Зродившись бурхливої «рухівської» епохи, обласна газета «Галичина» вступила у свій 30-й, ювілейний, рік. Його відлік починає її нинішній випуск, оскільки 29 років нашому часопису сповнилося саме 13 травня. Саме цього дня далекого 1990-го до осель значної частини жителів Прикарпаття міські й сільські поштовики доставили перший номер такого неординарного, першого в Україні демократичного видання.

«Досі я такої газети не бачив, хоча начитався різних, – сказав одного разу в розмові із журналістом колишній водій, а згодом директор автобази обласного підприємства поштового зв’язку Ярослав Макогін. – Я щасливий, що доставляв перший номер «Галичини» галичанам!».

У родинному архіві Макогонів досі зберігають примірники газети 1990 року, мотивуючи це тим, що вона стала рідною і для нащадків пана Ярослава. Як і для таких знакових особистостей, як Герої України В’ячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко, міністр аграрної політики Іван Кириленко, поет Петро Осадчук, чільники обласного рангу Микола Яковина, Михайло Вишиванюк і багато інших краян, підтвердження чого зацікавлений читач знайде в ювілейній книзі-посвяті під дещо амбітною назвою – «Твоя й моя «Галичина», яка готується до друку. Адже були часи, коли саме «Галичину» читали в кожній родині (колективі) понад 160 тисяч передплатників! А потенційна аудиторія її шанувальників становила щонайменше втроє більше – до півмільйона!

Переборюючи часові виклики в нашій державі, «Галичина» була і є провідником патріотичних ідей та національних устремлінь громади області, джерелом демократичних поглядів і правди про українську історію та культуру, в одночассі дбаючи про розвиток і утвердження державотворення, відродження національної самобутності тощо.

Сьогодні починаємо публікацію спогадів та роздумів журналістів, які творили й творять вимріяне ще дисидентами-шістдесятниками демократичне видання. Слово - юристу і журналісту Роману ГЛАДИШУ.

На світ Божий я з’явився 15 березня 1951 року в старовинному княжому місті Збаражі на Тернопіллі, що на межі історичної Галичини та Волині. У 1974-му закінчив юридичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Здобута освіта згодилася мені не лише на роботі за фахом, а й у редакції газети «Галичина», до створення якої причетний і я разом з Миколою Яковиною, Маркіяном Чучуком, Дмитром Захаруком, Зіновієм Думою та іншими рухівцями-побратимами. А для журналіста найкраща школа – практика. Власне, саме вона навчила мене писати не лише репортажі, кореспонденції, інтерв’ю, а й дещо жанрово складніше – публіцистику, есеї, нариси про непересічних людей, про що свідчать резонансні публікації далеких 1990–2000 років.

Не було би В’ячеслава Чорновола, не було би Руху (НРУ), в середовищі якого й зродився первісток демократичної преси в Україні – часопис «Галичина». Я вдячний Богові і долі за те, що випало жити, боротися й творити у «рухівську» епоху – епоху краху найогиднішої та найкривавішої імперії світу Совєтського Союзу, до розпаду якого я мав безпосередній стосунок: наприкінці 80-х років минулого століття на пропозицію В’ячеслава Чорновола став кореспондентом Української служби «Радіо «Свобода» на Прикарпатті.

1989-й… Весна. У природі все нуртує, квітне, вруниться. А в підвальному приміщенні багатоповерхівки на «Валах» в Івано-Франківську, де тоді розміщувалася майстерня місцевого художника Миколи Яковини, збираються активісти обласного культурно-наукового товариства «Рух»: художники, літератори, молоді викладачі вищих навчальних закладів Івано-Франківська. У розмовах та дискусіях зароджується альтернативна КПСС на теренах Прикарпаття політична сила, що невдовзі організаційно оформиться в крайову організацію Народного Руху України, а у вересні того ж 1989-го на установчому з’їзді НРУ в Києві стане чи не найчисленнішим її осередком.

Тими ж днями у цьому ж «рухівському» середовищі виникла ідея створити на Івано-Франківщині нову, альтернативну компартійній «Прикарпатській правді» газету національно-демократичного спрямування. Якщо не зраджує пам’ять, таку пропозицію в колі побратимів висловив художник Микола Яковина, в майбутньому – голова крайової організації НРУ, голова обласної ради народних депутатів і заступник міністра культури України. Проте до реалізації цієї їдеї залишалося більше року. Попереду були ще багатотисячні мітинги спротиву остогидлій людям окупаційній владі, «Ланцюг єднання» до Дня Злуки, вибори до Верховних Рад СРСР, УРСР та місцевих рад.

У квітні 1990-го до влади на Прикарпатті приходять «рухівці», а вже 13 травня на світ Божий з’явився перший номер нашої «Галичини». Уже в наступному числі на її шпальтах було опубліковано мій матеріал про перебування в Івано-Франківську на запрошення художника і дисидента Опанаса Заливахи сина замордованого комуністами у Мордовському концтаборі українського поета Василя Стуса – Дмитра.

У цьому карнавалі історії, за влучним висловом київського політв’язня, вченого-математика Леоніда Плюща, наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття творилася новітня будуччина незалежної України, яка успадкувала від СРСР потяг до авторитаризму, зневагу до закону та прав людини, а ще – містечкову отаманщину, що призвело до втрати української незалежності ще у 1918-1920 рр. У цьому карнавалі історії газета «Галичина» з номера в номер добросовісно фіксувала для прийдешніх поколінь українців відновлення нашої незалежності уже наприкінці XX ст. Літописцями цієї, без перебільшення, буремної «рухівської» епохи були ми, журналісти першого в Україні незалежного часопису.

«Революція на граніті», другий після установчого з’їзд Народного Руху України… Про перебіг цих вікопомних подій мені випало щастя інформувати читачів «Галичини», що виходила тоді 120-тисячним накладом. Не маю права не згадати і про свій публіцистичний матеріал «Камо грядеши, або Необільшовизм у шатах демократії», в якому посмів покритикувати вже нових «рухівських» чільників краю.

Реакція читачів і деяких владних чинів на цю публікацію була блискавичною – від повного несприйняття й осудження за «непатріотизм» до схвальних відгуків, як письмових, так і усних, на адресу автора.

Потім були інші мої публікації – «Аферист у чині полковника», «Кишеньковий служитель Феміди», «Світло й тіні» тощо, котрі залишили, як мені видається, певний слід в історїї новочасної прикарпатської журналістики. Принаймні так про них відгукувалися мої друзі та просто знайомі.

Та насамперед хотілося писати про героїв, яких я, дякувати Богові, зустрів на своєму життєвому й творчому шляху. Таких як В’ячеслав Чорновіл, брати Богдан і Михайло Горині, отець Ярослав Лесів, художник Опанас Заливаха, двоюрідна сестра Степана Бандери Мирослава Антонович, письменниця Ольга Дучимінська, педагог і політв’язень із Долини Василь Стрільців та інші. До речі, художньо-публіцистичний нарис про пана Василя було опубліковано в «Галичині» незадовго до його смерті.

Дещо пізніше, 2008-го чи 2009-го, я познайомився зі ще одним шістдесятником – однокласником поета Дмитра Павличка по Коломийській гімназії в часи німецької займанщини Володимиром Андрушком. У 40-ві роки минулого століття він був зв’язковим оунівського підпілля на теренах Покуття, а в 60-70-ті наодинці боровся із ненависною йому, як і багатьом галичанам, червоною московською ордою, що окупувала наш край: друкував та розклеював у людних місцях листівки антифашистського змісту, розписував фасади міських будівель закликами не коритись московським катам тощо. На відважного сміливця довго не могли вийти кагебісти. Можливо, тому, що не мав і не шукав спільників, а покладався суто на власні кмітливість та подиву гідну хоробрість, що шокувала самих оперативників та слідчих.

Мені доводилося часто вичитувати дописи Володимира Андрушка до нашої газети і майже не правити їх, бо він, український філолог за фахом, міг і мене багато чого навчити в царині рідної мови. Тим-то не можу собі пробачити того, що не спромігся написати про героїчну долю цієї чудової людини, яка не пристосовувалася до системи, як більшість тогочасних галицьких інтелігентів, а продовжувала боротися з нею навіть у мордовських концтаборах та одиноких камерах «крийок».

До такого висновку я дійшов, відстежуючи життя й діяльність таких постатей з Пантеону української слави та звитяги, як шляхетний галицький родовід Кисілевських, що протягом майже двох століть дарував Україні священиків, військовиків, лікарів та адвокатів. Героїчні вчинки представників цього, як й інших шляхетних галицьких родів – Шептицьких, Шухевичів, Олесницьких, Старосольських, Барвінських, Білинських, каменя на камені не залишають від історичної концепції наших сусідів про те, що українці є нацією «хлопа і попа», а тому нібито не можуть претендувати на власну державу як, скажімо, поляки чи ті ж росіяни.

Наші історики – від Михайла Грушевського і до багатьох дослідників уже незалежної України – й досі підтримують та «обгрунтовують» цю народницьку візію, стверджуючи, що її творять не аристократи духу, а народ. Інакше кажучи, за Дмитром Донцовим, свинопаси. Про лікаря та вояка УГА Богдана Кисілевського, завдяки знайомству з його сином Ігорем, я написав есей, що з’явився на шпальтах «Галичини» наприкінці 2012 року, і одержав від цього, як казали старі галицькі інтелігенти, правдиву сатисфакцію.

Не зайвим буде нагадати деякі моменти з автобіографії цієї непересічної особистості. Будучи військовим лікарем, Б. Кисілевський під орудою генерала Мирона Тарнавського гнав більшовицькі орди аж під Вінницю, Браїлів та Київ. Під Браїловом потрапив у так званий «трикутник смерті», в якому тисячі українських вояків вмирали від тифу, а потім їх відправляли до більшовицького концтабору поблизу Ростова. Досконало володіючи російською мовою, Б. Кисілевський організував звідтіля втечу та, озброївшись мапою, баклажками для води, крупами, сухарями, медикаментами, разом із такими самими, як і він, бранцями вирушив на захід – до рідної та милої серцю Галичини. Майже півроку тривала ця важка та небезпечна подорож. Дніпро й інші річки, які траплялися втікачам дорогою, вони перепливали на власноруч зроблених плотах. Знесилені та виснажені, таки дісталися своїх домівок. Коли Богдан постукав у вікно рідної домівки, що у Крогульцях на Тернопіллі, ні мама Олена, ні батько отець Ізидор його не впізнали. Прийшовши нарешті до тями, отець Ізидор міцно обійняв сина та благословив його хрестом.

Доля часто випробовувала на міць доктора Кисілевського, але була і напрочуд прихильною до нього. У перші дні окупації Станіслава німці оголосили про зустріч представників окупаційної адміністрації з місцевою інтелігенцією, на яку запросили і пана Богдана. Підслухавши випадково розмову двох німецьких офіцерів, він на руках спустився з балкона міського театру на землю й пішов додому. Решту ж лікарів, учителів, урядників, адвокатів, архітекторів і митців, які прийшли на зустріч з німцями, гестапівці під конвоєм відвезли до павлівського лісу та розстріляли.

«Других совітів» Б. Кисілевський зустрів у Маріямполі. Знав, що його як хорунжого УГА, представника давнього шляхетного роду Кисілевських, який бере початок від найбагатшого та найзнатнішого магната Речі Посполитої, воєводи браславського та київського, покровителя Києво-Могилянської академії Адама Кисіля, можуть будь-якої миті заарештувати, а то й убити. Та попри це ночами оперував у криївках українських повстанців, передавав через зв’язкових упівським командирам інформацію про задуми енкаведистів.

Помер доктор Богдан Кисілевський 20 січня 1957 року в Делієві, де в останні роки свого життя за дорученням місцевої влади зорганізував лікарню. У цьому селі досі згадують старого лікаря – людину честі й обов’язку. Після здобуття Україною незалежності його сини посадили на могилі батька червону калину, яку він так любив за життя.

30 жовтня 2003 року. Вирушаю у відрядження до Донецька, де наступного дня мала відбутися прес-конференція обласної організації політичного об’єднання «Наша Україна» з участю його лідера Віктора Ющенка. При в’їзді до цього шахтарського міста помічаю велетенський банер із зображенням Віктора Андрійовича в есесівській формі. Поряд плакат із написом: «Фашизм не пройдет». І так кожні 100 метрів до Будинку культури, місця зібрання. Багатотисячний натовп, що оточив Будинок культури, побачивши автобуси із журналістами, скандує: «Ви нє славянє, бля...! Ви полукровкі нємєцкіє! Ми вас на часті рєзать будєм!». Із репродукторів як заклик до дії лунало: «Вставай, страна огромная, вставай на смєртний бой, с фашистской сілой тьомною, с проклятою ордой!». Цю пісню часів Другої світової війни з непідробним ентузіазмом підспівують зодягнуті в «красниє платочкі» часів більшовицького державного перевороту 1917-го старушенції. Так я вперше, як мовиться, віч-на-віч зіткнувся з «русскім міром». Про що й повідомив детально читачів «Галичини» 6 листопада 2003 року, напередодні чергової річниці «більшовицького шабашу»…

Вдруге це сталося в серпні 2005-го при перетині українсько-російського кордону дорогою до урочища «Сандармох» у Карелії, де 1937 року енкаведисти стратили 111 представників творчої та наукової еліти тодішньої УРСР, і на Соловки, найстрашнішого, як висловився один із західних журналістів, місця на планеті Земля. Узявши в руки мій український паспорт із тризубом, російський страж, не приховуючи своєї ненависті й зневаги до його власника, з притиском запитав: «Ну как там ваш Ющенко? Начал уже продавать Украіну амєріканцам?».

В урочищі «Сандармох», на Біломорканалі та Соловецьких островах, куди привели мене журналістські дороги того холодного та непривітного літа 2005-го, я врешті зрозумів, що «ера Єльцина» назавжди відійшла у небуття. У Росії на чолі з чекістом Владіміром Путіним відроджується сталінізм. І цей «здвиг» у внутрішній політиці нового кремлівського вождя не міг не стосуватися України. Як показав час, я, на жаль, не помилився у своїх передбаченнях. Детальніше ознайомитися з моїми дорожніми нотатками про цю поїздку «місцями бойової слави» сталінських чекістів можна у серпневих числах «Галичини» 2005 року.

Не можу, просто не маю права не згадати про Помаранчеву революцію на київському Майдані, де разом з колегами по перу Петром Парипою та Ігорем Никоровичем побували наприкінці листопада 2004-го. Тоді, майже 15 років тому, українці заявили на весь світ, що не бажають повертатися в лоно «матушкі Расєї». За це своє небажання вони розплатилися життям своїх найкращих синів та дочок на другому київському Майдані 2013–2014 рр. і розплачуються й тепер на російсько-українській війні.

Завершуючи свої нотатки про карнавал історії на рубежі тисячоліть, не можу не сказати й про таке. У вересні 2019-го українці відзначатимуть 30-річчя Народного Руху, що привів Україну до незалежності. У травні 2020-го – такий же ювілей рідної «Галичини». Завершиться «парад ювілеїв» 24 серпня 2021-го, коли й Україна, за людськими мірками, вступить у пору своєї зрілості. До цих славних дат мрію внести і свою посильну лепту: розповісти про людей, які в той чи інший спосіб творили на руїнах імперії Українську державу.

Я вдячний Богові за те, що живу у цей неповторний час відродження українського духу. Як і за те, що звів мене з такими непересічними особистостями, як В’ячеслав Чорновіл, Опанас Заливаха, отець Іван Луцький, Маркіян Чучук, Микола Яковина, Зіновій Дума, Ігор Попович, Володимир Ротару, Ярослав Шевчук, Ігор Андрухів, Василь Приймачук, Степан Каспрук, Антін, Марко та Орест Путьки і багатьма-багатьма іншими, разом з якими випала й мені честь творити славну «рухівську» епоху. Про декого з них я вже розповідав читачам «Галичини», про інших, якщо буде на те ласка Божа, також напишу.