Василь АДАМОВИЧ, якому сьогодні, 1 січня, сповнилося 80, майже 20 літ свого життя віддав журналістиці – від завідувача відділу до редактора райгазети «Нові горизонти». Загалом його трудовий стаж становить понад 54 роки, з яких якийсь час працював у райкомі партії, ще кілька років був головою районного народного контролю. І нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, він не сидить удома склавши руки, а бере активну участь у громадському житті Рожнятова, який став для нього рідним. Хтось незадоволено поглядає в його бік, мовляв, правдолюб і прикрий. А хтось вбачає в цій людині прагнення до справедливості, дисципліни, порядку. Саме таким він був колись, і роки не змінили його.

– Мушу зізнатися, що більшість земляків уторопців, – а я народився на Косівщині, – мене не знає, бо так склалося життя. Батьки швидко померли, а ми, діти, подалися в широкий світ у пошуках власної долі, – розпочав зі спогадів нашу розмову ювіляр.

Його дитинство було босоногим. Батько, добрий столяр, запам’ятався Василеві лише у двох епізодах: коли одного разу прийшов з роботи і взяв хлопчика на руки і коли готувалися до його похорону.

– У школі з першого дня навчання я почав писати лівою рукою і старенька вчителька-полька мене покарала, кілька разів вдаривши лінійкою по долоні. Зірвавшись, побіг додому, щоб повернутися з мамою. Але це стало наукою писати тільки правицею, – пригадує Василь Адамович.

Навчався на «відмінно». Був надзвичайно активний у шкільному житті – брав участь у художній самодіяльності, займався спортом. Мав хист до письма, і не лише до граматики й каліграфії, а й до творчості. Тому й дописував спершу до шкільної стінгазети, а далі – й до місцевої районки. Журналістська праця приваблювала. Бо ти, як кажуть, у вирі подій, завжди з людьми, їх чуєш і відчуваєш. «Журналістика була престижною професією – до неї тягнулись найкращі. Але владою ми ніколи не були. Принаймні за час журналістської праці я не відчув цього», – каже мій співрозмовник.

Василь Миколайович пригадав, як він колись як редактор «Нових горизонтів» буквально щотижня виїжджав у населені пункти. Знав, де яку хату будують, який колгосп що робить і як працюють підприємства. А одного разу у нього навіть виник конфлікт із головою передового Ціневського колгоспу-мільйонера.

– Я зрозумів, що це селянське господарство є найкращим завдяки добре розвиненим допоміжним промислам, а не завдяки виконанню головного завдання – розвитку рослинництва і тваринництва. Цю думку висловив у критичній статті, таким чином викликавши невдоволення як у самого керівника, так і в партійної еліти, – розповідає колишній головний редактор газети.

І таких прецедентів було багато. Через те, мабуть, і керівники партії ставилися до нього з пересторогою. Він був чужим серед своїх. І чи був справді своїм?

Ще більше про Василя Адамовича заговорили пізніше, коли він працював у народному контролі. «Ми ставили за мету контролювати роботу саме керівників, які іноді дозволяли собі використовувати державний транспорт в особистих цілях, у робочий час могли «відпочивати» в ресторанах чи засмагати на берегах річок. Таких виявляли і викликали на засідання комітету, а результати для декого були сумні – аж до звільнення з роботи. Пригадую, як один керівник з обуренням мене запитав: «А чому ви до простих робітників не чіпляєтесь?» Тоді я відповів, що робітники беруть приклад саме з них», – пояснив Адамович.

З незалежністю України змінилося дуже багато. Демократія розставляла пріоритети, і життя робило свої акценти. Василь Миколайович влаштувався заступником директора гуртово-торгової бази Рожнятівської райспоживспілки і попри те, що вже мав дві вищі освіти і йому було майже 50, вважав за потрібне вступити у профільний навчальний заклад – Івано-Франківський фінансово-комерційний кооперативний коледж імені С. Граната. І це вже була його третя освіта.

А що тепер? Василь Адамович не дозволяє про себе забути. Недавно він домігся, щоб влада спорудила для його сусіда Бориса житло: після того, як згоріла його скромна оселя, той чоловік буквально жив на вулиці. Болить у Василя Миколайовича душа, коли бачить явну безгосподарність – неприбране гілляччя обабіч доріг, самовільно вирубані дерева на орендованій території, вивезені купи сміття на березі потічка… Такі факти не просто обурюють. Він про це голосно говорить, пише звернення у різні інстанції, публікує газетні статті. Домагається одного: бути почутим і вплинути на те, щоб ситуація змінювалася. Такий підхід мені нагадує крилату фразу: «Почнімо змінювати країну з себе».

Дехто може подумати, що, мабуть, з такою принциповою людиною, як Василь Миколайович, важко жити в сім’ї. Але… Тут є порозуміння з дружиною Мартою, з якою поруч душа в душу прожили понад пів століття. А яких дітей вони виростили!

Старший син Олег здобув вищу освіту, дослужив до звання полковника податкової міліції, якийсь час очолював управління податкової поліції нашої області, а тепер є керівником податкової служби в Тисмениці. А молодший Сергій – громадський активіст, який керує ГО «Поступовий гурт франківців», був депутатом обласної ради двох демократичних скликань, професор кафедри теорії та історії держави і права зарубіжних країн, доктор історичних наук Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Тепер Василь Адамович пише невеличкі спогади про дитинство і юність, простежуючи формування філософії свого життя. Працьовита, справедлива й вимоглива матір, добрий господар батько, і вони, діти, яким довелося самотужки шукати своє місце під сонцем. Я сказала би, що Василю Адамовичу це вдалося.