На 25-річчя Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України та замість післямови до Дня українського кіно (10 вересня) читайте інтерв’ю з кінорежисером Мар’яном БУШАНОМ з нагоди виходу в світ повнометражного художнього фільму «Снайпер. Білий Ворон», в якому він представив свою творчість як режисер та співавтор сценарію.

– Мар’яне, розкажи про роботу над фільмом та специфіку праці кінорежисера як однієї з найважливіших ланок у його створенні…

– Це справді специфічна робота: режисер має знайти спільну мову зі співавторами та всією виробничою групою не лише під час фільмування, а й на етапі монтажно-тонувального періоду. У кожного свій характер, своє бачення… Є люди, з якими тобі відразу легко працювати, є ті, з котрими ще треба «притертися», й ті, з якими краще відразу мирно розійтися та залишитися колегами. Кожен складний проєкт потребує своєї специфічної команди. Вважаю що режисер – це камертон, під який потрібно підлаштувати всі інструменти. В іншому разі симфонія неможлива. В моєму розумінні кінорежисер – це не той, хто самостверджується, щоб довести свою значущість. Це людина, вимоглива насамперед до себе, з розвиненим кінематографічним смаком, це фахівець, який мусить цікаво розповідати історії, що потребує неабияких зусиль, надто ж у кіномистецтві.

– Якими були Твої перші кроки у світ кіно… Які найяскравіші спогади?

– Я мав стати не режисером, а програмістом. Пригадую той день, який змінив мою професію… Це був звичайний будень програміста в управлінні Державного казначейства Івано-Франківська. Ознайомлюючись із програмним забезпеченням, відкрив програму «Movie Maker» і для експерименту почав інтуїтивно монтувати фрагменти фільмів під музику… Цей процес мене захопив. Я зрозумів, що самим монтажем можна змінити сценарій фільму, і це не могло залишити мене байдужим. Тоді ж я почав відвідувати кіностудію «Верховина», якою керував Юліан Яковина. Це були завжди приємні зустрічі, де ми багато експериментували, писали сценарії, монтували, знімали...

Юліан Іванович дуже підтримував таку діяльність і одного дня дав кілька своїх авангардних картин з пропозицією поєднати кадри фільму з образами цих малюнків. Я обрав фрагменти з «Гладіатора» Рідлі Скотта та музику Metallica «The Unforgiven». Коли ж закінчив монтаж, приніс диск із мініфільмом панові Юліанові. Він його переглянув у цілковитій тиші, без жодного коментаря, а коли відео завершилося, витримав паузу і… протягнув мені руку для мовчазного рукостискання. Цим усе було сказано. Думаю, саме з цього моменту почався мій шлях у кіно…

– Твій кінодебют – фільм «Рахіра» як українське генетичне полотно. Тепер маємо «Снайпер. Білий Ворон»… Яким є для Тебе як кінорежисера вирішальний чинник у виборі теми для створення кінострічки?

– Актуальність та пошук оригінальності – мабуть, ці два чинники. Роман Ольги Кобилянської «Земля», за мотивами якого створив «Рахіру», – це фактично історія-притча про Каїна та Авеля й водночас дуже «земна» розповідь про те, як одного з персонажів твору – Саву, котрий залишався в тіні свого старшого брата, працьовитого Михайла, було фактично позбавлено батьківської любові. Саме ця «нелюбов» і запустила незворотний механізм подій, що призвів до трагедії. Зазвичай читачам роману жаль Михайла, а мені жаль і Сави, в якому його кохана Рахіра розпалила ненависть до брата, – це персонаж, який вирізнявся з-поміж інших, тобто був оригінальним.

З початком анексії Криму та російського вторгнення війна стала темою номер один. Тоді саме від куль снайперів були найбільші втрати з обох боків фронту. Отже, я почав досліджувати військовий снайпінг (роботу снайперів) і шукати цікаву історію, поки, врешті, не натрапив на прототипа Білого Ворона, який, знову ж таки, теж був не схожим на інших…

Прообразом головного героя фільму став Микола Воронін, його історія була цікавою й парадоксальною. «Могилянець» із двома вищими освітами приїжджає у Горлівку, оселяється у відкритому полі, щоб створити екопоселення та жити в гармонії з природою… Але з приходом війни його життя змінюється назавжди. Чому це трапилося? Що стало поштовхом і чому він став саме снайпером? Було багато запитань, на які я хотів отримати змістовні відповіді… Саме ця незвична «трансформація» прототипа була для мене цікавою.

– Як виникла назва фільму? Чи легко писався кіносценарій?

– Писався дуже складно. Спочатку це було дослідження біографії Миколи, ми багато разів зустрічались, розмовляли, я занотовував, а потім він вичитував чернетки, додавав коментарі та поліпшував діалоги. З його історії я дізнався, що Миколу в «Могилянці» називали білою вороною через те, що він мав бунтарський характер і не вписувався в колектив, хоч і був успішним студентом. Коли він оселився в своїй «еконорі», то встановив поряд родовий знак із білих камінців і назвав «лапа Білого Ворона». Я ж побачив у цьому хороший підтекст і використав його як назву фільму.

В якийсь момент я почав переосмислювати всю зібрану інформацію і захотів змістити акцент з фільму: з кінобіографії на воєнну драму з елементами екшена. Микола поставився до цього з розумінням і я продовжив роботу. Довелося багато переробляти, але це пішло на користь майбутньому фільму. Коли історія вже виглядала цілісною, ми з продюсером Артемом Денисовим звернулися до гуру сценарної майстерності Лінди Сегер, вона дала дуже продуктивні поради, до яких я прислухався і значно поліпшив сценарій.

– Створення кінострічки – масштабна командна праця… Що запам’яталося найбільше?

– Запам’яталися втома, виснаження, але водночас і радість від того, що ми робимо важливий фільм. Це була важка праця, ніякої романтики… Ми викладалися по максимуму, адже треба було все зняти в обмежену кількість змін, а роботи було дуже багато. Наприклад, екшн-сцену тривалістю 3 хв. ми знімали 3 зміни – 36 годин виробництва, це недешево для такого хронометражу, але це було необхідно для цього жанру. Ми фільмували історію про снайпера, а це оповідь про розвідників, які часто працюють у полях, лісопосадках та інших відкритих місцевостях. Загалом 90 відсотків фільму – це натурні знімання, віддалено від цивілізації просто неба, під палючим сонцем або під пронизливим морозом на високих пагорбах у сувору снігову заметіль (фінальна сцена фільму).

Уся група вклалася в цей проект. Думаю, багато з нас розуміли значення цього фільму. Актор Павло Алдошин, який зіграв роль головного героя, вклав усього себе до останньої краплини, він проживав цю історію, а не грав її. А з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну його життя в цьому фільмі мовби трансформувалося в реальність – він пішов на фронт. Навики, які Павло отримав у фільмі й потім удосконалив, мабуть, визначили його місце на цій війні…

– В яких країнах відбулися презентації фільму? Як сприйняла його публіка? Чи вплинула кінострічка на бачення та розуміння закордонного глядача теперішньої війни в Україні?

– Фільм почав свою подорож з країн Балтії. Через малу кількість кінотеатрів в Естонії, Литві, Латвії фільм не мав широкого відгуку в тамтешніх глядачів. Ті, хто потрапив на прем’єру, – всі позитивно відгукувалися, але аудиторія була нечисленна. Далі фільм презентували в США – американський дистриб’ютор «wellgousa» зробив дуже якісний глядацький трейлер та кілька креативних «спотів». The New York Times, Los Angeles Times та ще декілька авторитетних видань написали позитивні відгуки про фільм, історія, передана в ньому, їх вразила, і вони відзначили актуальність цього фільму на міжнародній арені в цей важкий для України час.

– Твої відчуття від прем’єри фільму в Україні на її День Незалежності?

– Якщо чесно, то вони дуже змішані. Я особисто доклав багато зусиль, щоб фільм був максимально проукраїнським і водночас не пропагандистським та цікавим. Та в кінотеатрах, на жаль, показали не «режисерську» версію фільму, а версію «продакшну», тобто обрізану на дев’ять хвилин. Тим часом видалені чи обрізані сцени були якісними, зі своїм драматургічним значенням для розвитку історії і чітким проукраїнським підтекстом.

Мене це глибоко обурює, але мій авторський договір обмежує мої права боротися за «режисерську» версію для прокату – це мій сумний юридичний досвід. Також невідомо, чи колись «продакшн» захоче опублікувати «режисерську» версію на онлайн-платформах. Це відкрите питання, на яке я не отримав відповіді. Але час розставить усе на свої місця. Знаю, що повна версія фільму мала б потужніший ефект від перегляду.

– Який чинник визначальний у створенні високоякісного українського кіно?

– Компетентність, якісний сценарій, повага до авторів. З цього має розпочинатись український кінематограф. Потрібно відмовлятися від телеформатного мислення, від цього «мила», яке несуть студії з екранів ТБ на кіноекран – це деградація. Для кінематографістів еталоном мають бути успішні світові кінокартини, а не «телемувіки». Потрібно займатися саме кінодраматургією та залучати авторитетних скрипт-докторів у цей процес. Сценарій – це основа фільму. Далі важливим є знайти продюсера, якому цікава ваша історія, який захоче пройти цей складний шлях разом з вами. Звісно, доведеться підписати договір. Але з цим не варто квапитися. Спершу слід уважно разом із кваліфікованим юристом перечитати його текст і внести правки в те, з чим незгідні, – вони можуть у майбутньому захистити вас від неприємних ситуацій. Наступним етапом є підбір команди – ознайомтеся з досвідом кожного, кого хочете взяти, не зайвим буде отримати характеристику від різних людей, з якими працював цей фахівець… Правильно підібрана команда стане вирішальним чинником у створенні високоякісного фільму.

– Які побажання Ти висловив би молодим режисерам, котрі мріють про світ кіно?

– Не жалійте себе. Вам не вдасться щось зробити добре, якщо не будете достатньо вимогливими насамперед до себе, а лише потім – до інших. Коли ви вимагаєте чогось від своєї групи, то маєте бути компетентними в цій сфері або як мінімум чітко розуміти, чого хочете. Досліджуйте, навчайтеся, експериментуйте, самовдосконалюйтеся і ніколи не здавайтеся. Будьте чесними перед собою та вашою командою. Якщо прагнете створити фільм, створіть його всупереч усім труднощам. Краще жалкувати про те, що зробив, ніж за тим, на що не наважився…