Галицькі села багаті на історію та власні локальні традиції. Кожен населений пункт вирізняється своєю оригінальністю, звичаями й самобутністю. Не виняток і навіть зразок цього – маленьке опільське село Помонята на Рогатинщині. Що ми знаємо про нього?
Першу згадку про село зустрічаємо в «Джерелах дієвих» за 1578 р. Довідуємося зокрема, що Помонята належали «преподобному священику Якову Вежбинському». Втім, у процесі дослідження історії села разом із місцевими жителями вдалося віднайти й більш ранні документи, де вказано цей населений пункт. Так, у 15 томі «Актів земських і гродських» надибуємо три письмових згадки за 1473 р., які стосуються судового процесу навколо Псарської округи (сучасне село Приозерне).
Ще один документ від 1498 р. засвідчує, що «управителем села призначено преподобного Симеона», якого направили сюди зі Львова. Попри це маємо археологічні дані Ярослава Пастернака, що на території Помонят було знайдено срібну лунницю часів Русі. Почесний громадянин міста Бережан Володимир Бемко вказує у своєму описі Бережанської округи княжих часів, що «навколо Бережан знаходилися боярські поселення у Псарах та Помонятах». Отже, село веде свою історію з давньоруських часів. Цікаве й те, що до початку XVI ст. Помонята належали Львівському латинському архиєпископству. Таку інформацію зустрічаємо у Географічному словнику Польського королівства.
Село мало важливе стратегічне значення у міжнародній торгівлі. Скажімо, документ від 1557 р. засвідчує, що Помонята були одним із населених пунктів на торговельного шляху зі Львова до Молдавії. Протягом XVII ст. село належало польським шляхтичам із родини Стаміровських, а пізніше – родини Реїв, які мали власне помістя у с. Псарах. Помонята входили до складу Руського воєводства Львівської землі аж до 1772 р.
У XVIII ст. село зазнало значних змін, пов’язаних із голодом та нашестям саранчі. Про це ми дізнаємося із нотаток місцевих жителів на Євангелії із села Загір’я. Зокрема значно скоротилася кількість його населення.
Важливим джерелом до вивчення історії села є Йосифінська та Францисканська метрики (переписи та економічна оцінка земельних угідь Королівства Галичини і Лодомерії за 1785–1788 і 1819–1820 роки відповідно). Звідси ми дізнаємось про власників села, земельні наділи жителів та кількість податкових стягнень.
У міжвоєнний період тут діяло товариство «Просвіта», спортивно-виховне товариство «ЛУГ». Завдяки коштам емігрантів США і Канади, родом із Помонят, було зведено у 1932 р. народний дім. На даний момент будівля перебуває у аварійному стані, тому місцеві жителі працюють над її відновленням та просять всіх охочих про допомогу.
У часи Другої світової війни через село не раз проходили нацистські та радянські окупанти, тут певний час квартирувалися угорські війська, які були союзниками Німеччини. Про тяжку долю тодішніх українських остарбайтерів можемо дізнатися з відеорозповіді уродженки Помонят Євгенії Слободян на https://www.youtube.com.
На території села діяли осередки ОУН, а чимало помонятівців вступали до УПА. Десятки молодих людей розгорнули активну боротьбу проти загарбників. Частині вдалося вижити і вони передали свою любов до Батьківщини наступним поколінням. Цікаво розповідає про це Катерина Круць, 1921 р. н., на https://www.youtube.com.
Найбільшим багатством кожної держави є її люди, які своєю діяльністю намагаються змінити своє село, місто, країну. Жителі Помонят сповна зробили для розбудови України та продовжують працювати на благо розвитку української культури та традицій. Вагоме місце у цьому процесі посідає місцева церковна парафія святого Миколая Чудотворця.
Найдавніша згадка про парафію належить до 1626 р., а про саму церкву – до 1638 р. Повідомлення стосується призначення парохом у Помонятах о. Матвія. У 1717 р. стараннями громади та о. Петра Міляновського було зведено нову дерев’яну церкву, яка згоріла у 1876 р. У 1881 р. за сприянням о. Григорія Воєвудки на її місці майстер Тульчак зі с. Вовчатичі (біля м. Ходорова) побудував ще одну дерев’яну церкву. Через шість років добудували нову дзвіницю.
Під час Першої світової війни австрійська влада примусово ліквідувала церковні дзвони. Вже у 1930-х роках рогатинським повітовим архітектором Романом Грицаєм було розроблено проєкт нової мурованої церкви, однак з початком Другої світової цей план не вдалося реалізувати. Велику роль у розвитку помонятівської громади відіграли о. Микола Косович та о. Антон Бучацький. Першого вбили більшовицькі окупанти за його активну проукраїнську позицію. Другий перебував парохом у найважчий період історії села – з 1938 р. по 1949 р. За його діяльність його теж арештували, й він протягом семи років перебував у неволі.
Вихідці з Помонят відіграли важливу роль у розбудові української культури. Так, сестри Марія Сабат-Свірська та Софія Федорцева, котрі походять зі священичого роду Сабат (їхній батько був парохом села наприкінці XIX ст.), були відомими у театральних та акторських колах Галичини.
Справжньою гордістю села є виходець із нього відомий український оперний співак (ліричний тенор) Михайло Малафій. Він був провідним солістом таких українських хорових колективів, як «Гомін», «Дзвін», «Сурма», а з 2015 р. є солістом Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької. Лауреат численних міжнародних конкурсів України, Білорусі, Польщі, Чехії, Австрії, Італії, а також соліст Ліонської опери у Франції.
Наприкінці 60-х років ХХ ст. формується іконописний рух у селі. Певною мірою він був характерним для сусідніх населених пунктів, але саме у Помонятах розгорнувся найактивніше. «Життя за совітів» було нелегким, а сім’ю годувати треба було. «Колгосп точно нас не рятував. Тому люди взялися малювати образи, аби зберегти свою родину та любов до Бога. Тож зранку йшли на роботу до колгоспу, а ввечері бралися до малювання», – згадувала місцева жителька Катерина Курпіта.
У розвитку іконопису в селі слід виділити місцевих майстрів, які навчали жителів села цього мистецтва, зокрема Володимира Бобеляка та Мирослава Чопика. Навчання проходило таємно, адже існувала заборона поширення творчості релігійного характеру. Зі спогадів сім’ї М. Чопика: «Люди приходили до нас серед ночі. Тато піднімалися на горище і там за його сприяння вчилися малювати при свічках. То була велика небезпека, бо міліція пильно слідкувала за такою діяльністю людей».
Місцеві жителі не раз сплачували штрафи та отримували покарання за свою позицію. Часто їх викликали на допити до районного управління внутрішніх справ у Рогатині. Але ікони з Помонят були відомим не тільки в окрузі. Місцеві жителі поширювали їх у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській областях. Особливу популярність іконописна творчість помонятівців мала серед жителів Гуцульщини та Бойківщини. «Тато часто їздив з образами на Закарпаття, але й багато разів повертався ні з чим. У поїздах могла проходити перевірка особистих речей пасажирів і міліція не разово ліквідовувала ікони, а тато платив великий штраф», – згадують місцеві жителі.
З відновленням української державності у 1991 році цей релігійно мистецький рух у селі поступово послаблювався. Однак частина місцевих жителів і далі активно займається церковним розписом (Михайло Василишин та Василь Чопик). Слід зауважити, що саме завдяки Романові й Василеві Чопикам вдалося виконати орнаментальний та сюжетний стінопис у сільській церкві, перемалювати чотириярусний іконостас аркової побудови... Люди, які зберегли у своєму житті культуру іконопису, отримали в окрузі назву «Богописи».
