«Як метеор перелетів він над нашою блакитною Елладою не лишаючи наступника, бо генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір’я, патетиком – в добу буйного інтелектуалізму, аскетом – в добу матеріалізму. Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є мірилом наших чеснот, а сила духа, вища за дочасне щастя і «благоденствіє». Що не безсилим квилінням, лише «вогнем кривавим, пламеним мечем нарізана на людських душах» повинна бути наша Правда. Хотів, щоб вогонь його слова перемінився у справжній вогонь, в якім спопеліла би не лиш срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше «згниле серце», яке не важиться піднятися на зло. Вірив у чудо спасіння нації, голосив оспалим землякам: – «не лякайтесь дива!» Бо знав, що там лише, в тій країні стаються дива, де є віра» – полум’яно викресав до сторіччя відходу у засвіти Кобзаря зі свого іскрометного письменницького огнива Дмитро Донцов.
Сьогорічного квітня українство відзначатиме 180-у річницю виходу у світ першого «Кобзаря», того знаменного провісника нашого красного письменства, бо саме Шевченків, ведений Божою десницею талант, найяскравіше засяяв саме на літературних перелогах і, власне, ці дні можна вважати його духовним народженням, яке уприявнило нам Тараса у тій цілковитій, омногограненій виповненості. Ця його знаменита октавіата спричинила небувалий вихлюп уже приспано-упокореної екзистенції українства та несусвітній гвалт шовіністичних російських критиканів як на патріотичну наповненість, так і на україномовність видання, що вкотре потвердило справжню суть і досі не викорененого московського паншовінізму. І признаймо – не став би Шевченко тим, ким він є для нас, піди його доля лишень малярськими, навіть найвищого штибу манівцями, якби не сотворив отого літературно-духовного коду української нації…
Шевченко. Хто він? Яким його бачили колись і хочуть бачити тепер? Різним, яким і був у житті… Дивом, Божим провидінням. Вихоплений із непролазних хащ теменного кріпацтва, він, ніби везунчик долі, опиняється у вишуканому тодішньому високомистецькому середовищі, в якому через низпосланий вищими силами талант, помножений на жагучу спрагу пізнання, подиву гідна працьовитість стає його органічною складовою. Тарас вхожий до тодішньої суспільної еліти, бажаний гість на всеможливих прийомах і раутах, він популярний, добре оплачуваний художник-портретист, вишуканий модник-естет, талановитий поет і цікавий оповідач, чудовий співак і декламатор, академічний вчений і публіцист, зрештою – гламурний серцеїд вибагливого світського жіноцтва – і більшість, захоплюючись цими його далеко не всіма перелічуваними талантами, так і не спосібна була пізнати велич Шевченкової особистості, зосібна, коли річ заходила про долю його занепащеної і сторостерзаної України.
І тут, як для його сучасників, так і для теперішніх його нібито «поціновувачів», він стає не зовсім своїм, так би мовити, не повсякчас зрозумілим, а тому і не цікавим. А річ у тому, що до Шевченкових світоглядних верховин здатні піднятися далеко не всі, шлях туди відкритий лише таким же велетам, як і він. Тому й досі загалу невтямки, чому це раптом Тарас, попри ніби і всюдивсюдно заманіфестований, хоча і застряглий у шаблонній рецепції Кобзаря народний «респект», не цілковито «прохромлює» сучасну зглобалізовану і «просунуту» особистість. Отож-бо і урочисті академії почасти провадяться в дусі мало чи не зверхаспускальних обов’язуючих деректив, а їхні відвідувачі не повсякчас здатні припасти сповна до життєдайного Шевченкового джерела…
«Дрібніють люде на землі, ростуть і висяться царі» – боляче декларує поет у своєму «Саулі», тим самим маніфестуючи, що його культура не є актом прославляння народної юрби, гостро виступав супроти смаків «безобличної» маси. Проповідував не догмат малої, з «акакаяразничною» психологією людини, а культ власних народних героїв і біблійних святих. Усім своїм внутрішньосуттєвим кодексом Кобзар екстраполювався від загумінкової голоти, позаяк його екзистенція уповала на Всевишнього, а чернь, як твердив уже згадуваний Донцов, молилася матерії або власному тілесному «Я» чи ж владоможцю, від якого залежить її фізичний добробут, як то собі торік намріяв наш зматеріалізований сучасник, обираючи «золотовербнообіцяльні» так звані «нові обличчя», десакралізувавши тим самим попередні здобутки: «Кого благати ви прийшли? Кому ви сльози принесли? Кому ви принесли з сльозами Свою надію? Горе з вами, Раби незрячії!»
Яко в давній Спарті, де нащадки аристократії (сливе – сучасна інтелігенція) не мали права піддаватися гедоністичним, низькоштибнорозважальним штукам, так і наш Кобзар мріяв, щоби про Україну дітям співали «бойових пісень», як Сагайдачний з козаками Москву і Польщу воювали. Натомість маємо всюдивсюдне, мало не до культу зведене «дев’яностоквартальне» розшабашшя, де українство перемелюється в кіратах словоблудного злоязиччя дешевеньких малоросійських опереток.
Наш національний світоч не переносив таких собі «простацьких персон», не терпить людей статечних, з їхньою поденною, безініціативною, «волячою» діяльністю. Чітко усвідомлював, що ніколи аморфна, безідейна маса не здатна сама себе провадити, веде її зазвичай активна меншість, герої-пасіонарії, які, беручи на себе відповідальність і творячи задля нації подвиги, згодом наштовхуються на апатичну, «стомлену» від суспільних тягот більшість, одурманену урівнялівською етикеткою демократичної рівноправності (де, бач, кожен з нас президент!), яка згодом низвергає народ у дрімуче заболоття загумінкових невдах в унісон кумканню амбіціозно недотепного «зробимоцещераз»...
Чи сприйнятий був би в наш час Шевченко? Навряд, бо ж і досі ми не здатні, попри перманентні відзначення його річниць, реалізувати хоча б якусь дещицю його заповітів. Чи успішним би був Тарас у сьогочассі? Не факт, що виграв би президентські чи парламентські вибори, бо, як писав свого часу В. Самійленко, – «проти таких бунтуються ідеологи голоти, найкращі пориви, гарячі почуття розкладуть «ножем холодним міркування». Вони без глибини думок, без сили поривання, знищать творчість, збагнять поезію, філософів осміють. «А геній – нащо він для рою комашні! Нам будуть фабрики кувати ідеали»…
Воістину, не простий, складний психологічний світ Кобзаря, але іншого шляху, ніж доглибне і різноаспектне аналізування у нас немає. Побіжне, зовнішньо-ліричне і фольклорно-ефектне сприйняття Шевченка стосується лише його форми, а не змісту, бо ще й досі не пізнана Атлантида його духу, усвідомленого, дієвого патріотичного чину.
