Повномасштабна війна Росії проти України змусила наше суспільство не лише зі зброєю в руках відстоювати державність, а й переосмислювати власну історію – без ілюзій, без колоніальних нашарувань, без нав’язаних імперських наративів. Сьогодні особливої ваги набуває голос істориків, оскільки вони здатні побачити за щоденними подіями довгі хвилі століть.

У розмові з доктором історичних наук, професором, завідувачем кафедри теорії та історії держави і права Навчально-наукового юридичного інституту Карпатського національного університету ім. В. Стефаника, координатором ГО «Поступовий гурт франківців» Сергієм Адамовичем йдеться не лише про хронологію російсько-українських воєн, а й про глибші процеси: від конфлікту з часів Андрія Боголюбського до сучасної екзистенційної боротьби за саме існування імперії. Співрозмовник пропонує погляд на нинішню війну як на зіткнення різних моделей цивілізаційного розвитку, як на черговий, проте, можливо, вирішальний – етап деколонізації в Європі.

Це інтерв’ю є спробою осмислити війну в широкому історичному контексті: від середньовічних претензій на спадщину Русі до сучасних викликів націєтворення, інформаційної безпеки та політики пам’яті.

– Пане Сергію, наскільки нинішня російсько-українська війна є безпрецедентною для української історії, а в чому продовжує давні історичні тенденції?

– Ми можемо говорити про історичне протистояння між землями, початок якого пов’язують із часами Андрія Боголюбського. Попри те, що він належав до династії Рюриковичів, це не перешкодило йому захопити і поруйнувати Київ, а також викрасти із Вишгорода Вишгородську ікону, яка згодом стала найбільшою московитською святинею, відомою як Владімірська ікона.

Водночас володар Залісся намагався мавпувати Київ – будував власні аналоги Софійського собору та Золотих воріт. Але політична культура, заснована на князівських з’їздах і діалозі між елітами, була йому чужою.

Пізніше в політичній традиції Росії почали формуватися ідеологічні обґрунтування експансії. Йдеться, зокрема, про ідею «Третього Риму», яка нібито давала право на опіку над православним світом, та про легенди щодо спадкоємності Рюриковичів і претензії на землі колишньої Русі («Сказаньє про князів Владімірських»). Саме ці уявлення стали одним із підґрунть початку воєнної експансії проти Великого князівства Литовського, включно з такими конфліктами, як Лівонська війна.

Сьогоднішня війна відрізняється від попередніх російсько-українських конфліктів. Якщо раніше Москва воювала для розширення імперії, використовуючи український потенціал для її зміцнення, то нині йдеться про екзистенційну боротьбу. У сучасному вимірі втрата контролю над Україною може означати критичне ослаблення або навіть завершення імперського проєкту. Тобто нині російсько-українська війна – це боротьба імперії за власне виживання.

– Які історичні паралелі є найбільш доречними для розуміння цієї війни – в європейському контексті?

– У європейському і світовому контексті це звичне зіткнення цивілізацій. Ми просто народ на кордоні, на лімесі. І саме тут зіштовхуються два стилі управління: західний, де людина – понад усе, і східний, де панує деспотія, а людина є лише гвинтиком у руках монарха, деспота, авторитарно-тоталітарних режимів.

Цей етап пройшло багато країн – звільнення колонії від імперії. Якщо говорити про Європу, то можна згадати Нідерланди, які боролися проти іспанського панування, і завершити прикладом визволення африканських колоній у 1960-х роках.

Однак французька чи англійська колоніальні імперії мали труднощі ще й тому, що стикалися з конкуренцією у боротьбі за колонії. Зокрема, американським колоніям Англії допомагала Франція, оскільки Франція була конкурентом Англії.

У Росії таких природних конкурентів не було. Крім того, не було значних географічних перешкод, які ускладнювали б утримання імперії. Якщо для Франції чи Англії такими бар’єрами були передусім морські простори або важкопрохідні гірські хребти, то Москва подібних перешкод не має. Саме тому вона й залишається останньою імперією на теренах Європи.

– Як трансформувалася українська ідентичність за роки повномасштабної війни? Чи можна говорити про якісно новий етап націєтворення?

– Ми можемо говорити про те, що ця війна на століття створила прірву між українцями і росіянами. Але те, як ми сприйматимемо наших сусідів і якими будемо самі, – це відкрите питання.

Ми можемо піти шляхом Ірландії, яка не сприймає Велику Британію через минуле протистояння, але значною мірою втратила мову, культуру і традиції. І в цьому – застереження для нас.

Вважаю, що уряд у ці роки, в умовах великої підтримки суспільства, міг зробити значно більше для підвищення статусу української мови, для її зміцнення як державної, для ширшого інформування про культуру. Питання російської православної церкви мало би бути остаточно закритим.

Націєтворення відбувається, однак чи буде воно зі збереженням традицій, мови і культури – у мене є сумніви. Бо нинішнє керівництво країни, на жаль, не завжди мислить системно, а часто діє поверхово в контексті популістських чи виборчих траєкторій власного виживання.

– Як війна вплинула на переосмислення спільного минулого України та Росії? Чи можна стверджувати, що 2022 рік став точкою неповернення у відносинах між українцями і росіянами?

– Все залежатиме від того, чи буде Україна переможцем, і хто писатиме історію цієї війни. Адже історію пишуть переможці. Ми ж не знаємо, якими насправді були князі періоду Київської держави, бо маємо лише «Повість минулих літ», написану про тих князів, які перемогли в міжусобицях, – і написану з їхньої точки зору.

Тому важливо, як закінчиться війна, і не менш важливо – як працюватиме освітня та інформаційна політика. Як на мене, в нас, особливо на сході і півдні держави, не відбулося глибоких змін, а суспільство терпить, бо діє воєнний стан. Але що буде, коли його скасують? Наскільки мені відомо, ніхто не проводив глибинних досліджень чи стратегічного планування з цього приводу.

Буде дуже прикро, якщо попри пролиту кров, ці смерті й ці жахи залишать частину України в орбіті російського інформаційного простору.

Ми сподіваємося, що Україна стане переможцем. Але це не знімає з нас відповідальності: освітня та інформаційна політика мають бути на значно вищому рівні.

– Як ця війна змінює місце України в європейській історії?

– Україна в європейській історії завжди була бар’єром, кордоном, мілітарною силою, яка ставала перепоною і стіною, то для монголо-татар, то для турків і кримських татар. Ціною виснаження українців інші європейські країни отримували спокійніше життя. Але це відбувалося ніби само собою – без належної вдячності.

Так, сьогодні дуже модно говорити про вдячність, але чомусь про цю вдячність нам розповідають навіть такі країни, як-от Словаччина чи Угорщина.

У середньовіччі не існувало сучасних механізмів міжнародної взаємодії, не було міжнародних організацій. Сьогодні ж, як на мене, крім наших власних зусиль, має бути і компенсаційний вимір – щонайменше через включення України до Європейського Союзу, до тієї системи цінностей і того рівня життя. Тоді ми остаточно перестанемо бути кордоном, лімесом, перестанемо бути місцем постійного зіткнення цивілізацій і станемо невід’ємною частиною західного світу.

– Які історичні уроки Україна має засвоїти, щоб після завершення війни уникнути повторення таких трагедій? Яку роль у збереженні державності відіграє історична пам’ять під час війни?

– Війна стимулювала питання історичної пам’яті. На її початку деколи хаотично відбувалися знесення пам’ятників російського колоніалізму. І врешті йдеться не лише про декомунізацію, а й про деколонізацію.

Ми маємо з цього року новий статус Українського інституту національної пам’яті – з більшими функціями і повноваженнями. Але цього недостатньо без реалізації окремих освітніх програм – від школи до формування місць пам’яті. Це має супроводжуватися закладенням фундаменту на десятиліття. Такого фундаменту, який дозволяє тій самій Франції вважати себе великою нацією, хоча між Наполеонівськими війнами і сьогоденням – вже дуже велика часовa дистанція.

Водночас деколонізація має носити системний характер. Це не означає, що ми повинні позбутися тільки абсолютно всіх символів колоніальної Російської імперії, але ми маємо усунути всі імперські символи, які супроводжували Західну Україну. Наприклад, сприйняття Станіславова як частини польського колоніального простору... Не можна обмежуватися лише позбавленням колоніальних нашарувань з боку Росії. Ми маємо позбутися колоніального спадку Польщі, Угорщини, Румунії.

– Днями Ви повернулися з міжнародної конференції «Права українських жертв російського вторгнення в Україну», що відбулася в Парижі. Які ключові меседжі та підсумки цієї зустрічі Ви вважаєте найбільш важливими для України? Які настрої та позиції міжнародних партнерів щодо захисту прав українських жертв Ви там почули?

– Поїздка залишила гарні враження. Можу говорити передусім про наукову й освітню еліту, а також про комунікацію зі звичайними людьми.

Склалося відчуття, що на рівні наукових еліт є чітке розуміння важливості допомоги Україні. На рівні простих людей – радше емоційне сприйняття, властиве для Франції. Гасла «свобода, рівність, братерство» залишаються для них важливими.

Люди розуміють, що ця війна є несправедливою, і емоційно відчувають, на чиєму боці правда. Це було дуже приємно й зворушливо. Водночас на конференції багато говорилося про російську пропаганду, про спроби Росії підкупити бізнесові еліти й переконати їх у певних «перевагах».

І тут складається враження, що наша дипломатія недопрацьовує. Захід був організований на високому науковому рівні, але, попри запрошення, представники українського посольства у Франції не знайшли можливості його відвідати. Хоча фактично йшлося лише про їхню присутність на вже підготовленому результаті роботи.

Тому видається, що якби діяльність дипломатичних установ була ефективнішою, то й наші діаспори були б організованішими, а від закордонних суспільств можна було б отримати більший ефект. Адже ми насамперед маємо підтримку західних демократій, а їхні уряди діятимуть так, як цього хочуть їхні виборці. Отже, надзвичайно важливо працювати саме з їхніми виборцями, а для цього потрібна скоординована робота як діаспори, так і урядових структур.