Навіть на 30-му році Незалежності України ні її керманичі, котрих, правда, важко й називати українцями, ні свідомі патріоти, ні світила історіографії, ні інші «достойники» нації так і не спромоглися пролити світло на деякі темні плями нашої минувшини, як і на загадкові факти з біографії видатних представників нашої нації, без яких і самостійна Українська держава не відбулась-не відновилась би 1991-го.
Візьмімо, скажімо, вбивство Симона Петлюри в Парижі 25 травня 1926 року. Французькі поліцейські, котрі відразу взялися розслідувати цей злочин за всіма правилами криміналістики (скрупульозно зібрали й проаналізували всю інформацію, провели як належить слідчі експерименти, допити свідків, означили схеми руху жертви і вбивці й т. ін.), напрацювали товстезну папку документів «Справи №…». І вона вже майже сто років зберігається в архіві префектури паризької поліції. Але ніхто за цей час не витягував її, як мовлять, на світ Божий.
У тому числі й за три десятиліття самостійної України ніхто ні з поважних вітчизняних професорів та академіків від історії, ні з осіб, які позиціонують себе як національні лідери, й не поцікавився тим раритетом. Лише недавно журналісти із творчої групи, яка готує-знімає документальні фільми циклу «Таємниці великих українців» для телеканалу «Студія 1+1», без проблем отримали доступ до поліцейського архіву і змогли вивчити матеріали кримінальної справи за фактом убивства Петлюри.
За їхніми словами, інформація, яка міститься у старих документах, дозволяє заразом і розплутати величезний клубок спецоперацій з дискредитації Петлюри, що їх провадили радянські спецслужби перед тим, як удатися до його фізичного усунення. Оприлюднення тих матеріалів, окрім усього, дасть змогу врешті й документально довести, що насправді пан Симон не був ніяким антисемітом. І що все те, що про нього говорили в тому ключі ще в часи СРСР, а відтак і вже в суверенній Україні, не що інше, як фейки.
Також досі ніхто й не пробував з’ясувати, наприклад, за яких обставин насправді помер видатний український історик голова Центральної ради УНР 1917– 1918 рр. Михайло Грушевський? На початку 90-х років минулого століття це ім’я в усіх було на вустах. Відтоді ми знаємо його як автора фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси». Та ще мало хто відає, що життя професора було крутішим за шпигунський бойовик. На нього було скоєно кілька замахів, комісари кілька разів заарештовували його за ідею української незалежності і принаймні тричі розстрілювали… холостими патронами, змушуючи визнати себе винним у антирадянській діяльності.
Останніми роками Грушевський жив у Росії, оскільки йому забороняли в’їзд до України. Там він і помер, причому – за загадкових обставин – після операції в санаторії в місті Кисловодську. Але чи намагався хтось із українських дослідників упродовж десятиліть незалежності України дізнатися, що саме там трапилося й від чого помер наш видатний співвітчизник? Як не дивно, але саме журналісти згаданої творчої групи стали недавно першими українцями, які спробували довідатися про те і звернулися до санаторію, який існує й нині, з відповідним запитом. І що ви думаєте? Відповідь шокувала – керівництво закладу запевнило, що в них немає жодної інформації про нібито перебування там М. Грушевського. Тож є всі підстави провести належне розслідування, щоби з’ясувати: сам відійшов у засвіти пан Михайло, коли наспів його час, чи йому й справді таки «допомогли» це зробити, як припускають окремі дослідники чи подейкують у певних колах вітчизняного бомонду.
Досі не з’ясовано і прецедент з останками великого князя Київського Ярослава Мудрого. Як відомо, його поховали в Софії Київській у спеціальному шеститонному саркофазі, виготовленому із цілісного блоку білого мармуру і привезеному з Візантії. Майже тисячу років ця домовина простояла в головному українському храмі. А в 40-х роках її відкрили, і спеціальна комісія радянських учених підтвердила, що в ній справді останки Ярослава Мудрого, і за черепом навіть відновили його зовнішність.
Згідно з протоколом цього дійства після проведення дослідницької процедури кості князя поклали назад і запечатали саркофаг. Однак коли домовину відкрили вже за незалежної України, то з’ясували, що вона порожня. У рамках розслідування цього прецеденту з’ясували, крім усього іншого, що радянські вчені могли спотворити образ Ярослава Мудрого, надавши йому рис, характерних для зовнішності російських царів. Але куди зникли останки князя, так і не з’ясували. Висунули тільки різні версії, згідно з якими вони можуть перебувати або в Росії, або в США.
Так чи інакше, а й досі це одна з найбільших загадок української історії. Але куди все-таки поділи останки Ярослава Мудрого? Не зникли ж вони самі із саркофагу якимось містичним чином. Зрештою, навіщо було взагалі коїти те блюзнірство над місцем вічного спочинку князя, проводити ідентифікацію, щоб доводити й так відоме всім, що той прах справді належав йому? На ці й інші запитання вітчизняні вчені лише «чухають лоби», розводять руками і знизують плечима… Але невже в цій справі немає жодних слідів, жодних зачіпок? Чи просто в Україні нікому (та й для чого, мовляв) взятися за це?
Так само невідома доля серця гетьмана Кирила Розумовського (1728–1803), яке, за переказами, поховали поряд з його тілом в усипальниці в Батурині. За давньою козацькою традицією, тих чи інших видатних козаків після їхньої смерті бальзамували. Таку процедуру провели і з Розумовським. Цей ритуал передбачав окреме бальзамування серця – його вибирали й поміщали у спеціальну скриню… У 1927 році могилу гетьмана відкрили більшовики. За офіційною версією, все там було на місці, крім скрині із серцем.
Наразі у глухому куті й питання про зникнення голови Миколи Гоголя, одного із найзагадковіших у світі письменників з українським корінням. Нагадаємо, що автора «Мертвих душ» поховали на кладовищі Свято-Данилового монастиря в Москві. Але за радянських часів його останки чомусь вирішили перенести на Новодівичий цвинтар. 31 травня 1931 року спеціальна комісія вчених відкрила могилу Гоголя. Проте, за офіційною версією, скелетові, який лежав у домовині, бракувало черепа. Досі ця історія викликає безліч запитань, і є чимало версій, куди могла зникнути голова письменника…
Звісно, далеко не всі такі таємниці до снаги вітчизняним науковцям, криміналістам та іншим експертам з огляду на маргінальність можливостей Української держави в таких справах. Але ж виявити добру волю, задекларувати нагальність таких дій, заявити про це на весь світ, ще й попрохати допомоги у міжнародної спільноти в тому – це принаймні можна було зробити… Гадаю, що в багатьох розвинених країнах знайшлися б фахівці, котрі охоче відгукнулися би на таке звернення. Більше того, не маю сумніву, що, скажімо, Євросоюз, уряд Польщі, Канади чи й будь-якої іншої держави виділив би й кошти на розкриття українських таїн. Але немає заклику – немає й відгуку.
Втім, як на мене, з деякими такими проблемами Україна могла б упоратися й самотужки. Скажімо, заведено вважати, що гетьмана Богдана Хмельницького поховано в Суботові, в його родовій Іллінській церкві, до речі, зображеній на п’ятигривневій банкноті. Однак чомусь знавці історії Козаччини не впевнені в тому. Та й, очевидно, не лише їм бракує такого переконання. Ще, приміром, у 70-х роках радянські археологи під орудою Романа Юри проводили розкопки в названій церкві і навіть виявили місце, де гіпотетично могли поховати гетьмана.
Точніше, вони наштовхнулись, як свідчать уже архівні звіти тієї експедиції, на незвичайний об’єкт, що міг бути склепом чи саркофагом. Але обстежити його не вдалося. Бо тодішнє партійне керівництво наказало негайно припинити дослідження. Відтак інші спеціалісти залили всі тамтешні розкопки бетоном та й поклали цим край роботі експедиції. А через якийсь час і сам її керівник помер (загинув?) за загадкових (!) обставин.
Але чого бракує нині українським археологам, аби продовжити розпочате Р. Юрою? Чи нам байдуже? Чи «какая разніца», мовляв, де покояться кості Хмеля? Так чи інакше, але, погодьтеся, досить дивно, що за 30 років Незалежності України ніхто не наважився чи не спромігся поновити ті роботи і таки відшукати тіло гетьмана. Чи, може, й далі боїмося правди про своє минуле? А чи нам лише ліньки рунтати історичні міти?
Словом, і через 30 років незалежності, коли вже відкриті архіви й немає заборонених тем, усе ще залишається чимало білих плям в історіях людей, без яких існування сучасної України було би неможливим. А через те, що таємниці багатьох видатних українців досі не досліджені, то й їхні життєписи, їхній внесок у визвольну боротьбу українців не популяризовані як належить. Тим часом то були реальні люди, які сто, двісті, триста років тому боролися саме за цю державу, в якій ми живемо, котрі, по суті, вибороли її для нас…
Може, і справді з точки зору нашої вельми прагматичної доби нам не варто озиратися на минуле чи ворушити тамтешні могили. Але, відверто кажучи, повторимо, вельми дивно, що тепер, коли в Україні все дозволено, точніше, нічого не заборонено, як це було в часи СРСР, робити для зміцнення ідентичності нашої нації, для зростання в суспільстві, сказати б, самоусвідомлення по-українськи, ми так байдуже ставимося до відкритих з набуттям незалежності можливостей для праці в тому напрямі. Виглядає на те, якщо йти за цією логікою, що й самостійність наша якась несправжня. А штучна чи навіть примарна…
