обох боків зяяли яри, згори – драпані (ожина) і виверті, а внизу – стрімке урвище.

Друкували до знемоги, що звалювала до злипання почервонілих очей у напів темряві. За словами Дмитра Квецка, із Зенком Красівським вони за ніч устигали надрукувати один часопис у шести примірниках. Ще й летучки, меморандуми, заяви, інші документи УНФ. Їх значно більше. «Бункер – то страшне, – згадував Дмитро Квецко. – Я не знаю, як бандерівці могли в них сидіти...».

Хоча бункер і був обшальований дошками зсередини, але все одно земля парувала й не давала нормально дихати.

Дмитро Квецко будував бункер з Дмитром Юсипом навесні 1965 року. Доти ж над журналом працювали в помешканні Зеновія Красівського. Перше число самвидаву «Воля і Батьківщина» вийшло в жовтні 1964 року. У Моршині, де Зеновій Красівський споруджував будинок не тільки для житла, а й для підпільної праці, надрукували п’ять журналів. Потім перебралися в гори.

Як учителя історії, котрий прагнув подавати її правдивою для України, Дмитра Квецка переслідували, переводили з однієї школи до іншої, звільняли з роботи... Але де б він не був, завжди вкорінювався Україною. «Мене вигнали в Кропивник. А Кропивник – таке село, що там скоріше вас заріжуть, аніж продадуть...», – писав він.

...Автобус підіймався в гори. Стихав дощ, розріджувалися хмари, крізь них уже пробивалося сонце... Початок вшанування пам’яті Дмитра Квецка – наче знамення осяйності з небес тих, чиї праведні душі й там боронять Україну.

Запам’ятала Дмитра Миколайовича таким, що з перших речень розмови впізнавався розумним, проникливим до історії, її шанування. Більше розповідав про побратимів, ніж про себе, – про Дмитра Юсипа, Богдана Равлюка, Михайла Дяка, Мирослава Меленя, Зеновія Красівського, Валерія Марченка, Тараса Мельничука, Івана Губку, Василя Овсієнка, Івана Кандибу, Івана Мандрика, Миколу Крайника, Василя Кулинина та багатьох інших, чиї долі переплелися звитягою за Самостійну Україну. Гордився тим, що випало щастя бути вихованцем героїв-жертовників, дякував долі за посіяне в його душі зерно, яке називалося – націоналіст.

Ніколи не забував про односельця, як він казав, «переконаного націоналіста» Дмитра Юсипа (мова про Дмитра Михайловича. Інший відомий Дмитро Юсип – письменник і публіцист, лавреат багатьох премій, автор книги про засновника УНФ Дмитра Квецка «Виклик долі» (2005).

З виходом першого числа «Воля і Батьківщина» й розпочався Український Національний Фронт. Він мобілізував однодумців до активніших дій у підпільній праці. Збереглися спогади про вибір назви машинописного журналу й організації УНФ. З-поміж декількох варіантів найбільше привабила назва Український Національний Фронт, в якій головним словом був «фронт». З назвою журналу Дмитро Квецко також не визначився з першого разу. Орієнтувався на видання Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. Допоміг і пароль. На слово «Воля» треба було відповідати «Батьківщина». У самій назві, казав Дмитро Квецко, містилася програмна засада підпільного визвольного руху. Про це, як згадала, він розповідав з трибуни з нагоди 30-річчя Українського Національного Фронту.

Уже названа книга «Український Національний Фронт» (Львів, Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, 680 с.) – фундаментальна праця, датована 2000 роком. Одним із її упорядників є вже згадуваний мною кандидат історичних наук Юрій Зайцев. Інший – Микола Дубас, письменник і публіцист, із котрим теж стикалися долі з побратимами Дмитра Квецка в Мордовії та Омську. Відповідав за випуск Іван Губка – також політв’язень, учасник Норильського повстання.

Книга містить історичні розвідки про Український Національний Фронт, що діяв у 1964 –1967 рр., його програмні документи, передрук усіх 16 чисел журналу «Воля і Батьківщина», судові вироки та витяги із слідчих справ членів УНФ і його наступника УНФ-2, матеріали до життєпису підпільників, спогади й публікації про їхню діяльність.

В «Іменному покажчику» видання є й моє прізвище як авторки нарису про Івана Мандрика. У книзі його передруковано з першої демократичної газети України «Галичина» за 17 вересня 1993 року – «Відрядження на мученицьку смерть, або Каґебістська маячня зразка 1979 року».

Юрій Зайцев приїжджав до Слободи Болехівської з презентацією книги. Це була данина шани всім підпільникам.

...Дощовиця, що стікала горами, випульсувала в мені й такий спогад. Дмитро Квецко розповідав про те, як щойно надрукований у бункері журнал разом із брошурами запаковували в поліетиленові торби, надували їх і пускали водою долу. І вода несла. Люди підбирали й читали, передавали з рук у руки. «Звідки?» – «Вода з гір прибила...» – тільки й було чути.

16 чисел «Волі і Батьківщини» – це 100 примірників. Свідомі українці надруковане переписували вручну під копіювальний папір. Це спонукало інших до розуміння про зло, яке чинила москва над народами, що прагнули волі. Самвидав мав від 13 до 22 сторінок машинописного тексту з інтервалом 1,5. Друкували на так званому «цигарковому» папері для самокруток. Мережа розповсюдження ширилася і досягала патріотичним словом 11 областей!

Автор більшості статей – Дмитро Квецко. Редагував і друкував Зеновій Красівський. Дмитро Юсип у лісі знайшов криївку з літературою про ОУН-УПА. Скриня, що добре збереглася, стала духовним надбанням для видавців-підпільників «Волі і Батьківщини». Там був і друкарський шрифт.

Захоплюють правдиві слова Дмитра Квецка: «Бути учасником УНФ – це значить бути героєм. Бо в той час зважитися на такий чин – це рівнозначно, що одягти петлю на шию. І кожний, хто на це пішов, заслуговує, щоб живим вклонитися, а мертвим запалити свічку пам’яті».

«Воля і Батьківщина» друкувала короткі повідомлення про політв’язнів. Гірські струмки, що виднілися з вікна автобуса, відновили в пам'яті, як у сибірській тюрмі помирав Євген Плужник. Він попросив побратимів принести холодної води. «Я вмиюся, – тихо мовив письменник, – згадаю Дніпро й помру». Змочив руки, витер ними обличчя і душа відлетіла у вічність.

Надто актуальним є 12 число самвидаву за лютий 1966 року. Стаття спрямована проти писак, що фальшували реальність і підспівували владі в її брехні. Тодішні писаки – радянська пропагандистська машина. Теперішня російська преса з рашистськими наративами тільки зміцніла в злобі та брехні. На жаль, окремі українські медійні прислужники влади стають схожими до країни-агресора, де цю галузь потужно фінансують і заполонюють брехнею світ. І ворогові почасти вдається це робити. Нам, українським журналістам, варто б повчитися в підпільників УНФ, як треба працювати для України словом і чином.

У «Волі і Батьківщині» – зразкова аналітика про агресивність російського імперіалізму, про економічну експансію москви, про її відверті зазіхання на багатства України. Коли йшлося про світову спільноту, то журнал понад пів століття тому писав, що «ні один демократ не може заперечувати права України на вільне відокремлення від росії». Це була величезна просвітницька праця для молоді, навернення її до історичних джерел, щоб вона розуміла терористичну політику москви і поповнювала лави поборників за волю України.

Такі, як Дмитро Квецко, котрий помер 15 жовтня 2010 року в 75-ту свою осінь у рідному селі й похований у ньому на подвір’ї церкви, – це люди національного неспокою заради наближенням мети: розбудови вільної України з її справжньою демократією, а не «присмерковою». Поборемо рашистів, і план дій Українського Народного Фронту, схоже, знову буде затребуваний для служіння Україні.

...Слободоболехівська гімназія ім. Д. Квецка від Божої неділі 11 червня 2023 року має кімнату-музей «Бойківська світлиця Дмитра Квецка». Вона присвячена всім побратимам: живим і тим, хто відійшов за земну межу.

Разом з тими, хто заслужив честі перетнути синьо-жовту стрічку, – його рідний брат Остап Квецко. Хто-хто, а він і дружина Євгенія натерпілися від постійних викликів до каґебістських кабінетів. Там попереджали, лякали, погрожували ґратами... Не обминали й із переслідуваннями на роботі «з великими неприємностями». Шукали приводів або придумували їх, щоб нагадувати про Дмитра Квецка, засудженого сталінсько-брежнєвським режимом за двома на той час розстрільними статтями – за зраду срср і за антирадянську агітацію та пропаганду.

– Моїм завданням було зберегти пам’ятні документи й речі, що свідчать про діяльність підпільного Українського Національного Фронту та журналу «Воля і Батьківщина», – каже вчителька й громадська діячка, депутатка багатьох скликань Долинської районної ради Євгенія Квецко. – До створення цієї кімнати-музею ми йшли довго: усією школою, усім селом, усією територіальною громадою. Свого часу підтримував нас колишній міський голова Долини Володимир Гаразд. До речі, Дмитро Квецко є почесним громадянином міста Долини. Багато людей, котрих уже немає з нами, і нині сущі, доєдналися до доброї спільної справи. Завдяки їм ми сьогодні вписали сторінку до історії гімназії, до села, до територіальної громади. Кімната-музей – це пам’ять про Дмитра Квецка, його побратимів. Це їхня величезна праця для України, яку боронимо від вічного ворога – імперіалістичної росії.

Усіх, хто допомагав облаштовувати світлицю пам’яті, мотивували слова славного земляка: «Воля – то мета конечна й відмова була б недоречна».

З теплотою Євгенія Квецко розповідає про Марію Комар, котра пів століття працювала сільським бібліотекарем, спілкувалася з Дмитром Квецком і допомагала йому, чим могла. Завжди з рідним селом і син Марії Михайлівни (він же – учень Євгенії Михайліни) Володимир Комар – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Добрими помічниками патріотичного здвигу були Галина Бучко, Ганна Квецко, Галина Квецко, Оксана Данилишин, Наталія Маланчин... Вдячна згадка про Катерину Бучко, котра підтримувала Дмитра Квецка в будні й свята. Ніколи не відмовляли в допомозі Євген Будка, Василь Галів, Лідія Брецко, Віра Покришка та інші односельці, шановані родиною Квецків.

У час адміністративно-територіальної реформи новій Витвицькій територіальній громаді випав скрутний фінансовий спадок. І все ж її керівник Василь Ільницький старається, щоб життєдіяльність ТГ була на належному рівні з акцентами на розв’язання соціальних проблем і збереження історичної пам’яті сіл громади. Надання відповідних статусів кімнатам-музеям – завдання, над яким треба працювати разом з депутатами, з чим погодився депутат з Витвиці Степан Штурмак. У цьому солідарні провідні працівники краєзнавчого музею «Бойківщина» Тетяни й Омеляна Антоновичів (м. Долина) Олександра Жох та Мар’яна Надольська, які взяли участь в урочистостях.

Про «Бойківську світлицю Дмитра Квецка» мріяв колишній директор школи Іван Мізунський. Теперішній її керівник Іван Юсип – продовжувач гідної естафети гімназії, що носить ім’я Дмитра Квецка й анотаційну дошку якому встановлено на її фасаді.

Іще один учень Євгенії Квецко – Іван Квецко (у Слободі Болехівській майже пів села Квецків-однофамільців). Це завдяки його старанням світлиця пам’яті сяє добротним облаштуванням. Для цього свого часу також старався Ігор Тимочко з Вигодського держлісгоспу.

Дмитро Квецко любив спілкуватися з молоддю. Знав, що треба готувати її до нових випробувань у захисті України. Про це – виступ-свідчення колишньої директорки Розточанської школи Ольги Мельникович. І на підтвердження – активна участь у патріотичному дійстві під орудою Євгенії Квецко учнів гімназії його імені: від старшокласників до найменшеньких Ангеліни Дмитрів та Софії Галів.

З небес Дмитро Квецко та його побратими напевне раділи повстанським пісням, які колись вони співали хіба що в бункерах, жіночих гуртів з Липи та Слободи Болехівської, що звучали в освяченій «Бойківській світлиці».

У гімназії ім. Д. Квецка діє постійна виставка вишивок бісером «Моя барвиста Україна» майстрині вчительки Руслани Могитич – племінниці Дмитра Миколайовича. Генетична мрія втілюється в життя на полотні! Давній патріотичний рід Квецків із Бойківщини глибоко пускає національне коріння і з двома синами подружжя Єагенії та Остапа Квецків Володимиром і Любомиром, їхніми онуками, з усіма, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає не лише самостійність і територіальну цілісність Української держави, а й наше минуле в ім’я прийдешнього України у її справедливій визвольній війні проти рашистських окупантів.