Теплові (температурні) коефіцієнти (для приведення обсягу природного газу до стандартних умов), про які йшлося в публікації «Його Величність коефіцієнт, або Як просто й легко змушують нас переплачувати за спожите блакитне паливо» в «Галичині» за 15 квітня, стали не лише підставою для так званих облгазів збирати «зайві» гроші з населення, а й таким собі важелем тиску на тих споживачів, котрі вирішили змінити постачальника газу. Щойно постачальник газу отримував повідомлення про намір споживача покинути його, як відразу «виставляв» тому великі борги за начебто спожитий газ (насправді – за розрахунки вартості спожитого фактично газу за методикою з використанням теплового коефіцієнта) та починав погрожувати йому припиненням подачі газу шляхом банального відрізання труб.
Реакція споживачів на таку ситуацію різна: одні квапилися відмовитися від своїх намірів змінювати постачальника газу, інші – швиденько сплачували виставлені рахунки з боргом, але були й такі (меншість), хто, отримавши рахунки-борги, звернулися до Національного регулятора чи урядових структур зі скаргами на дії газовиків. Ті, хто обирає останній шлях, хоч і тратять більше часу і, напевно, нервів, усе ж відстоюють власні позиції і власні кошти, а постачальники газу в таких випадках дають «задній хід», пояснюючи, що виставлені ними рахунки з боргами мають рекомендаційний характер.
Тема температурних коефіцієнтів залишається доволі напруженою і все ще не внормованою, але про неї багато говорять, її часто порушують у ЗМІ. Зрештою, за умови прийняття певних рішень на державному рівні, цю проблему можна швидко й доволі просто вирішити: механізм нарахування ціни на газ із використанням теплового коефіцієнта визнати протиправним, заборонити, провести відповідні перерахунки і повернути споживачам суми зроблених ними переплат (чи перезарахувати їх як авансову оплату за газ, спожитий у майбутньому).
Але в новітній «газовій» історії України є ще один момент. Про нього говорять значно менше і, на жаль, не зовсім у тому напрямі, який би йшов на користь споживачам газу. Мова йде про сплату за розподіл (доставку) газу (в розмовах – «за транспортування»), яку було введено з 1 січня 2020 року. Наміри і роз’яснення були традиційно благими: населення-споживачі газу стануть менш залежними від газових компаній-монополістів, оскільки продавати і доставляти/транспортувати газ відтепер будуть різні суб’єкти. Це приведе до формування ринкових відносин та даватиме споживачам право вибору.
Звісно, ідея правильна: кожен із нас підтвердить, що дуже добрим є варіант, коли покупець, незадоволений ціною чи якістю товару (наприклад, хліба, ковбаси або взуття), умовами зберігання відповідного товару чи манерами спілкування продавців цих товарів, може обрати собі інший товар або почати ходити за покупками до іншої крамниці. Далекого 1993 року, характеризуючи фінансову реформу в РФ, Віктор Черномирдін сказав: «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди». Саме ця фраза найліпше передає суть проведення в Україні розподілу функцій на ринку газу. За спробою турботи про споживачів газу вийшло, як завжди: споживачам не лише не полегшили життя й не додали свободи вибору, а й відверто обдурили. І цього разу, як видається, «помічниками» газовиків стали державні органи влади, які, нагадаю, утримують на свої кошти платники податків, переважно споживачі природного газу.
Кожен може самостійно розібратися в цих хитросплетіннях ідей та комбінацій, уважно занурившись у наявну інформацію та цифри у власних рахунках на газ. Мета цієї публікації – розбудити такий інтерес і спонукати людей захищати свої інтереси. Якщо спробувати коротко назвати всі пункти, які не стикуються в роз’ясненнях посадовців з реаліями життя, то основними будуть такі. По-перше, розділення функцій продавців газу і тих, хто відповідає за розподіл (доставку) газу, насправді не відбулося. Розділилися тільки окремі підрозділи облгазів, які отримали інші назви, нові банківські рахунки та керівників. До того ж обидві «нові» установи, наприклад, в Івано-Франківську, залишилися в тих самих приміщеннях із тими самими поштовими адресами. Те, що не відбулося насправді жодного розподілу функцій, підтверджують і отримувані споживачами щомісячні рахунки. За законом (та й за логікою речей) тепер кожен надавач послуг має надсилати свої рахунки: одні – за спожиту кількість газу, інші – за транспортування цього газу споживачеві. Очевидно, що такі рахунки мали б бути окремими і надходити в різні терміни (до речі, так справді було з двома першими рахунками від моменту розділення на структури «газ» та «газзбут»), але обидва рахунки вже понад рік надходять одночасно, надрукованими на одному бланку. А споживачі натомість отримали «полегшення», оплачуючи послуги банків замість одного – двох необхідних платежів (розмови про доцільність сплати на рік чи квартал за доставку газу з метою зменшення фінансових навантажень мають сенс хіба що для дуже малих споживань газу, як-от суто для приготування їжі).
По-друге, продавці газу та надавачі послуги з його транспортування мали бути різними структурами, бо на них накладаються зовсім різні функції, отже, вони збирають кошти за абсолютно різні види діяльності: одні продають газ (аналогічно, як інші продають хліб, мед, тканину чи інший товар), а інші відповідають за безперебійну доставку до споживача газу (як інші відповідають за випікання хліба, збір з вуликів меду чи, наприклад, пошив з тканини речей). Звичайно, трапляється, коли покупець має змогу купити мед безпосередньо у пасічника чи замовити в швейному цеху пошиття скатертини з тканини, яку замовнику повинні самостійно знайти, враховуючи його побажання. Але усі наведені випадки – одиничні. Це приклад індивідуальних замовлень чи покупок. Великі обсяги продають дещо інакше. А продаж газу та його транспортування і є таким великим обсягом, оскільки охоплює десятки тисяч покупців. Окрім того, заявивши про начебто проведений розподіл функцій, облгази фактично порушили власні зобов’язання. Якби ми не були такими інертними і довірливими, то заглядали б хоч деколи в документи, які підписуємо. Скажімо, типовий Договір, що є чинною досі угодою між споживачем і продавцем газу в нашій країні, в розділі «Предмет договору» гарантував, що «газорозподільне господарство постачає газ споживачеві, забезпечує транспортування газу від газорозподільних станцій до об’єктів споживача», тобто брав на себе відповідні обов’язки, які, виходить, з 1 січня 2020 року просто перестав виконувати.
По-третє, пояснюючи необхідність споживачам сплачувати за транспортування газу, основним мотивом вказували необхідність утримувати газові мережі в потрібному для безпечної експлуатації стані, вчасне їх обслуговування і ремонт (хоч за схожою логікою, всі, хто купує хліб, мали б окремо сплачувати кошти ще й за ремонт машин, якими хліб із пекарень розвозять по крамницях, і на ремонт доріг, якими ці машини возять хліб).
Твердження, що споживач більше зацікавлений у якісному стані газогонів, аніж постачальник газу, було би справедливим, якби не оте одвічне «але»: але ж за рік збирання коштів «на ремонт мереж» і далі відбувалися вибухи газу в житлових будинках; але ж із введенням оплати «за труби» споживачі не перестали самостійно оплачувати ремонтні та інші роботи; але ж і до 2020-го труби і все обладнання мали відповідати вимогам безпеки і їх мали ремонтувати, то де ж брали на це кошти весь попередній час?..
Є ще й цікавіші «але» в цій історії. Частину газових мереж свого часу проклали комунальні служби, частину фінансували відомства, коли газифіковували збудовані для своїх працівників будинки і гуртожитки, до приватних будинків газові мережі люди прокладали самостійно власним коштом (хто це робив, то знає всі ті складнощі «співпраці» з газовим монополістом і «ціну питання» під’єднання до газу). Але як взагалі сталося, що раптом усі газові труби стали власністю спершу облгазів, а тепер їхніх «новоутворених» підрозділів, якщо вони їх не прокладали і не фінансували?
По-четверте, формула розрахунку вартості за розподіл (доставку) газу – це геніальна схема зі збору грошей з населення і заслуговує окремої номінації щорічної премії Нобеля. Хто є її розробником чи автором, у чиїй розумній голові народилося це феноменальне, по суті, математичне рівняння – встановити наразі не вдалося. Ще треба зазначити таке: коли про температурний коефіцієнт можна отримати пояснення від посадовців різних державних структур, то про тонкощі розподілу (доставки) газу ніхто навіть не впоминається. Скидається на те, що та чарівна формула розрахунку вартості доставки газу – це реалізована прадавня мрія про вічний двигун: тепер не має значення ні фактично спожитий кожним обсяг газу, ані навіть вартість його самого. Ймовірно, це й стало причиною того, що газопостачальні компанії так легко пристали на вимоги влади країни після хвилі народних протестів знизити ціну на газ. Імовірно, саме цим можна пояснити й те, що після зняття дії цих обмежень, газовики не поспішили раптово підвищити ціни: недобір на ціні газу доволі успішно тепер компенсують простою геніальністю математичної формули вартості доставки газу.
Про вигадану кимось схему розрахунків «за труби» можна писати трактати. Якщо буде потреба читачам «Галичини» розписати детально всі складові формули, то це можна буде зробити у наступних числах. Наразі ж варто акцентувати лише на головному: 1) формула дивним чином «сподобалася» як постачальникам газу, так і Національному регуляторові – державній структурі, яка має стояти на сторожі прав споживачів газу; 2) її точно не створено з позицій захисту інтересів споживачів-населення країни; 3) формула містить усього три величини і дві математичні дії, але гарантує результат, зіставний із роботою вправного ілюзіоніста на цирковій арені. Лише один складник формули – кількість місяців у році (і це стабільно 12 щороку і для всіх) – наразі не містить у собі жодних інших прихованих властивостей. А от два інші – розрахунковий спожитий кожним господарством обсяг газу за попередній період і встановлений тариф (або знову «чарівний коефіцієнт») – дають змогу майже в цілком законний спосіб витягувати кошти з кишені кожного, хто користується в побуті природним газом…
Наразі відомо лише про одиничні спроби розрубати гордіїв вузол із назвою «розподіл (доставка) газу побутовим споживачам», бракує поінформованості населення та чіткої позиції органів місцевого самоврядування. Мені вдалося відшукати повідомлення про одну громаду Буковини, яка вже перебуває в процесі повернення газотранспортної мережі на її території у власність громади, та одну на Полтавщині, яка береться за аналогічну справу. В Івано-Франківську ж чи не єдиним порухом у цьому напрямі можна вважати хіба що з певною натяжкою слова міського голови Руслана Марцінківа, котрий під час оперативної наради ще 11 лютого 2020 року на повідомлення начальника Івано-Франківського відділення АТ «Івано-Франківськгаз» Андрія Струка про механізм формування ціни на доставку газу сказав таке: «Знайшли спосіб «намахати» людей» (за повідомленням інтернет-ресурсу mi100.info).
