Продовжуємо розпочату в минулому номері тему «Допоки це лихо триватиме?», або ж «Коли війна в Україні закінчиться?». Це питання, як уже писали, є сьогодні найбільш актуальним і залишатиметься таким, доки не побачимо чітких обрисів кінця страхітливої бойні на наших землях, в якій цивільних загинуло більше, ніж захисників. (До речі, Президент Володимир Зеленський уже запропонував Верховній Раді продовжити воєнний стан у нашій державі ще на 30 днів – до 26 квітня).

А тим паче не можна оминати цю тему, бо з’являються чимраз нові й нові прогнози експертів із того приводу. Наприклад, радник глави Офісу Президента України Олексій Арестович, у минулому офіцер української розвідки, відомий тим, що ще 2019-го в одному зі своїх інтерв’ю передбачив нинішнє масштабне вторгнення РФ в Україну, вважає, що з огляду на певні конструктиви в переговорному процесі між делегаціями воюючих сторін, все завершиться протягом одного – двох тижнів, у крайньому разі – до травня.

Такої думки дотримується і знаний російський опозиційний політик, не в’їзний на територію Росії Альфред Кох, автор численних антипутінських статей, колишній віцепрем’єр РФ, котрий тепер живе в Німеччині.

«Сили Путіна закінчуються, – пише він. – Принаймні ті, які він із самого початку запланував для війни з Україною. Якщо хазяїн Кремля хоче кинути в Україну сирійських солдатів та армію Лукашенка, то це означає, що в нього дуже погані справи. Адже і одні, й другі абсолютно не мотивовані, сирійці навіть у своїй країні воювали вкрай погано (інакше навіщо було б Путіну туди втручатися?), а білоруси не мають бойового досвіду. Сумніваюся, що Лука зможе своє воїнство змусити бодай просто перетнути кордон.

Путін цим гарматним м’ясом просто затикає дірки у своїх лавах, щоб виграти час. Але навіщо? Я бачу лише три варіанти того, що справді можна зробити, але всі вони однаково погані для нього. Перший полягає в тому, щоб кинути на фронт і ті армійські сили, які розкидані по всій Росії та за її межами (в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї). Я в таку можливість мало вірю, оскільки Путіну як одержимому манією переслідування всюди ввижаються вороги, і залишити 90 відсотків території країни без захисту він не ризикне.

Другий варіант – скерувати на фронт ті величезні поліцейські сили, які є у росгвардії. Це рішення, яке Путін теж навряд чи ухвалить, оскільки тоді він залишиться в містах-мільйонниках наодинці із протестувальниками. І тільки один Бог знає, чим те може закінчитися, коли протестувальники раптом побачать, що «мусорів», які бажають їх лупцювати і саджати, поменшало.

І, нарешті, третій варіант полягає в тому, щоби провести мобілізацію і зібрати нову армію з резервістів щонайменше у 200 тис. осіб. У принципі, це варіант робочий. Та лише знову ж таки для затикання дірок і чергового відтермінування неминучої поразки, оскільки ненавчені та немотивовані резервісти будуть таким самим гарматним м’ясом, що й сирійці з білорусами. До того ж це дуже підірве рейтинг і Путіна, і самої ідеї війни з Україною.

Але перебіг бойових дій чітко продемонстрував, що російський генштаб помилився, недооцінив противника і неправильно порахував сили, необхідні для перемоги. Отже, доведення чисельності армії агресора на українському театрі воєнних дій до колишнього розміру нічого для Путіна не вирішить: цієї армії однаково буде явно недостатньо для перемоги у війні.

До того ж у нього напевно є проблеми з технікою та зброєю. Усе, що ми бачимо останніми днями, свідчить, що агресор використовує навіть стару, сто разів ремонтовану, «латану-перелатану» техніку. Водночас навряд чи в нього десь у резерві є приховані новісінькі танки та БТР. Найімовірніше, в нього в резерві або взагалі вже нічого немає, або там ще більший непотріб.

З усього випливає, що треба ще протриматися кілька тижнів. І якщо до того моменту Путін не матиме жодного перелому на його користь, то йому потрібно буде… укладати мир без жодних умов. Тому що він не матиме армії, достатньої для перемоги. І тоді ворога буде розбито і перемога буде за нами».

Про те, що наступні кілька тижнів будуть вельми важливими для нас, пише і британський професор історії в Гарвардському університеті, письменник і журналіст Ніл Ферґюсон у своїй колонці для Bloomberg.

«Російське вторгнення в Україну було неважко передбачити на початку цього року, – стверджує він. – Вам просто потрібно було сприймати президента РФ Володимира Путіна серйозно, коли він стверджував, що російський і український народи єдині, і що можливість вступу України в Організацію Північноатлантичного договору або Європейський Союз є «червоною» лінією, і розуміти, що західні загрози економічних санкцій не зупинять його.

Однак тепер, коли війна Росії проти України триває вже місяць, робити прогнози набагато складніше. Схоже, що в цій ситуації діє відразу сім різних історичних процесів, і неясно, який з них відбувається найшвидше. Все, що я можу зробити зараз для мінімального прогнозу, – це застосувати історію, оскільки немає моделі з політології чи економіки, яка справді могла би нам тут допомогти.

Днями я чув, що російське вторгнення в Україну може перетворитися на «заморожений конфлікт». Та я думаю, що це набагато більше схоже на «гарячий» конфлікт нинішньої «холодної» війни між РФ і Заходом, який буде вирішено доволі швидко. Є підстави вважати, що це перетворюється на путінську версію Зимової війни Сталіна проти Фінляндії в листопаді 1939 року, коли Червона армія зіткнулася з набагато жорсткішим опором, ніж очікувала.

Відмінність лише в тому, що Сталін зміг ввести в бій другу, більшу хвилю радянських військ у лютому 1940 року, змусивши фінів прийняти його кабальні умови. У розпорядженні ж Путіна не так багато живої сили й техніки.

Принаймні один військовий аналітик, якого я поважаю, сказав наприкінці минулого тижня, що у російських сил вторгнення залишилося близько двох тижнів, перш ніж серйозні проблеми з матеріально-технічним забезпеченням і постачанням змусять Путіна сісти за стіл переговорів. Я сподіваюся, що це правда. З другого боку, західні ЗМІ, схоже, надмірно висвітлюють новини про невдачі Росії та недостатньо уважні до того суворого факту, що загарбники все ж наступають відразу на кількох фронтах.

Також немає достатньої певності, що російські генерали швидко зрозуміли, що їхній план «А» провалився, і взялися суто за план «Б» – масовані бомбардування ключових міст: сценарій, знайомий за більш ранніми російськими війнами в Чечні і Сирії. Тиждень у політиці може бути довгим терміном, як сказав прем’єр-міністр Великої Британії Гарольд Вілсон. Але це короткий час на війні…

Аналогією до нинішньої ситуації в Україні, більш точною за війну з Фінляндією, може бути радянське вторгнення в Афганістан у грудні 1979 року. Причина, з якої все переросло в таку затяжну катастрофу для радянської армії, головно в тому, що афганські моджахеди були добре забезпечені американською зброєю. Нині українці також отримують значну кількість техніки (зенітні ракети Stinger, протитанкову зброю Javelin, турецькі безпілотники Bayraktar TB2), велика частина якої надходить через кордон з Польщі.

Україна також отримує важливу допомогу і для приватного сектора її життєдіяльності, зокрема через постачання інтернет-терміналів Starlink, які допомагають підтримувати зв’язок, попри російські атаки на телевізійні вежі. Але українці не мають захисту від висотних бомбардувань і ракетних обстрілів... Словом, долю незалежної України буде вирішено найближчими тижнями. Якщо українські міста здаватимуться росіянам, ми можемо сказати, що західні постачання зброї Україні були надто незначними й запізнілими.

Хтось стверджує, що широта і глибина санкцій, введених щодо Росії, роблять їх безпрецедентними. Я не згоден. Те, як США і Європейський Союз розірвали фінансові зв’язки з Росією, навіть конфіскувавши ті частини резервів російського Центрального банку, які зберігаються за кордоном, не зовсім відповідає, скажімо, тим санкціям, які Велика Британія та її союзники ввели проти Німеччини на початку Першої світової.

Маємо пам’ятати, що ті заходи не посприяли поразці Німеччині, тому що як і у Росії сьогодні, вона мала ресурси, щоби бути самодостатньою, хоча санкції, можливо, зробили перемогу Німеччини менш імовірною, збільшивши важкість війни всередині країни.

З кожним тижнем руйнувань українських міст і вбивств українських мирних жителів наступне посилення санкцій проти Росії здається очевидним. Деякі західні країни вже відмовляються від експорту російських енергоносіїв, наприклад, США і Велика Британія (європейці вагаються). З другого боку, Китай може допомогти Росії подолати економічний шок, точно так само, як протягом багатьох років він допомагав Ірану обходити санкції США, купуючи його нафту.

Звісно, економіка Росії переживає такий самий серйозний удар, як і на початку 90-х, коли розпався Радянський Союз і завалилася планова економіка. Вона балансує на межі фінансової кризи, яка призведе до банкрутства банків, різкого зростання інфляції і дефолту принаймні за деякими суверенними боргами. Але навіть щоквартальне зниження валового внутрішнього продукту на 35% не прирікає країну на військову поразку, якщо її літаки все ще можуть літати, а танки все ще стріляють снарядами.

Сучасна Росія пережила три народні революції (1905, 1917 і 1991 рр.). Були і вбивство, наприклад, царя Олександра II 1881-го й замах на Леніна – 1918-го, і «палацові» перевороти – скажімо, такі, що привели Микиту Хрущова до влади 1953 року і змістили його 1964-го.

Але більшість російських правителів помирає від природних причин, навіть Сталін – хоча йому не поспішили надати медичну допомогу, коли у нього стався крововилив у мозок. Президент Борис Єльцин здивував усіх, подавши у відставку напередодні нового 1999 року без примусу.

Чи може Путін відійти від влади, ставши жертвою власної зарозумілості, недооцінивши мужність захисників України й економічну міць Заходу? Це можливо. Але я би не ставив долю України в залежність від внутрішньої політики Росії.

По-перше, репресивний апарат російської державної безпеки, схоже, перебуває в робочому стані. Росіян, які протестують проти війни, заарештовують і переслідують. З другого боку, я не можу уявити собі ризикованішого кроку для представника російської еліти, ніж натякнути одному зі своїх колег навіть на найменшу зацікавленість у поваленні Путіна.

Навіть під час дещо фарсової трансляції засідання Ради безпеки Росії кілька тижнів тому було очевидно, що не всі у Кремлі задоволені вторгненням Путіна в Україну. Тому імовірнішим, ніж народне повстання або заколот олігархів, є «палацовий» переворот, очолюваний одним або декількома керівниками саме ФСБ Росії.

Особи, які мають повноваження заарештовувати Путіна, – це якраз люди, на яких він розраховує у виконанні своїх наказів: Микола Патрушев, голова Ради безпеки і, як і Путін, офіцер КДБ з великим стажем; Сергій Наришкін, голова зовнішньої розвідки; Олександр Бортніков, який очолює Федеральну службу безпеки, наступницю КДБ. Чи готові вони будуть на той кардинальний крок, сказати важко.

Найнебезпечніший аспект війни в Україні очевидний: Росія хоч і багато в чому ослаблена, та все ще є спадкоємицею Радянського Союзу як ядерної держави. На відміну від України, яка відмовилася від своєї радянської атомної зброї в обмін на гарантію безпеки – Будапештський меморандум 1994 року, який виявився таким, що не працює.

Путін після початку війни перевів російські ядерні сили на «особливий режим бойового чергування». Інакше кажучи, в режим підвищеної готовності. Якщо його метою було утримати членів НАТО від прямої військової допомоги Україні, то, схоже, це мало певний ефект. Скажімо, ідею Польщі та інших країн надати винищувачі Києву, яку озвучив верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Х. Боррель, так і не втілили в життя.

Путін, імовірно, блефує. Що було б, якби він таки застосував тактичну ядерну зброю? Якби він ударив нею, скажімо, по Києву, то, напевно, спростував би своє неправдиве твердження про те, що бореться за збереження історичної єдності російського та українського народів.

А з другого боку, якщо Росія зазнає поразки тому, що українці використовують зброю, яку їй постачають кілька країн НАТО, разом з США й Туреччиною, але загалом її завозять з Польщі, то чи може через це Путін завдати удару по Східній Польщі – скажімо, в Любліні чи Перемишлі?

Цілком. І він, безумовно, з більшою ймовірністю зробить це, якщо вважає, що США негайно не вживатимуть відповідних заходів проти російських цілей. Ключовий урок цієї всієї кризи полягає у слабкості з боку США, це робить Путіна сміливішим у своїх кроках.

Нехай ні у кого не буде жодних ілюзій: Путін не розпочав би війну, якби не підтримка китайського лідера Сі Цзіньпіна. Тому росіяни чекали закінчення зимових Олімпійських ігор у Пекіні і лише тоді напали на Україну. Тепер у китайців є можливість надати РФ економічну допомогу. Питання в тому, чи дасть цей важіль Сі роль посередника, яку відігравав Теодор Рузвельт у 1905 році, коли Росія воювала з Японією.

З низки повідомлень ми знаємо, що китайська миротворчість цілком можлива. Раніше повідомлялося, що Китай, Франція та Німеччина «координують зусилля з припинення конфлікту». Можна припустити, що ця війна не дуже тішить керівництво компартії КНР, у якого й так повно своїх проблем з COVID-19, сповільненням економіки і майбутнім з’їздом партії. А вони хотіли спокійного 2022 року.

Припускаю, китайці не робитимуть серйозних дипломатичних кроків, поки не переконаються, що вторгнення Путіна цілковито загрузло у весняному українському болоті.

Увесь демократичний світ уже знає словосполучення «Слава Україні!», носить синьо-жовтий одяг, бере участь у проукраїнських демонстраціях.

Зазвичай громадськість у США проявляє зацікавленість до будь-якого лиха за кордоном близько трьох тижнів (скажімо, саме стільки тривала тимчасова хвиля обурення внаслідок виведення американських військ з Афганістану торік). Але реакція на вторгнення Росії в Україну більш масштабна і триваліша. Один законодавець сказав мені, що він «не може пригадати питання, яке більш нав’язливо переслідувало і більше об’єднувало» виборців, ніж тема війни в Україні.

Ми можемо по-різному пояснювати, чому в американських громадян така реакція, але, мабуть, свою роль відіграє в тому і вміле використання Президентом Володимиром Зеленським телебачення і соціальних мереж, щоби завоювати симпатії всього світу. Втім, єдине реальне значення обурення західної громадськості діями Путіна – це політичний тиск на Байдена й інших лідерів, щоб вони зайняли жорсткішу позицію щодо Росії.

Проблема для Байдена – і скоро вона стане проблемою і для його європейських колег – полягає в економічних втратах, яких завдасть ця війна.

Інфляційні очікування вже різко зросли внаслідок надмірних фіскальних і монетарних стимулів, введених на початку 2021-го у формі американського плану порятунку і купівель активів Федеральною резервною системою, що тривають. Історія показує, що війни (набагато частіше, ніж пандемії) є найчастішою причиною стрибків інфляції.

Навіть якщо росіянам не вдасться перешкодити реанімації ядерної угоди з Іраном, повернення іранської нафти на світовий ринок навряд чи компенсує шок від західних санкцій проти Росії. Ба більше, такі коливання цін не обмежуються нафтою і газом, а зачіпають безліч інших сировинних товарів. Вірогідність зриву посівної кампанії в Україні цього року означатиме і зростання цін на продовольство у світі з усілякими наслідками, особливо для країн, що розвиваються.

Ми також не можемо ігнорувати ризики, які можуть таїтися в міжнародній фінансовій системі. Дуже багато установ безтурботно проігнорували наближення війни, і в їхній власності залишилася велика кількість російських активів, які впали в ціні. Збитки такого масштабу – і ще більші, якщо Російська держава не виплатить частину свого боргу, – майже завжди мають вкрай негативні наслідки. Приміром, дефолт Росії за облігаціями в місцевій валюті 1998-го став важливим елементом краху Long-Term Capital Management того самого року.

Складіть разом ці сім невловимих моментів, і ви побачите, наскільки важливими будуть наступні кілька тижнів. Це перша велика криза теперішньої «холодної війни», яка багато в чому схожа на дзеркальне відображення минулого тотожного протистояння між СРСР і країнами західної коаліції, де Китай є старшим партнером, Росія – молодшим, і її «гарячий» варіант триває в Східній Європі, а не у Східній Азії (війна в Кореї 1950 р.)… Не знаю, чим закінчиться ця криза, але передбачаю, що вона матиме глибокі наслідки для перебігу супердержавного змагання».