В українській історії є багато замовчуваних, недостатньо досліджених, а то й знищених сторінок. Колись це було вигідно радянському режимові, адже він прагнув зруйнувати все українське – історію, традиції, мову і т. д., а головне – пам'ять про нашу самобутню культуру. Однією з таких сумних подій нашої історичної спадщини є винищення на початку минулого століття (грудень, 1930 р.) кобзарства як виду мистецтва і кобзарів – як його носія. Тодішні керманичі сталінського режиму усвідомлювали, що у вустах кобзарів, у народних піснях, в рідних мелодіях — весь український народ і вся його Батьківщина, в них душа народу, його радості і горе, його прагнення свободи. І це була, так би мовити, мирна зброя, яка підточувала зсередини основи тоталітаризму.

Репертуар кобзарів був надзвичайно широкий та колоритний, містив, окрім історичних, наймитські, рекрутські, ліричні, родинно-побутові пісні, балади. Через особливу ритміку, своєрідну виконавську манеру кобзарі мали з народом глибокий душевний і духовний зв’язок. Їхні пісні брали за живе, хвилювали, розчулювали, глибоко вражали. Тому й не дивно, що носії українського, народного, героїчного епосу, яких любив та шанував народ, були кілком у горлі тодішньої влади. Тому вона й вирішила будь-якою ціною приборкати волелюбне українське кобзарство.

Кобзарів переслідували у всі часи, проте найбільших страждань, лиха й поневірянь народні митці зазнали за Сталінського режиму. Він та його поплічники ненавиділи все, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українські мову та пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі — були для неї найпершими ворогами.

Вже з перших днів утвердження влади «робітників і селян» більшовики влаштовували справжні полювання на сліпих і немічних народних співців, арештовували їх або ж одразу розстрілювали без слідства й суду.

За правління Сталіна кобзарів уже не розстрілювали одразу на місці, як раніше, а зачиняли в холодні в’язниці та морили голодом, інструменти ж знищували.

Проте й це не давало результату. Тоді кобзарів як «невиправний націоналістичний елемент» почали нещадно цькувати в пресі. Тогочасні газети рясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язували не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх навіть не сотнями, а мільйонами.

Коли й це не допомогло, ЦК ВКП(б) змінило тактику, видавши укази «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність».

До критики та глузувань кобзарського мистецтва влада залучала і пресу, і письменників. Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в Компартії, деякі відкрито підтримували кобзарів, за що НКВС їх жорстоко переслідувало. Серед них письменники Павло Тичина, Максим Рильський, письменник і кобзар Гнат Хоткевич, художники і фольклористи, дослідники кобзарського мистецтва Микола Домонтович, Порфирій Мартинович, Климент Квітка, Опанас Сластіон, директор Дніпропетровського історичного музею Дмитро Яворницький й інші.

Також з метою перевиховання радянська влада силоміць заганяла деяких кобзарів до капел, ансамблів, квартетів, тріо і т. п. Інших сталінський режим спонукав творити пісні та думи, які б звеличували радянську дійсність. Та більшість співців не захотіла пислуговуватися бандитській владі і, мандруючи Україною, далі продовжувала співати прадавні «невольничі плачі» й тим самим воскрешати народну історичну пам’ять.

Тоді хтось зі сталінських прислужників запропонував організувати начебто творчий з’їзд кобзарів та лірників з усієї України, щоби потім усіх разом знищити.

Отож на початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся з’їзд народних співців, куди з різних областей Радянської України звезли 337 делегатів. Кобзарям пояснили, що на заході буде вирішуватися питання їхнього активного залучення до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів.

Насправді ж з’їзду як такого не відбулося. Кобзарів, лірників та їхніх малолітніх поводирів повантажили до ешелону і вивезли на околицю ст. Козача Лопань (Харківщина). Там, у лісосмузі, їх і розстріляли. Тіла поскидали у заздалегідь вириті траншеї, а інструменти спалили.

Шукати про цю жахливу трагедію хоча б якоїсь згадки у тодішній радянській пресі (та й десятки років потому) — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї події, адже сліди своїх злочинів кадебісти замітали дуже професійно.

Факти тогочасних подій було зафіксовано фактично лише з вуст живих свідків, більшість з яких погодилися свідчити про ту трагедію, лише коли Україна стала незалежною.

А от за кордоном деякі свідчення можна знайти. Наприклад, у книжці про Голодомор 1932—1933 рр. «Жнива скорботи» (видана в Україні 1986 р.) американського вченого Роберта Конквеста згадується: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушено. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох із них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

Також є згадка про знищених кобзарів у книжці спогадів російського емігранта Шостаковича (1939 р., Лондон): «У середині 1930-х років було проголошено Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія, і ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

Більш детально про подію написав у своїй статті в 2011 р. «Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу» сучасний український кобзар, композитор, письменник, журналіст та громадський діяч Микола Литвин.

Такі трагедії, як знищення кобзарів, що були носіями українського героїчного епосу, потребують не лише грунтовного дослідження і визнання, а й збереження пам’яті про загиблих. Лише розповідаючи всю правду про наше трагічне минуле, вшановуючи невинно убієнних, ми зможемо глибше зрозуміти нашу історію і ті тяжкі випробування, які випали на долю українського народу. І лише таким чином у пробудженій від багатовікового сну вільній, незалежній Україні ніяким можновладцям й політикам, котрі намагаються переписувати шкільні підручники й замовчувати злочини деспотичних режимів, не вдасться стерти в українців пам'ять про рідні традиції й культуру, про прагнення народу до самоідентичності і незалежності.

Саме тому про цю трагічну сторінку української історії потрібно пам’ятати і висвітлювати якнайширше. Цьому сприяє і створений 2013 року український історично-драматичний фільм «Поводир, або Квіти мають очі» режисера і сценариста Олеся Саніна, в основу сюжету якого покладено мандри радянською Україною американського хлопчика і українського сліпого музики-кобзаря напередодні та під час Голодомору.

Також на основі свідчень місцевих жителів ст. Козача Лопань пошукова група Спілки Української Молоді встановила приблизне місце страти народних співців і встановила на місці злочину пам’ятний хрест.